Війна спричинила багато людського горя. Загострилися суспільні процеси. Й те, що в мирний час і так пекло та боліло, в нинішніх умовах стає масштабнішим та дошкульнішим. На прикладі ветерана з міста Городенки Олександра Кучірки порушуємо непросту тему сімейних стосунків.
“Я став добровольцем на захист Батьківщини в 2023 році, – розповідає Олександр Кучірка. – Служив у почесній 24-й окремій механізованій бригаді імені Короля Данила ЗСУ. А до 24 ОМБр просто так не беруть. “Нульовка” на Донеччині, три поранення. Після перших двох, із контузіями, повертався на фронт, а останнє стало важким. Відірвало ліву ногу. Повернувся додому торік у червні”.
Олександр має тимчасовий протез. Пересувається на милицях. Це непросто – вчитися заново ходити, звикати до болю, незручностей. Часто виїжджає в місто на візку. Опорою є рідний брат Сергій та мама Галина Антонівна. Вона все своє життя працювала в соціальному захисті, очолювала Городенківський районний відділ. Свого часу працював там і молодший син Сашко. Родина відома: батько Іван Васильович Кучірка, вже давно покійний, був багаторічним директором районного відділу культури. Подружжя брало активну участь у громадському та культурному житті краю. Пані Галина – солістка відомого народного хору “Дністрові зорі”.
“Коли Сашко потрапив до госпіталю у Дніпрі, то не казав мені про важке поранення, – мовить його мама. – Навіть у перші дні не могла додзвонитися до нього. А далі відповів, що з ним усе добре, тільки трохи зачепило ногу. Розповів, що рюкзак на плечах згорів повністю, спина в осколках. Показував праву ногу в осколках. Не всі й видаляли. А ще запевнив, що пальцями ворушить. Уже як переводили до Івано-Франківська, то каже: “Ти лиш не плач – у мене немає лівої ноги…”.
Після лікування Олександр повернувся додому. Протезували за державною програмою. Крім мами, великою опорою для ветерана є його старший брат Сергій. Разом живуть на діднині, у приватному будинку. Там облаштували всі зручності. Бо в мами, у квартирі на четвертому поверсі без ліфта, було б складно. Протез адаптаційний, не постійний. На ніч треба знімати, якось давати собі раду в побуті.
“На жаль, обидва сини розлучені, – розповідає Галина Антонівна. – Але Сергієві діти признаються до нього, спілкуються з батьком та зі мною. Колишня дружина за кордоном. На Великдень приїжджали, бо мають квартиру в Івано-Франківську. Ідеальних сімей немає. Нинішня молодь не хоче терпіти: якщо щось не так, розбігаються…”.
Олександр із колишньою дружиною Оксаною Басараб народили двох синів. Разом прожили лише шість років та розлучилися. Старшому тепер уже двадцять років, молодшому сімнадцять. Батько платив на хлопців аліменти.
“Коли Сашко був на війні, то отримував високу зарплату, й до 120 тисяч гривень щомісячно, – стверджує Галина Іванівна. – Адже служба “на нулі” важка і небезпечна. То аліменти на Олександра та Дениса йшли немалі – десь 30-40 тисяч щомісячно, сукупно до 300 тисяч гривень. А тут ми дізнаємося, що колишня невістка синів на своє прізвище, та ще й як Вікторовичі, по-батькові її нинішнього чоловіка. Ми подали до суду”.
Городенківський суд щодо повернення сплачених аліментів Олександр Кучірка виграв. Але за наполягання п. Оксани судовий розгляд продовжили в Івано-Франківську. І там Феміда стала на її бік. Зараз справу розглядає ще Верховний суд.
“Сашко лише недавно отримав нараховану ще із 27 січня пенсію, – акцентує його мама. – Зарплати як військовий не отримував після поранення, а лікуватися ж треба. Навіть для ветеранів не все безкоштовно. Та й жити за щось має. Син же не проти допомагати синам, але переписати з якихось мотивів його кровинок на іншого чоловіка – і вимагати аліментів від біологічного батька…”.
Обидва сини ні з батьком, ні з бабусею Галиною не спілкуються, навіть заблокували телефони. Не приходили до нього в лікарню, і тепер не цікавляться реабілітацією. А відновлення потребує не лише зусиль, а й фінансів.
Була довга тяганина з документами на пенсію. Запити то в одну, то в іншу військову частину. Їздив Олександр навіть до Яворова на Львівщині. А то зима, після поранення, та що поробиш. Як відправити на війну, то все швидко, а як вибити належні від держави виплати – то така волокита… З місцевого ТЦК відправляють документи до обласного, звідти – до Києва. А за той час виплат же не було. А Сашко ж іще й тепер поривається всім допомагати.
“Син дуже комунікабельний, – наголошує мама. – Часто телефонують військові з його колишньої бригади. То десь і побратимам закриває їхні потреби. Кажу не тільки як мама, що добрий і щирий мій Сашко. Має багато друзів. Тут гуртується з ветеранами, відгукується на потреби кожного. Наприклад, допомагає Івану Гродзінському: в лікарні разом у палаті лежали. Хоч, звісно, нелегко з сином. З роками люди змінюються. А тут ще контузії, поранення. Став нервовим. Іноді сама не можу витримувати. Хоч весь вік працювала в соціальній сфері, знаю, як допомогти психологічно. Але хто, як не мама, підставить плече? Не раз наголошую синам, щоб трималися купи, бо я не вічна”.
Ми зустрілися з Кучірками в Городенці ще в час Великодня. До Сашка на центральній площі міста підійшли Нестор Гнатович та Андріана Іванівна Іванківи, колишні викладачі місцевого професійного ліцею. Там навчався Олександр.
“Я викладала в Сашковій групі математику, – пригадує п. Андріана. – Він був таким доброзичливим шустрим учнем. Ніколи не думала, що на долю хлопця випаде така важка доля. Що переживе таке пекло… “.
У Городенківській багатопрофільній міській лікарні днями відкрили оновлене відділення фізичної та реабілітаційної медицини. За словами генеральної директорки закладу Олександри Косовець, тут облаштовано 30 ліжкомісць для стаціонарного лікування. А ще планують відкрити на території лікарні ветеранський простір – місце підтримки, спілкування, адаптації та відновлення для наших захисників.
“Відділення оснащене сучасним обладнанням для вертикалізації пацієнтів, а також кабінетами ерготерапії, фізичної терапії та асистивних технологій, що дозволяє забезпечити комплексний та якісний підхід до реабілітації, – зазначили в міськраді. – Це простір надії, відновлення та нових можливостей. Тут допомагають повернутися до повноцінного життя, відновити здоров’я, сили та впевненість у завтрашньому дні. Це ще один важливий крок у розвитку медичної галузі громади та гідна підтримка тих, хто найбільше потребує нашої допомоги та турботи”.
“Мене не тільки запросили на відкриття відділення, а й разом з іншими ветеранами з ампутаціями кінцівок дали можливість танцювати, – мовить Олександр Кучірка. – Це був такий зворушливий момент, коли Олександра Косовець та інші медики під музику вели нас у танець. У ці миті не відчувалося, що ми на протезах. Ніби вдихнули в нас життя. Але знаєте – найбільша мрія, щоб якнайшвидше закінчилася війна. І щоб мої сини якось навернулися до мене. Я ж їх не цураюся. Бо підтримка рідних для ветеранів вкрай важлива. Це окрилює та додає впевненості, що воювали не задарма. А час усе розставить на свої місця”.
Людмила Стражник. Фото авторки та пресслужби Городенківської міськради.
Леся Маріяш-Ящук: мій Янгол Василь Титик, мій коханий Бумеранг – ПІК ПІК
Оновлене відділення реабілітаційної медицини відкрили в Городенці – ПІК ПІК
Зв’язані одним кодом: як “Ямницькі маскувальні феї” вишивають захист (ФОТО) – ПІК ПІК
Оперативні новини у TELEGRAM