23 червня у Кропивницькому попрощалися з загиблим воїном – 44-річним Олександром Божком. А через тиждень дружині Марині повідомили, що в морзі сталася помилка: видали чуже тіло, а її чоловік досі лежить у чорному мішку.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Влітку 2025 року Олександр відвів молодшу доньку в дитсадок і йшов на роботу, коли на вулиці до нього підійшли працівники ТЦК та СП для перевірки документів. Відстрочки, бронювання чи медичних протипоказань до служби у нього не було. Тож Сашко як відповідальний чоловік, пройшов ВЛК і поїхав до навчального центру. Це було 21 липня. Через два місяці став стрільцем-вогнеметником штурмового відділення 79-ї десантно-штурмової бригади. А ще через місяць – 21 жовтня – зник безвісти під час ворожого артилерійського обстрілу.
Вдома на нього залишилися чекати дружина Марина і троє дітей, яких вони виховували.
«Ми з ним прожили майже 11 років разом.
Саша родом з Полтави. Все його життя – це будівництво. Працював на будовах і в Полтаві, і в Кропивницькому. Дуже любив наших дітей. Багато часу проводив з ними. І коли його мобілізували, ми зідзвонювалися по відео і він просив показати дітей, казав, як скучає додому.
Він дуже хотів додому. І вернувся…» – каже жінка.
Востаннє Марина говорила з чоловіком по відео незадовго до його виїзду на «нуль». Тоді Сашко перебував у Мирнограді. Вона навіть зробила скрін екрану, щоб зафіксувати цю мить. Хто ж знав, що це фото стане останнім для Олександра.
«Коли група вийшла на завдання, зв’язку спочатку не було, потім він подзвонив і сказав:
«Тут треш. Нас пішло 10 чоловік, а залишилось четверо. Шістьох вже нема».
«Що втекли?» – питаю?
«Ні, всі двохсоті».
Він дзвонив з телефону побратима, бо свій лишив на хаті, де в них була тимчасова база. Це була наша остання розмова.
Пізніше я дізналася, що він дійшов до «нуля» і там протримався три тижні. Це був Покровський напрямок. Селище Новоекономічне Донецької області…» – пригадує Марина.
Протягом тих трьох тижнів, що Олександр з іншими воїнами відбивав жорстокі атаки противника, Марина щодня телефонувала до підрозділу ЦВС (Цивільно-військове співробітництво – структурний підрозділ ЗСУ, який виступає містком між військом та цивільним населенням). Там її запевняли, що Олександр на позиції, живий.
Однієї ночі їй наснився сон: якийсь незнайомець сказав, щоб Марина прив’язала собаку, а потім чоловік взяв залізну ключку і проколов собі шию і голову.
«Я подумала: мабуть, мій Сашко поранений туди, – розмірковує вона. – А невдовзі до мене прийшли з ТЦК. Принесли сповіщення, що чоловік зник. Це була осінь, 21 жовтня, близько 5-6 вечора. Вже темніло.
У мене була паніка. Я не хотіла в це вірити. Працівники ТЦК розказали про мої подальші дії. Просили зранку поїхати в поліцію, написати заяву про зникнення за надзвичайних обставин.
Також розказали, що треба подати запити в СБУ, Червоний Хрест і всі можливі реєстри зниклих. Я все зробила за їхньою рекомендацією».
В поліції Марину попросили дітей на відбір зразків ДНК. Так і зробили. Результати з’явилися через пів року. А доти жінка продовжувала берегти надію, чекати на свого коханого, розшукувати відомості про нього через соцмережі.
«Я була в спільноті жінок військових 79-ї бригади. Вони об’єдналися в Телеграмі і ділилися різною інформацією, підказували одна одній, куди звертатися за різних обставин. А ще багато писала в усіх соцмережах, виставляла фото чоловіка, шукала якусь інформацію про нього. І одного дня під моїм відео у Тік-ток написав незнайомий чоловік – свідок загибелі мого Сашка.
Я дала йому свій телефон. Він подзвонив на Ватсап і я бачу – це ж той номер, з якого Саша дзвонив мені востаннє! Цей хлопець був його побратимом. Вони разом були на позиціях, тільки він танкіст. Сказав, що вже два місяці на лікуванні в госпіталі, гортає Тік-ток і випадково йому попадається Саня Полтава (у мого чоловіка був такий позивний). І він був шокований.
Він розповів, де мій чоловік був, з ким, що там відбувалося – такі деталі, нюанси, які були написані в документах, що мені надіслали з військової частини і які ніхто сторонній не міг знати. Сказав, що там з групи дійсно всі «двохсоті», але забрати тіла було нереально, бо там постійно «птічки» літають.
У військкоматі мені підтвердили, що наші дрони оглядали ту територію і бачили, що він загинув, але для офіційного підтвердження треба було дочекатися репатріації тіл, бо та територія вже окупована» – розповідає жінка.
А 10 червня цього року їй потелефонували і повідомили про збіг ДНК – і зі зразками, які відібрали у дітей, і зі зразком, який здавав сам Олександр після мобілізації.
Виявилося, що серед тисячі тіл, які росія передала нам цієї весни, були й останки Сашка. Тіла розмістили по всій Україні, але, каже Марина, він так сильно хотів додому, що його тіло потрапило саме в Кропивницький.
За словами Марини, Сашка довго не могли поховати через велику чергу на поховання військових. Родина змогла належно провести його у засвіти лише 23 червня.
«Під час похорону дочка мені каже: «А може там не папа?». Я думала, це стрес, заспокоювала її. А вона, бачте, щось відчувала.
У Сашка два брати є. Один воює, інших вже списався. То теж приїхав і після похорону каже: «Таке відчуття, наче чужого хороню, щось не те».
А згодом – 6 липня – мені приснилося, що мій чоловік перевертається в гробу. Я зранку прокинулася і того ж дня мені повідомили, що я поховала не того.
Слідча поліції сказала:
«Сталася помилка. Ваш чоловік загинув. Тіло його знаходиться в морзі. Просто через людський фактор морг видав не той мішок. У кожного мішка з тілом є присвоєний номер. Номер у вашого чоловіка і того, кого ви поховали – однаковий. Але вашого чоловіка передали в Україну в 2026 році, а того – у 2025-му. І їх переплутали в морзі».
Кого я поховала – не знають. Це невідомий солдат, якого за рік так і не ідентифікували», – зітхає жінка.
Як пояснила Марині слідча, надалі поліція звернеться до прокуратури за дозволом на ексгумацію та перепоховання. А також проведе слідчі дії, щоб з’ясувати винного у «людському факторі», адже це далеко не перша така помилка для працівників місцевого моргу.
Після цієї розмови і відвідування поліції Марина поїхала в морг.
«Коли підтвердили факт загибелі Сашка, мені тіло не показували. Тільки окремі фото. Цього разу я хотіла побачити все на свої очі. Тому викликала поліцію і сказала працівникам моргу, що жодного документа вам не підпишу, поки ви мені тіло не покажете.
І вони показали.
ТЦК і побратим казали, що мій чоловік зник безвісти після артобстрілу. По фото я знала, що йому голову відірвало і праву ногу нижче коліна, ліва – трохи є і ступня. Але коли побачила тіло – там нога відірвана, а голова – відрізана», – розповідає Марина.
Як на це реагувати, жінка не знає. Та зараз для неї головне – гідно поховати свого чоловіка, щоб він нарешті знайшов спокій на цій землі. І, звісно, притягнути до відповідальності винних у службовій недбалості.
“За повідомленням громадянки щодо можливого переплутання тіл, працівниками поліції проводиться перевірка. За результатами перевірки буде прийнято рішення відповідно до вимог чинного законодавства. У разі встановлення порушень з боку відповідальних осіб питання щодо притягнення їх до відповідальності вирішуватиметься у встановленому законом порядку.
Разом із тим зазначаємо, що питання, пов’язані з видачею тіл, їх ідентифікацією, зберіганням, а також організацією подальших процедур у разі підтвердження факту помилкової видачі, належать до компетенції відповідного медичного закладу. Саме тому за роз’ясненнями щодо цих питань доцільно звертатися безпосередньо до адміністрації медичного закладу” – коментують в ГУ Нацполіції Кіровоградської області.
Тим часом родина вже вдруге готується до похорону.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Фото Кропивницької міської ради та співрозмовниці.
Залишити коментар: