«Ви спалилися!» — «Ниряєм туди!»: п’ятеро бійців знайшли порятунок посеред пекла
П’ятеро українських бійців опинилися під вогнем артилерії, мінометів і дронів. Від переслідування їх урятував маленький погреб із входом у 60 сантиметрів.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле»
Повномасштабне вторгнення Олександр зустрів на Київщині. Перші дні війни добре запам’ятав: на їхній вулиці майже не залишилося чоловіків — хтось виїхав, хтось уже пішов воювати. Ті, хто залишився, об’єдналися й почали чергувати, щоб у разі появи ворога захистити своїх.
«Ми тоді були як тероборона своєї вулиці», — згадує Олександр.
До війни він встиг попрацювати охоронцем, водієм і на будівництві.
У 2025 році отримав повістку й сам пішов до ТЦК. Так потрапив до 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле».
Перший бойовий вихід Олександра розпочався у лютому 2026 року. Разом із напарником він мав зайти на позицію поблизу села Плавні й утримувати її, не даючи ворогу просунутися далі.
«Планували пробути там місяць-два, але залишилися на пів року. Перший тиждень майже не спали — доводилося звикати до постійних обстрілів, роботи дронів і звуків навколо. Згодом навчилися розрізняти, що летить, ще за звуком. Із рідними зв’язувалися через радіостанцію: на командному пункті повідомлення записували на диктофон, а потім передавали додому», — розповідає боєць.
Перебування удвох у замкненому просторі виявилося важчим випробуванням, ніж фізично виснажлива робота з облаштування позицій. Кожен наступний день повторював попередній.
Час ніби зупинився, а разом із ним вичерпувалися теми для розмов. Одні й ті самі історії звучали знову і знову, аж поки напарник не витримував: «Ти мені це вже кілька разів казав».
Здавалося, важче за цю одноманітність нічого бути не може. Але вони ще не знали, що найважче чекатиме попереду — вихід з позиції.
Коли настав час виходити, Олександр із побратимом отримали нове завдання: забрати двох військових і пораненого та разом вийти.
П’ятеро рушили далі. Олександр був старшим групи й ішов попереду. Рухалися один за одним, тримаючись разом. Шлях пролягав відкритою місцевістю, майже без укриттів.
Коли попросили кілька хвилин перепочити й перев’язати пораненого, їм дозволили сховатися в невеликій зеленій зоні. Але невдовзі по рації пролунало: «Хлопці, вам треба терміново в укриття. Ви спалилися».
Група рушила між будинками. Навколо — руїни, уламки й майже жодного місця, де можна було б сховатися від ворожих дронів.
Олександр ішов попереду й випадково помітив невеликий вхід у погреб між будинками.
«Хлопці, оце погреб, ниряєм туди!» — крикнув він.
Вхід був дуже маленьким — близько 60 сантиметрів у діаметрі. Усі п’ятеро один за одним пірнули всередину. Олександр зайшов останнім.
Зверху погреб був частково зруйнований, навколо лежали уламки цегли. Саме цей шар уламків фактично приховував невеликий вхід, тому з дрона його не було видно.
Майже одразу навколо почався обстріл. По них працювали артилерія, міномети та дрони. Залишки будівель довкола були зруйновані вщент, а вхід до підвалу горів.
Дві години вони просиділи в диму. У кожного було по пів літра води. Нею змочували щільну тканину й прикладали до обличчя, щоб хоч якось дихати в задимленому погребі.
Щоб не видати себе, вимкнули рації. Командування деякий час не мало з ними зв’язку й вважало, що група могла загинути.
Тим часом над ними продовжували працювати ворожі дрони, а обстріли не припинялися.
Коли вогонь стих, бійці увімкнули рації та вийшли на зв’язок із командуванням. Їм повідомили, що можна рухатися далі.
Усі п’ятеро вибралися з погреба й продовжили шлях. Дісталися визначеного місця, де залишилися на ніч, а наступного дня їх евакуювали.
Після евакуації Олександр опинився в лікарні. Саме там, після шести місяців без нормального зв’язку з рідними, він нарешті зміг додзвонитися додому.
Його телефон за цей час перестав працювати, тому, побачивши на екрані його номер, дружина спершу навіть розгубилася — не очікувала почути його голос.
А почувши голос батька, не стримав сліз і син. Олександр чув, як дружина умовляла його не плакати.
Після лікування й відпустки Олександр опанував «Вампір» і повернувся до служби вже в новій ролі — працює техніком цього комплексу.
Разом із розрахунком мінує, скидає боєприпаси та доставляє провізію.
Зараз військовий у відпустці й нарешті може побути вдома з дружиною, донькою та сином.
Раніше АрміяInform розповідала історію молодшого сержанта Юрія з позивним «Кіт», який 24 лютого 2022 року залишив Польщу й повернувся в Україну та став на її захист.
Обговорити статтю: Gemini ChatGPT Claude 128 бригада Історія бійця
Майже півтори тисячі військових і техніка: втрати російської армії за добу Втрати російської окупаційної армії на фронті за минулу добу склали 1470 військових, понад 20 артилерійських систем та майже 1400 безпілотників.
Удар по Вишгороду ракетами та дронами: загинула дитина, зруйновані будинки У ніч на 30 вересня Київщина зазнала чергової ракетно-дронової атаки ворога. Загинула дитина, є руйнування.
Військова історія в почесних найменуваннях: 43-тя окрема артилерійська бригада імені гетьмана Тараса Трясила Закріплення в почесній назві 43-ї бригади імені гетьмана Тараса Трясила пов’язане з історією козацької артилерії, витоки якої сягають межі XVI‒XVII століть.
Готувала вибухи у Вінниці: за матеріалами СБУ 15 років тюрми отримала агентка рф За доказовою базою контррозвідки та слідчих Служби безпеки 15 років увʼязнення з конфіскацією майна отримала агентка російської воєнної розвідки.
Источник: Армія INFORM
Поделиться