«Від пасіки ніколи не відречусь»: бджоляр з Волині їздить на схід як військовий капелан
21-08-2026 08:12
68-річний Петро Парфенюк із села Світязь Шацької громади бджолярством займається з дитинства. Пасіку свого часу тримали його бабуся, дідусь і батько, а нині чоловік продовжує родинну справу.
Суспільному волинянин розповів, що також є військовим капеланом. Разом із побратимами кожних півтора місяця їздить на Донецький напрямок та возить військовим й місцевим жителям допомогу, харчі та мед.
Родинна пасіка
Погода для роботи з бджолами зараз не найкраща. Але відбір меду відкладати не можна, каже Петро Парфенюк, бо невдовзі – знову поїздка на схід. Потрібно завершити сезонні роботи на пасіці, підготувати вулики та сім’ї до наступного періоду.
«Як насоваєшся тих корпусів, то трохи в таких літах уже почуєш руки», – говорить пасічник.
Читати ще: 84-річний бджоляр-самоучка з Волині власноруч доглядає 25 вуликів
Петро Парфенюк каже: його родина раніше жила на хуторі, мала багато землі, тримала худобу та велику пасіку.
За часів радянської влади родину назвали «куркулями» та «бандерівцями» й вислали з Волині. Батька відправили працювати на шахти в Сибір, матір і бабу – на лісоповал у Хабаровський край. Пригадує: бабуся після звільнення повернулася до бджільництва.
Кожен вулик має свій номер
Для волинянина бджолярство стало не лише професією, а й продовженням родинної традиції. Перший мед на пасіці, каже бджоляр, для нього – особливий.
«Головне, щоб були вербові-лозові рамки – це саме в нас основне. Мед дуже хороший, м’який. Такий...мммм. Хоч і пасічник – просто приятно такі рамки брати», – каже Петро Парфенюк.
На пасіці у пенсіонера кожен вулик пронумерований і за кожним веде протягом року записи.
«Якщо один-два вулики, то пасічник запам’ятає. А якщо вже більше 10, то він нічого не запам’ятає. Тому веде журнал чи зошит, куди записує: яка сімʼя, чи робоча, чи добавить рамки чи вощину», – каже бджоляр.
Читати ще: «Глядіння пчіл по-баївськи»: волинський пасічник розповів, чим займаються бджолярі навесні
За роки роботи, зізнається, навчився розрізняти характер бджіл.
«Злобність і миролюбність. Така була поведінка в них, що прийшов, відкрив вулика, а вони зразу всією сім’єю на мене. І я в ліс. Такі були сердиті, – пригадує Петро Парфенюк. – Живемо дружно. Не спорим. Їхнє діло – носити, а я збирати мед».
Медогонку зробив зі старої пральної машини
Чимало обладнання для пасіки чоловік виготовив власноруч. Зокрема, медогонку переобладнав зі старої пральної машини.
«Раніше були журнали про бджільництво, а зараз інтернет – велике діло: подивився і зробив, – каже пасічник. – Нема нічого складного. Регулятор обертів тільки купив за 400 гривень, а все інше від пралки. Включаєш – і крутить собі», – розповідає він.
Раніше медогонку доводилося крутити вручну і це була важча фізична робота.
«Від пасіки ніколи не відречусь»
Останні кілька років Петро Парфенюк разом із іншими світязькими капеланами регулярно їздить на схід до військових.
«Каждих півтора місяця ми їдемо на Донецький напрямок, – розповідає пасічник. – За одну поїздку 8-10 бригад обʼїждаємо. Допомогу везем, не тільки мед – там всяку всячину і харчі. Допомагаємо також місцевим жителям».
Попри повномасштабну війну, поїздки та щоденні турботи, Петро Парфенюк не планує залишати родинну справу. І додає: особливих секретів у бджільництві немає.
«Секретів немає ніяких. Просто з часом всі секрети сам набуваєш, – говорить бджоляр. – Бджолярство – це життя! І дуже-дуже клопітлива, тяжка робота. Від всього можна відріктися, а від пасіки – ніколи».
Суспільному волинянин розповів, що також є військовим капеланом. Разом із побратимами кожних півтора місяця їздить на Донецький напрямок та возить військовим й місцевим жителям допомогу, харчі та мед.
Родинна пасіка
Погода для роботи з бджолами зараз не найкраща. Але відбір меду відкладати не можна, каже Петро Парфенюк, бо невдовзі – знову поїздка на схід. Потрібно завершити сезонні роботи на пасіці, підготувати вулики та сім’ї до наступного періоду.
«Як насоваєшся тих корпусів, то трохи в таких літах уже почуєш руки», – говорить пасічник.
Петро Парфенюк каже: його родина раніше жила на хуторі, мала багато землі, тримала худобу та велику пасіку.
За часів радянської влади родину назвали «куркулями» та «бандерівцями» й вислали з Волині. Батька відправили працювати на шахти в Сибір, матір і бабу – на лісоповал у Хабаровський край. Пригадує: бабуся після звільнення повернулася до бджільництва.
Кожен вулик має свій номер
Для волинянина бджолярство стало не лише професією, а й продовженням родинної традиції. Перший мед на пасіці, каже бджоляр, для нього – особливий.
«Головне, щоб були вербові-лозові рамки – це саме в нас основне. Мед дуже хороший, м’який. Такий...мммм. Хоч і пасічник – просто приятно такі рамки брати», – каже Петро Парфенюк.
«Якщо один-два вулики, то пасічник запам’ятає. А якщо вже більше 10, то він нічого не запам’ятає. Тому веде журнал чи зошит, куди записує: яка сімʼя, чи робоча, чи добавить рамки чи вощину», – каже бджоляр.
Читати ще: «Глядіння пчіл по-баївськи»: волинський пасічник розповів, чим займаються бджолярі навесні
За роки роботи, зізнається, навчився розрізняти характер бджіл.
«Злобність і миролюбність. Така була поведінка в них, що прийшов, відкрив вулика, а вони зразу всією сім’єю на мене. І я в ліс. Такі були сердиті, – пригадує Петро Парфенюк. – Живемо дружно. Не спорим. Їхнє діло – носити, а я збирати мед».
Чимало обладнання для пасіки чоловік виготовив власноруч. Зокрема, медогонку переобладнав зі старої пральної машини.
«Раніше були журнали про бджільництво, а зараз інтернет – велике діло: подивився і зробив, – каже пасічник. – Нема нічого складного. Регулятор обертів тільки купив за 400 гривень, а все інше від пралки. Включаєш – і крутить собі», – розповідає він.
«Від пасіки ніколи не відречусь»
Останні кілька років Петро Парфенюк разом із іншими світязькими капеланами регулярно їздить на схід до військових.
«Каждих півтора місяця ми їдемо на Донецький напрямок, – розповідає пасічник. – За одну поїздку 8-10 бригад обʼїждаємо. Допомогу везем, не тільки мед – там всяку всячину і харчі. Допомагаємо також місцевим жителям».
«Секретів немає ніяких. Просто з часом всі секрети сам набуваєш, – говорить бджоляр. – Бджолярство – це життя! І дуже-дуже клопітлива, тяжка робота. Від всього можна відріктися, а від пасіки – ніколи».
Источник:
Волинські Новини