Від протесту — до процедури

Олександр Ларін, голова ГО "Спортивний контекст", Генеральний секретар Федерації баскетболу України (2011-2015 рр.), заступник міністра спорту України (2010 р.)

Нещодавно олімпійська чемпіонка та віцепрезидент Української федерації гімнастики Стела Захарова подала повідомлення до Gymnastics Ethics Foundation — органу, який працює з етичними та дисциплінарними питаннями в системі World Gymnastics. Підставою стали документально зафіксовані дії російських гімнастичних структур на тимчасово окупованих територіях України. Звернення підготовлене не як політична декларація, а як юридичний кейс: факти, документи, норми федерації, процедура і вимога до компетентного органу дати оцінку.

На перший погляд, це історія про гімнастику. Для мене — значно більше. Вона перевіряє, чи здатна Україна перейти від моделі "ми протестуємо проти вашого рішення" до іншої: "ось ваші правила, ось дії вашого члена — поясніть, чи відповідає одне іншому". І повертає до питання: чому Україна досі не побудувала системного юридичного механізму захисту інтересів у міжнародному спорті?

Кілька років тому ми вже пропонували не чекати невигідного рішення і не шукати юристів після проблеми, а працювати наперед — через статути, регламенти, дисциплінарні процедури, права національних федерацій і, за потреби, Спортивний арбітражний суд (CAS).

У 2023 році, після історії Ольги Харлан, Тарас Самборський прямо говорив: із правилами міжнародних федерацій треба працювати до конфлікту, а не після нього. У грудні того ж року ГО "Спортивний контекст" представила Офісу Президента та Мінмолодьспорту концепцію реформування системи: держава має перестати реагувати на наслідки й створити механізми, які працюють незалежно від того, хто сидить у кабінеті міністра.

Проблему бачили, альтернативу пропонували, але системою вона не стала. Тому принцип, запропонований державі, сьогодні разом із юристами та експертами "Спортивного контексту" реалізуємо зі Стелою Захаровою. Є конкретний кейс, процедура і майбутній результат.

У держави й міжнародного спорту різні інструменти

Держава працює через дипломатію, політичні заяви, санкції, міжурядові відносини та рішення органів влади. Міжнародний спорт — через власні статути, дисциплінарні кодекси, етичні правила, апеляційні процедури, правила членства та механізми спорів.

Навіть якщо Україна на сто відсотків права політично, міжнародна федерація не зобов’язана юридично діяти так, як ми вимагаємо. Міністр може зробити заяву, МЗС — надіслати ноту, партнери — підтримати Україну, але федерація зрештою відкриє власний статут. Якщо ми не говоримо його мовою, політична правота ризикує залишитися заявою.

Іншу стратегію можна було обрати раніше

Після початку повномасштабної війни ставка на політичну та дипломатичну ізоляцію російського спорту була логічною й дала результат. Але з часом проявилися обмеження: "нейтральний статус", повернення російських спортсменів, поступове зняття обмежень. І щоразу Україна реагувала вже на ухвалене рішення.

Матвій Бідний перебуває в керівництві Міністерства молоді та спорту з 2020 року — достатньо довго, щоб побачити слабкі місця стратегії й почути альтернативу. Вона була: перейти від реактивної моделі до системної — працювати через право, процедури, внутрішні механізми міжнародних федерацій і підтримувати українські національні федерації як повноцінних суб’єктів міжнародного спорту.

Такого переходу не відбулося. Спочатку міжнародна інституція ухвалює рішення, потім Україна шукає спосіб його зупинити, змінити чи оскаржити. Це вже проблема архітектури політики.

Різниця між протестом і юридичною проблемою

Політичну заяву можна проігнорувати. Юридично правильно поставлене питання — значно складніше.

"Не допускайте російських спортсменів, тому що Росія веде війну" — сильна моральна і політична позиція, але вона залишає федерації простір для вибору. Інше питання — "чи відповідають дії вашого члена вашим власним правилам?" Тут федерацію вже не треба переконувати підтримати Україну; вона має пояснити, як застосовує власні норми.

На цьому побудована логіка кейсу Захарової: не "підтримайте нас", а "ось факт, документ, дія вашого члена, норма — тепер дайте відповідь". Політичну гучність замінює юридично сформована суперечність.

І тут не можна не сказати про "Спортивний контекст"

Доказова та стратегічна конструкція кейсу створюється за участю експертів ГО "Спортивний контекст" — тієї самої організації, яка раніше пропонувала Міністерству такий тип роботи.

У січні 2025 року я як голова ГО підписав із Матвієм Бідним меморандум про співпрацю. Ми розглядали його як можливість перейти від розмов про реформу до спільної професійної роботи. Сталого механізму взаємодії не склалося.

Ми були готові до співпраці, але не до ролі експертного декору, підтримки вже прийнятих рішень чи процесу, де від експерта очікують погодження замість незалежної позиції. Ми були готові працювати над зміною правил. Така модель виявилася непотрібною.

Робота вийшла за межі Міністерства. Той самий підхід ми реалізуємо всередині спорту. Кейс Стели Захарової — один із прикладів і водночас експеримент: політична реакція після проблеми проти правової послідовності — факт, доказ, норма, процедура.

Що означає "правовий підхід" на практиці

Спочатку встановлюється факт, перевіряється доказ, визначається застосовна норма, компетентний орган, процесуальний статус заявника і процедура. Лише потім підключається політичне та дипломатичне супроводження.

Якщо російська спортивна структура діє на окупованій території України, перше питання — не "яку заяву зробить Міністерство?", а: яку норму це може порушувати, хто має право звернутися, до якого органу, у які строки, який стандарт доказування і які документи потрібні? Тоді політика підсилює право, а не замінює його.

Держава не повинна робити роботу федерації

Це має бути частиною спортивної інфраструктури держави. Сьогодні бачимо дві крайнощі: або держава поводиться з федераціями як зі своїми підрозділами, або згадує про автономію і каже: "це ваша справа". Обидва підходи помилкові.

Держава не повинна писати замість федерації звернення до її міжнародної федерації. Вона має дати доступ до спортивних юристів, доказової бази, системного моніторингу, дипломатичного супроводу та, за потреби, фінансування складного міжнародного процесу. Її завдання — не керувати федерацією, а посилювати її спроможність.

Міністерство має створювати систему, а не реагувати вручну

Відповідальність профільного міністра — не написати найкращу заяву після чергового рішення World Gymnastics (FIG), IOC чи іншої міжнародної федерації, а зробити так, щоб система працювала до цього рішення.

Події мають постійно відстежуватися, документи — накопичуватися, а юридична команда — одразу визначати потенційне порушення, наявність процедури, процесуальний статус і подальші дії. Національна федерація не повинна щоразу починати з нуля.

Ми саме це й пропонували. Тому питання не в тому, знав чи не знав міністр про інший підхід. Знав: були зустрічі, пропозиції, концепція і навіть меморандум про співпрацю.

Чому цей підхід не став частиною державної спортивної політики?

Що мала б робити така система

Вона відстежувала б не лише допуск російських спортсменів, а глибші процеси: які російські федерації включають до своїх структур організації з окупованих територій; де Крим, Донецьк, Луганськ, Запоріжжя чи Херсон з’являються в офіційних спортивних документах РФ; хто бере участь у змаганнях; кого включають до суддівських списків; які регіональні організації визнаються; які призначення робляться і що змінюється в статутах.

Кожен факт має проходити юридичний фільтр: що тут юридично значиме, яка норма може бути порушена, який орган компетентний і яка процедура існує. Ось це і є професійна політика.

Я не кажу, що Міністерство і НОК нічого не робили

Були заяви, дипломатична робота, юридичні кроки. Питання в тому, чому вони не склалися в постійну систему. Чому право переважно з’являється після кризи? Чому немає єдиної доказової інфраструктури? Чому національні федерації часто залишаються сам на сам із проблемою? Чому експертів, які кілька років тому пропонували таку модель, не інтегрували в постійний механізм?

На цьому тлі кейс Захарової особливо показовий: конкретний юридичний процес сьогодні готується з тією експертною командою, потреби в системній співпраці з якою Міністерство не побачило.

НОК також має іншу можливу роль

Національний олімпійський комітет може бути важливою інституцією саме тому, що не є органом державної влади, а перебуває всередині міжнародного олімпійського руху. Він міг би накопичувати юридичну практику федерацій, мати фахівців із міжнародних процедур і механізм раннього реагування. Але НОК не повинен перетворюватися на друге Міністерство. Його сила — в автономності.

Сильна федерація — це ресурс, а не проблема

Державі потрібна не слабка федерація, якою легко керувати, а сильна — та, що знає свої права, має компетенції і здатна діяти всередині міжнародної федерації.

Державний чиновник там часто не має процесуального статусу, тоді як національна федерація має. Міністр може надіслати листа, а федерація — за певних умов запустити процедуру. Тому автономія спорту — не загроза державі, а додатковий канал захисту державного інтересу.

Найцікавіше в історії Захарової ще попереду

Я не знаю, яке рішення ухвалить GEF, і ніхто не має права його гарантувати: юридичний результат не оголошується заздалегідь.

Але вже зараз невелика команда спортсменів, юристів та експертів робить те, що ми кілька років тому пропонували перетворити на державну систему: збирає докази, перевіряє факти, шукає норми, визначає процедури, працює з людиною всередині спортивної системи, яка має відповідний статус, і замість інформаційного приводу формує юридичний кейс. Значною мірою — поза державною системою.

Тому моє питання до Міністерства і особисто до Матвія Бідного не в тому, чи підтримують вони звернення Стели Захарової. Це другорядне. Чому експертний ресурс, здатний створювати подібні кейси, не став частиною системи захисту українських спортивних інтересів, особливо якщо саме такий підхід пропонувався Міністерству заздалегідь?

Від прохання про підтримку — до суб’єктності

Україна вже навчилася пояснювати міжнародному спорту, чому його рішення несправедливі. Наступний крок — навчитися працювати із самою системою: її статутами, регламентами, процедурами, компетенціями, дисциплінарними органами та CAS.

І переходити від позиції "Підтримайте нас, тому що ми праві" до іншої: "Ось факт, ось доказ, ось ваша норма, ось передбачена вами процедура. Тепер застосуйте власні правила".

Для мене саме це і є суб’єктність. Для держави звідси проста формула: не управляти спортом замість спортивних інституцій, а створювати умови, в яких вони здатні професійно захищати і власні права, і національні інтереси України.

Саме таку логіку ми кілька років просуваємо в ГО "Спортивний контекст". Міністерство мало можливість використати цю експертизу, ми навіть формалізували співпрацю, але сталої взаємодії не склалося. Експертиза почала реалізовуватися безпосередньо через суб’єктів спорту.

Після історії зі Стелою Захаровою я б залишив два питання.

Перше: що для держави ефективніше — контролювати незалежне експертне середовище, дистанціюватися від нього чи навчитися використовувати його як нормальну частину сучасної спортивної екосистеми?

І друге: якщо підхід, який кілька років тому пропонували Міністерству, сьогодні починає працювати без Міністерства — можливо, настав час нарешті придивитися не до авторів, а до самого підходу?