Архітектурна спадщина Полтавщини поступово зникає. Частину історичних споруд ще можна зберегти, інші ж залишилися лише на старих фотографіях, кресленнях і в архівних документах. Повернути їхній вигляд — хоча б у цифровому просторі — намагається полтавський краєзнавець і художник Олег Лебединський.
Він є автором проєкту «Полтава 3D», у межах якого за допомогою комп’ютерної графіки відтворює Полтаву такою, якою вона була сотні років тому. Згодом ініціатива вийшла за межі обласного центру: з’явилися проєкти «Пирятин 3D»,«Диканька 3D», та бренд «Мале місто».
В інтерв’ю НП медіа Олег Лебединський розповів, чому вже 16 років змальовує Полтавщину, як залучає до цієї роботи молодь і чому вважає Україну раєм, який необхідно берегти.
«Ми фіксуємо те, що можемо втратити»
Михайло: Ви створюєте тривимірні моделі міста та його архітектурних споруд. Для чого це робите: для майбутньої реставрації чи передусім для збереження історії?
Олег: Насамперед це фіксація. Ми працюємо не лише з Полтавою, а й з усією областю. Проєкт існує з 2009 року. Починали з невеликого музею-садиби Івана Котляревського, а згодом перейшли до роботи з великими історичними пам’ятками та об’єктами ЮНЕСКО.
-
- Садиба Івана Котляревського (сучасний вигляд) і Успенський собор Києво-Печерської лаври 12 ст. (реконструкція)
Коли працюєш над такими об’єктами, завжди постає запитання: а хто в цей час буде малювати Полтаву та об’єкти у Полтавській області? І відповідь була проста: ніхто.
За цей час я створив велику туристичну карту міста, на якій позначені музеї, вокзали, основні маршрути та визначні місця Полтави. За цією картою можна подорожувати містом й дізнаватися, чим вона відома.
Також я відтворював у своїх роботах образи визначних споруд Полтави — Спаської церкви, Краєзнавчого музею та інші пам’ятки. Робіт, присвячених Полтаві, у мене дуже багато. До Дня міста у полтавському Центрі культури та дозвілля відкривалася виставка, на якій представили кілька моїх робіт. Там можна було побачити, як Полтава виглядала в різні історичні періоди.
Від Полтави до Пирятина й Диканьки: як громади й учні відновлюють втрачену історію у 3D
Олег: У певний момент я зрозумів, що потрібно шукати учнів. Звернувся до спільноти директорів полтавських шкіл і запропонував розповісти про нашу роботу. Запросив директорів, їхніх заступників, учителів історії та інформатики. Адже ми працюємо з тривимірною графікою — це одночасно й інформатика, й історія.
Учителі прийшли, подивилися, послухали. А далі настала тиша. Жодних запитань і пропозицій. Лише: «Молодці, працюйте далі». Але ми не зупинилися. Згодом я почав працювати з Пирятином і Диканькою. До Пирятина мене запросила місцева громада. Я приїхав із лекцією «Намалюй свій дім у 3D». Після неї до мене звернулися представники громади й показали старовинні фотографії храму, який колись стояв у місті. Вони хотіли побачити, яким він був.
-
- Новий собор Пирятин. Фото 1913р. Макет 2024р.
У громади вже була творча група, яка збирала матеріали для реконструкції, але не було людини, здатної створити тривимірну модель. Я запропонував навчити місцевих дітей, щоб вони самостійно відтворювали історичні споруди свого міста. Перший храм я погодився намалювати сам. Громада змогла надати частину необхідних коштів, решту допомогли покрити мої спонсори з Німеччини.
У Пирятині колись було чотири церкви. Тому я сказав: навчімо дітей — і вони поступово відтворять ці споруди. За два з половиною роки ми досягли значних результатів у тривимірному моделюванні та історичній реконструкції міста.
У Диканьці ще з 2015 року в краєзнавчому музеї на екрані невеликого монітора демонструють нашу реконструкцію палацу Кочубеїв, яку ми створили для одного з документальних проєктів. Пізніше поруч із цифровими зображеннями з’явилися моделі, надруковані на 3D-принтері. Серед них — реконструкції Троїцької церкви та тріумфальної арки. Ці роботи створювали учні однієї зі шкіл Диканьки під керівництвом учителя інформатики Богдана Миколайовича. Нині вони працюють над моделями інших місцевих святинь.
«Молодь розуміє тривимірну графіку краще, ніж ми думаємо»
Михайло: Як вам вдалося залучити молоде покоління до цієї роботи?
Олег: Перш ніж іти до молоді, я розповів про свою ідею знайомим старшого віку. Вони відповідали: «Не займайся дурницями, молодому поколінню це нецікаво». А я казав: якщо не сіяти, то нічого буде жати. Молодь грає в комп’ютерні ігри, а отже, фактично вже знайома з тривимірною графікою. Під час перерв учні запускають 3D-ігри. Я запитую: «Що ти робиш?» Він відповідає: «Граю».
А я кажу: «Зупинися й подивися уважніше. Ти зараз вивчаєш текстури цієї локації. Подивися, як вона намальована, як побудований простір, чим одна локація відрізняється від іншої».
Тобто дитина не просто бігає віртуальним світом. Вона бачить, як створюється тривимірне середовище. Комп’ютерні ігри, хочемо ми цього чи ні, допомагають молодому поколінню увійти в реальність 3D-графіки.
Свого часу я заходив до полтавських бібліотек і бачив там комп’ютери. На них можна було читати книжки, шукати інформацію, навчатися. Але часто діти просто грали в ігри, де потрібно в когось стріляти. І я думав: у вас стоять п’ять комп’ютерів. Чому б не встановити на них програми, у яких діти могли б намалювати власний будинок, школу, вулицю чи якусь історичну локацію? Тоді в них з’являється вибір: стріляти чи створювати. А остаточне рішення вже за ними.
Полтавщина як простір, яким варто пишатися
Залучаючи молодь до цифрової реконструкції, Олег Лебединський прагне не лише навчити дітей працювати з комп’ютерною графікою. Для нього не менш важливо показати, наскільки цінною є земля, на якій вони живуть.
Олег: Дітям потрібно доносити, що вони живуть у шедевральній місцевості. Часто можна почути: «У нас усе погано, треба їхати кудись в інше місце». Я відповідаю: їдьте, подивіться на світ, а потім поверніться. Тоді ви зрозумієте, що Україна — це рай. І цей рай потрібно зберігати. На нього дуже багато претендентів. Якщо ми його не збережемо, знайдуться інші, які прийдуть і заберуть.
Михайло: А чому ви взагалі почали займатися відтворенням історичної та архітектурної спадщини?
Олег: Свого часу я навчався у Миргородському керамічному технікумі й жив в одній кімнаті з хлопцями з Таджикистану та Узбекистану. Я показував їм Україну, запрошував до Полтави. Вони були в мене вдома, готували плов, ми багато спілкувалися. Одного разу я запитав, чи можу приїхати до них. Вони відповіли: «Звичайно, приїжджай». Так я вирушив у подорож Середньою Азією. Побував у Ташкенті, Самарканді, Ферганській долині, Душанбе…
Пам’ятаю поїздку автобусом із Самарканда до міста Худжанд. Вісім годин їдеш пустелею: навколо рівнина, пісок, а надворі січень. Перед цим я запитував у хлопців, що найбільше дивує їх в Україні. Вони відповідали: «Дерева». Я перепитував: «Які саме дерева?» А вони казали: «Усі».
Коли кілька годин їдеш пустелею і раптом бачиш одне невелике, криве дерево, думаєш: «Господи, яка краса». Воно може бути єдиним деревом, яке ти побачиш за всю дорогу.
У 1990 році, подорожуючи Середньою Азією, я по-справжньому полюбив Україну. Я зрозумів, що є місця, де одне дерево — це вже шедевр. А в нас — рай. У нас немає руйнівних землетрусів, цунамі чи вулканів, рідко трапляються масштабні повені. Ми живемо в прекрасному місці, але, коли бачимо його щодня, перестаємо це усвідомлювати.
Михайло: Мабуть, людина починає щось цінувати лише тоді, коли втрачає.
Олег: Але навіщо втрачати? Поїдьте за кордон, подивіться, як живуть в інших місцях. Після цього ви зрозумієте, що живете в раю. І не просто живете. Ваші предки протягом багатьох поколінь намагалися залишитися на цій землі. Мандрувати можна куди завгодно, але цю територію потрібно берегти. Будуйте свій рай на власній землі. Полтава, яка існувала задовго до офіційної дати.
Михайло: Ви відтворюєте лише споруди, які збереглися, чи також ті, яких уже немає?
Олег: Багато наших робіт присвячені саме втраченим спорудам. Наприклад, ми відтворювали садибу Котляревського до її реконструкції та досліджували, як могла виглядати Полтавська фортеця.
-
- Полтавська фортеця і будинок, де жив Іван Котляревський
Люди жили на території сучасної Полтави задовго до появи офіційної дати заснування міста. Археологічні знахідки та поховання на цій території датують ще VII століттям до нашої ери. Звичайно, тоді поселення називалося інакше, і це ще не було місто в сучасному розумінні. Проте люди тут жили протягом багатьох століть, і археологи це підтверджують. Однією з причин була вода, адже вода — основа життя.
Працюючи над реконструкціями, я співпрацював з істориками, археологами та працівниками музеїв. Разом ми намагалися показати, як виглядало наше місто в різні періоди. Звичайно, наші роботи ще не досконалі. Нам є над чим працювати. Але проблема полягає в тому, що бракує фахової критики. Потрібні дослідники, які пояснять: «Ця деталь мала інший вигляд, ось документи, креслення чи археологічні дані, які це підтверджують».
Я створюю свої роботи зокрема й для того, щоб з’явилося нове покоління таких фахівців. Щоб молоді люди навчалися, досліджували й надалі покращували наші реконструкції.
За межі Полтави я вийшов саме тому, що хотів перейти від власних робіт до робіт молоді. Молодь — це наше надбання і наше майбутнє. Якщо вона сприйме цю справу, робота триватиме й після нас. Адже кожна відновлена пам’ятка — це не лише цифрова модель, а частина історії, яка могла б назавжди зникнути. І про багато таких історій ми ще обов’язково поговоримо.
-
- Учні студії «Пирятин у мініатюрі» презентують модель будинку Григоровича у краєзнавчому музеї
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
