Щонеділі у центрі Кропивницького збираються люди, для яких слово «очікування» стало болем і надією водночас. Це родини військовополонених, зниклих безвісти захисників, а також небайдужі містяни, які приходять підтримати їхню боротьбу – за правду, пам’ять і повернення рідних. Акція «Не мовчи. Полон вбиває!» має на меті нагадати: війна не закінчується доти, доки не повернеться кожен захисник.

На площі з’являються світлини полонених, жовто-блакитні прапори, плакати з написами «Поверніть наших героїв». Люди стоять пліч-о-пліч у мовчанні, у розмовах про тих, кого чекають уже місяці або навіть роки. Це – не просто акція, а жива пам’ять і доказ того, що за кожним ім’ям стоїть історія, родина, ціле життя, яке не можна залишити за лінією фронту.

Такі акції у Кропивницькому стали символом єдності та людяності. Вони нагадують кожному з нас: підтримати – означає не мовчати. Історії військовополонених та зниклих безвісти захисників та рідних, які чекають на них вдома, читайте на Ранковому місті.

27-річного кропивничанина Артема Іванова чекає вдома сестра Оксана. Чоловік зник безвісти у червні цього року. У мирному житті він працював заправником, за освітою – механік. Чоловіка мобілізували у 2025-му році, проходив службу у 8-й бригаді ЗСУ. «У Сумській області разом з шістьма побратимами пішов на бойове завдання та не повернувся. Командування про долю брата нічого не говорить. Він добра, хороша людина…», – розповідає Оксана.

Тетяна ледь стримує сльози. Жінка чекає додому сина Вадима Комарчука, який зник 5 серпня цього року на Покровському напрямку при виконанні бойового завдання. Відтоді пані Тетяна не мала жодної звістки про рідну людину. Чоловік ніс службу у 42-й бригаді.

«21-го жовтня сину виповнилося 39 років. Він неодружений, дітей не має. Син хороший, дуже хороший. Добросовісно працював, любив футбол», – розповідає жінка.

Вадим Комарчук потрапив до війська по мобілізації з перших днів повномасштабного вторгнення. Мав військовий досвід, адже пройшов АТО. Брат-близнюк Вадима Комарчука наразі також служить в ЗСУ, але мама сподівається, що скоро його демобілізують і хоча б один син повернеться додому.

49-річного Олександра Либу чекає вдома дружина Ольга, жінка прийшла на акцію з прапором, на якому зображений портрет чоловіка. «У грудні 2024 року він пішов на бойове завдання на Покровському напрямку у Донецькій області. Пішов на позицію 29-го, а 31-го вже на зв’язок не виходив. Тринадцятого січня нам прийшла повістка, що він безвісти зниклий. До сих пір ми з дочкою нічого не знаємо. Один з побратимів вижив та розповів, що він нібито чув, як їх «накрили». Ми чекаємо, надіємось і віримо», – розповідає жінка.

Сина, Андрія Москового, чекає мама Алла. Жінка зі сльозами на очах розповідає про сина. Чоловік залишився у Бахмуті, вже більше двох з половиною років рідні не отримували про нього ніякої звістки. Вдома на Андрія також чекає дружина та дев’ятирічна донька. «За словами побратимів, син пішов в розвідку і вони потрапили на ворожу засідку. Андрій отримав поранення, але його не змогли забрати свої, тому ми надіємось що він потрапив в полон», – говорить жінка.

33-річний Андрій Московий родом з Кропивницького навчався у Харкові, там одружився та залишився жити. Дуже любив тварин, тому й пішов навчатися на ветеринара, у війську мав позивний Айболить. Він працював головним ветеринарним лікарем у Харківському зоопарку. «Коли росіяни почали бомбити Харків, в нього загинуло кілька друзів та знайомих і це спонукало його піти на захист країни. Тому коли його викликали до військкомату – пішов до війська, незважаючи на те, що син мав ще рік навчатися в аспірантурі. Ми всі чекаємо та сподіваємось, що він повернеться», – розповіла пані Алла.

27-річного Максима Акіменка чекають вдома племінниці Оксана та Христина. Вони вийшли на площу Героїв Майдану з портретом дядечка. Максим відразу після проходження навчання потрапив на Покровський напрямок, де й зник під час виконання бойового завдання у квітні цього року. Рідні не отримували жодних звісток про долю чоловіка. «Дядечко був дуже життєрадісним, ми його чекаємо», – розповідають дівчата.

Солдат Олег Порожняков зник у 2024-му році у Куп’янському районі на Харківщині. Він вийшов на позиції та пропав безвісти.

Миколу Кирилюка також чекають вдома рідні. На акцію підтримки прийшла його родина – дружина, донька та син з невісткою. Донька Оксана розповідає, що тато зник на Курському напрямку у березні 2025-го року. Він пішов на бойове завдання та не повернувся.

Микола Кирилюк потрапив до війська у 2022-му році по мобілізації. У складі 41-ї бригади пройшов найгарячіші напрямки фронту – Донецьк, Куп’янськ, Харків, Суми. «Нам кажуть, що мертвим його не бачили. Ні живим, ні мертвим – шукайте. Побратим, який пішов з ним на позицію, повернувся. Говорив, що їх атакували ворожими дронами і вони розбіглися. Ми їздили до Києва, були на прийомі у посла в Туреччині. Намагаємось всіма силами дізнатися щось про долю чоловіка», – говорить дружина Миколи Кирилюка Тетяна. Тетяна говорить, що її чоловік повинен бути вдома, або живим або мертвим, тому вона не припинить пошуки.

Кожна така неділя у центрі Кропивницького – це не просто акція. Це нагадування, що за кожним полоненим стоїть сім’я, яка чекає, молиться і не здається. Це голоси, які не дають забути про тих, хто досі не вдома.

Катерина Федченко