Військовий вимагав переведення до тилової частини за станом здоров’я та 1 млн грн відшкодування моральної шкоди: що вирішив суд

Київський окружний адміністративний суд розглянув спір між військовослужбовцем, військовою частиною та Кадровим центром Збройних Сил України щодо виконання висновків ВЛК і переведення на посаду, яка відповідає стану здоров’я. Позивач також оскаржував відмову в переміщенні до іншої військової частини, наказ про виключення зі списків особового складу та вимагав виплатити грошове забезпечення і 1 млн грн моральної шкоди.

Справу розглянули у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників. Суд дійшов висновку, що військовослужбовця вже призначили на посаду в підрозділі забезпечення, яка відповідала висновкам ВЛК, а тому підстав для задоволення позову не було.

Суть справи

Військовослужбовець звернувся до суду з позовом до військової частини, у якій він проходив службу, та Кадрового центру Збройних Сил України.

Він просив визнати протиправною бездіяльність відповідачів, яка, на його думку, полягала у невиконанні рішень військово-лікарської комісії від 5 червня та 22 вересня 2025 року, невчиненні дій щодо його переведення до тилової військової частини на посаду, яка відповідала б стану здоров’я, а також в ігноруванні рекомендаційних листів від 17 серпня 2025 року №2700/375, від 22 вересня 2025 року №2700/847 та від 30 вересня 2025 року.

Крім того, позивач просив визнати протиправною відмову Кадрового центру ЗСУ в його переведенні до тилової військової частини на посаду командира радіовідділення радіовзводу роти зв’язку тилового командного пункту, визнати протиправним і скасувати наказ від 23 жовтня 2025 року №306 про виключення зі списків особового складу без фактичного переведення та зарахування до іншої частини, а також визнати протиправними дії Кадрового центру ЗСУ через нездійснення належного кадрового контролю.

Військовослужбовець також вимагав поновити його у списках особового складу з дати виключення, оформити переведення до військової частини, яка надала рекомендаційні листи та висловила готовність його прийняти, стягнути з відповідачів 1 млн грн моральної шкоди та виплатити неотримане після 23 жовтня 2025 року грошове забезпечення, розраховане із середньомісячного розміру забезпечення за період служби із січня до вересня 2025 року.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що всупереч висновкам ВЛК його не перевели до тилової військової частини на посаду, яка відповідала б стану здоров’я та була зазначена в рекомендаційних листах. За його твердженням, така бездіяльність призвела до виключення зі списків особового складу та направлення до іншої військової частини, яка відмовилася приймати його для проходження служби.

Провадження у справі було відкрито 24 грудня 2025 року.

Суд установив, що 30 січня 2023 року позивача призвали на військову службу під час мобілізації на особливий період. Він проходив службу на посаді командира гармати самохідного артилерійського взводу самохідної артилерійської батареї та пройшов медичні огляди військово-лікарськими комісіями.

Відповідно до довідки ВЛК від 5 червня 2025 року №2025-0605-0920-3537-7, на підставі статей 13б, 23в, 39в, 64в, 66в і 67в графи II Розкладу хвороб його визнали придатним до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, вищих військових навчальних закладах, навчальних центрах, закладах та установах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення та охорони.

Наказом по особовому складу від 30 липня 2025 року №120-РС військовослужбовця звільнили з посади командира гармати та призначили водієм господарчого відділення взводу матеріального забезпечення самохідного артилерійського дивізіону.

Відповідно до наказу по стройовій частині від 1 серпня 2025 року №215 із цієї дати він прийняв справи та посаду і приступив до виконання службових обов’язків.

22 вересня 2025 року військовослужбовець повторно пройшов медичний огляд. Згідно з довідкою ВЛК №2025-0905-1902-5139-0, на підставі статей 23в, 64б, 41в, 36в, 39в, 54в, 52в, 13б і 67в графи II Розкладу хвороб його знову визнали придатним до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, вищих військових навчальних закладах, навчальних центрах, закладах та установах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення й охорони.

Водночас інша військова частина позитивно розглянула кандидатуру сержанта для переведення на посаду командира радіовідділення радіовзводу роти зв’язку тилового командного пункту. Про це йшлося в рекомендаційних листах від 17 серпня 2025 року №2700/375 та від 22 вересня 2025 року №2700/847.

30 вересня 2025 року засобами системи електронного документообігу було направлено ще один рекомендаційний лист щодо переміщення сержанта з посади водія до тилової військової частини на посаду командира радіовідділення радіовзводу роти зв’язку тилового командного пункту зі штатно-посадовою категорією «молодший сержант».

Позивач подавав через державний вебпортал електронних публічних послуг у сфері національної безпеки й оборони «Армія+» рапорти про переведення до цієї військової частини.

Перший рапорт надійшов до Кадрового центру ЗСУ 24 серпня 2025 року. Надалі аналогічні рапорти були подані 22, 25 і 26 вересня 2025 року. 28 вересня військовослужбовець також звернувся на гарячу лінію Міністерства оборони України.

Кадровий центр ЗСУ відмовив у переміщенні, оскільки на момент подання рапортів військовослужбовця вже призначили водієм господарчого відділення взводу матеріального забезпечення, тобто на посаду в підрозділі забезпечення, яка відповідала висновкам ВЛК. Відповідь на звернення до гарячої лінії була надана листом від 30 вересня 2025 року №388/2000.

19 жовтня 2025 року наказом по особовому складу №157-РС позивача звільнили з посади водія господарчого відділення та призначили сержантом резерву взводу резерву сержантського складу роти резерву сержантського складу іншої військової частини.

Наказом по стройовій частині від 23 жовтня 2025 року №306 його визнали таким, що здав справи та посаду й вибув до нового місця служби. У поданому того ж дня рапорті військовослужбовець погодився на виключення зі списків особового складу та зазначив, що не має претензій до командування військової частини і Збройних Сил України.

25 жовтня 2025 року військова частина, до якої направили військовослужбовця, склала акт №4014 про відмову в його прийнятті для проходження служби. Військовослужбовці, щодо яких склали такий акт, мали повернутися до попередньої частини разом зі старшим команди, однак позивач до розпорядження своєї військової частини не прибув.

30 жовтня 2025 року наказом №313 командування скасувало наказ від 23 жовтня №306 у частині, яка стосувалася позивача. Унаслідок цього його автоматично включили до списків особового складу попередньої військової частини та поновили на посаді водія господарчого відділення взводу матеріального забезпечення.

Наказом від 1 листопада 2025 року №315 було зафіксовано відсутність військовослужбовця на службі з 28 жовтня. На підставі наказу від 2 листопада 2025 року №4551 провели службове розслідування, за результатами якого наказом від 20 листопада 2025 року №5705 його визнали незаконно відсутнім на військовій службі з 28 жовтня 2025 року. На час судового розгляду місцеперебування позивача залишалося невідомим.

Позиції відповідачів

Військова частина заперечувала проти задоволення позову та зазначала, що військовослужбовця перевели до підрозділу забезпечення відповідно до висновків ВЛК про стан його здоров’я.

Командування не ухвалило позитивного рішення про переведення позивача до іншої військової частини, тому відповіді на рекомендаційний лист не надало. За твердженням відповідача, військова частина не зобов’язана відповідати на рекомендаційний лист або відношення від іншої частини, оскільки видача такого документа та погодження переведення є правом, а не обов’язком командира.

Військова частина також зазначала, що з 28 жовтня 2025 року позивач самовільно залишив місце служби, а його місцеперебування невідоме. За таких обставин вчинити щодо нього будь-які кадрові дії, зокрема оформити переведення, неможливо. Доказів заподіяння моральної шкоди матеріали позову, на думку відповідача, не містили.

Кадровий центр ЗСУ пояснив, що на момент подання рапортів військовослужбовець уже обіймав посаду водія господарчого відділення взводу матеріального забезпечення. Ця посада належала до підрозділу забезпечення та відповідала висновкам ВЛК.

Тому, відмовляючи у переміщенні, Кадровий центр ЗСУ діяв у межах повноважень і не порушив прав позивача. Вимогу про стягнення 1 млн грн моральної шкоди позивач, за позицією відповідача, не обґрунтував, не пояснив порядок визначення заявленої суми та не підтвердив належними доказами.

Позиція та висновки суду

Суд виходив із положень частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їхні посадові особи зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

Правове регулювання проходження військової служби визначається Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» №2232-XII, Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента від 10 грудня 2008 року №1153/2008, а також Інструкцією про організацію виконання цього Положення, затвердженою наказом Міністерства оборони від 10 квітня 2009 року №170.

Абзац третій підпункту 3 пункту 82 Положення передбачає, що призначення військовослужбовця на нижчу посаду за станом здоров’я здійснюється на підставі висновку або постанови ВЛК.

Відповідно до пункту 90 Положення необхідність і терміновість переміщення військовослужбовців, які не досягли граничного віку перебування на службі та за станом здоров’я мають обмеження, на інші посади, де вони можуть виконувати обов’язки з урахуванням здоров’я, підготовки й досвіду служби, визначають командири, уповноважені призначати військовослужбовців на відповідні посади.

Отже, суд відніс переміщення військовослужбовців за станом здоров’я на інші посади до дискреційних повноважень військового командування.

Суд установив, що військова частина виконала висновки ВЛК від 5 червня та 22 вересня 2025 року. З урахуванням стану здоров’я позивача його призначили водієм господарчого відділення взводу матеріального забезпечення самохідного артилерійського дивізіону. Це була посада в підрозділі забезпечення, служба в якому була дозволена відповідно до обох висновків ВЛК.

Станом на 22 вересня 2025 року позивач уже обіймав посаду, яка відповідала повторному висновку ВЛК, тому військова частина не здійснювала інших переміщень.

Суд також зауважив, що матеріали справи не містили доказів оскарження військовослужбовцем наказу від 1 серпня 2025 року №215 про призначення на посаду водія. Суд розцінив це як згоду позивача з прийнятою посадою.

Доводи про те, що наказ видали під час перебування військовослужбовця на лікуванні, суд відхилив. З наведених самим позивачем обставин випливало, що до 25 червня він проходив стаціонарне лікування, а наступного разу був направлений до військового госпіталю 7 серпня. Отже, на дату видання наказу — 1 серпня 2025 року — на лікуванні він не перебував.

Суд не погодився і з аргументом про відсутність у позивача посвідчення водія. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2018 року №1208 підрозділи матеріального забезпечення належать до тилових підрозділів забезпечення, служба в яких дозволена особам із медичними обмеженнями.

Головною метою видання наказу від 1 серпня 2025 року №215, за висновком суду, було невідкладне виконання рішення ВЛК та збереження життя і здоров’я військовослужбовця шляхом усунення його від виконання бойових завдань на посаді командира гармати.

Сама назва штатної посади «водій» не означає безумовного обов’язку керувати транспортним засобом без відповідного права. Штатно-посадова інструкція водія господарчого відділення артилерійського дивізіону також передбачає утримання та обслуговування майна, нагляд за автомобільним транспортом і ведення господарського обліку підрозділу. Виконання цих обов’язків не потребує посвідчення водія.

Крім того, військова частина могла направити позивача на курси підготовки водіїв за державний кошт або використовувати його на цій посаді без безпосереднього керування транспортним засобом для виконання суміжних господарських завдань взводу. Суд не визнав це порушенням законодавства.

Призначення до підрозділу забезпечення суд розцінив як реалізацію дискреційних повноважень військового командування в умовах воєнного стану з метою раціонального розподілу людських ресурсів. Оскільки наказ №215 видали для виконання обов’язкової постанови ВЛК, командир військової частини під час переведення військовослужбовця з бойової посади до підрозділу забезпечення діяв правомірно та в межах наданих повноважень.

Тому вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невиконання висновків ВЛК та непереведення військовослужбовця на посаду, яка відповідає його стану здоров’я, суд визнав необґрунтованими.

Оцінюючи доводи про ігнорування рекомендаційних листів, суд урахував матеріали службового розслідування, призначеного наказом від 8 січня 2026 року №60.

Під час розслідування начальник відділення персоналу штабу пояснив, що 30 вересня 2025 року військова частина отримала засобами системи електронного документообігу лист за вихідним №2700/950 та вхідним №19032. У ньому містилося прохання в установленому порядку підготувати і направити документи в разі ухвалення позитивного рішення про призначення сержанта на посаду командира радіовідділення радіовзводу роти зв’язку тилового командного пункту.

Відповідь на лист не надали, оскільки командування не ухвалило позитивного рішення про переведення. При цьому, як зазначалося в поясненнях, військова частина не була зобов’язана відповідати в разі неприйняття позитивного рішення.

Рекомендаційні листи від 17 серпня 2025 року №2700/375 та від 22 вересня 2025 року №2700/847 до військової частини, де служив позивач, не надходили. За таких обставин суд не встановив протиправної бездіяльності у формі ігнорування рекомендаційних листів.

Відмову Кадрового центру ЗСУ в переміщенні військовослужбовця суд також визнав правомірною.

Відповідно до пункту 8 Порядку реалізації експериментального проєкту щодо вдосконалення механізму переміщення військовослужбовців Збройних Сил України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 12 листопада 2024 року №1291, Кадровий центр ЗСУ перевіряє рапорт військовослужбовця на відсутність підстав для відмови у переміщенні. Така перевірка проводиться протягом 72 годин із моменту надходження рапорту.

Підпункт 4 пункту 5 Порядку №1291 надає право звернутися до Кадрового центру ЗСУ військовослужбовцям, які за висновком ВЛК придатні до служби у частинах забезпечення, ТЦК та СП, вищих військових навчальних закладах, навчальних центрах, закладах та установах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення й охорони, але у своїх військових частинах не призначені на посади, що відповідають висновку ВЛК.

Позивач станом на дату подання першого рапорту вже був призначений на посаду у взводі матеріального забезпечення, яка відповідала висновку ВЛК. Отже, він не належав до категорії військовослужбовців, визначеної підпунктом 4 пункту 5 Порядку №1291.

Пункт 9 Порядку №1291 передбачає відмову в переміщенні, якщо військовослужбовець не належить до жодної з категорій, визначених пунктом 5. Тому позивачу через портал повідомили, що посада, яку він обіймає, відповідає рішенню ВЛК.

Оскільки на час подання повторних рапортів обставини не змінилися, Кадровий центр ЗСУ відмовив у переміщенні на тих самих підставах. Суд дійшов висновку, що Кадровий центр діяв у межах повноважень та відповідно до процедури, встановленої Порядком №1291.

Вимогу про визнання протиправними дій Кадрового центру через нездійснення належного кадрового контролю суд також відхилив. Позивач не пояснив, у чому саме полягали протиправні дії та який кадровий контроль мав здійснити відповідач. Вимога не була обґрунтована або підтверджена доказами.

Не знайшов суд підстав і для скасування наказу від 23 жовтня 2025 року №306 та поновлення позивача у списках особового складу.

Після відмови іншої військової частини прийняти сержанта командування 30 жовтня 2025 року наказом №313 скасувало наказ №306 у частині, що стосувалася позивача. Військовослужбовця автоматично включили до списків попередньої військової частини та поновили на посаді водія господарчого відділення взводу матеріального забезпечення.

Тому оскаржуваний наказ уже був скасований самим відповідачем і втратив чинність. Вимоги про його скасування та поновлення у списках особового складу суд визнав необґрунтованими.

Суд також урахував, що з 28 жовтня 2025 року позивач не прибув до військової частини, не виконував обов’язків військової служби та перебував у самовільному залишенні частини. У рішенні суд зазначив, що такі дії становлять кримінальне правопорушення, передбачене статтею 407 Кримінального кодексу України.

Відповідно до наказу №306 під час виключення військовослужбовця зі списків особового складу було наказано виплатити йому щомісячну премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 523% посадового окладу, надбавку за особливості проходження військової служби в розмірі 65% та здійснити перерахунок грошового забезпечення за період служби з урахуванням вислуги років.

Водночас вимогу про стягнення середньомісячного грошового забезпечення за всі місяці після виключення зі списків особового складу суд визнав протиправною та необґрунтованою. Суд виходив із того, що з жовтня 2025 року позивач перебував у СЗЧ та не виконував обов’язків військової служби.

Через відсутність військовослужбовця на службі без поважних причин та неможливість здійснення щодо нього кадрових дій суд також відмовив у зобов’язанні відповідачів оформити його переміщення до військової частини, яка надала рекомендаційні листи.

Щодо вимоги про стягнення 1 млн грн моральної шкоди суд послався на статтю 56 Конституції України, статті 23 і 1174 Цивільного кодексу України та статтю 77 КАС України.

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити наявність такої шкоди, протиправність поведінки її заподіювача, причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, а також, у передбачених законом випадках, вину заподіювача. Позивач повинен довести факт заподіяння моральних чи фізичних страждань, обставини їх виникнення, характер і обсяг немайнових втрат, а також обґрунтувати заявлений розмір відшкодування.

Суд послався на постанови Верховного Суду від 7 лютого 2023 року у справі №823/2108/18 та від 17 січня 2023 року у справі №160/1554/20, відповідно до яких обов’язок доказування моральної шкоди покладається на особу, яка вимагає її відшкодування.

У постанові від 6 червня 2024 року у справі №400/1217/23 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що обов’язок позивача доводити обставини, на які він посилається, є ключовим елементом принципів змагальності та рівності. Позивач не може вважати свою позицію доведеною лише тому, що інша сторона не надала доказів на її спростування, оскільки такий підхід є концепцією негативного доказу та нівелює принцип змагальності.

Самого факту порушення прав недостатньо для стягнення моральної шкоди. Вона має бути аргументована із зазначенням конкретних дій або бездіяльності, які спричинили моральні переживання, та інтенсивності цих переживань, достатньої для досягнення рівня страждань. Такий висновок наведено в постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі №400/491/21.

Позивач не надав доказів втрат немайнового характеру внаслідок моральних або фізичних страждань. Він не описав обставин виникнення страждань чи приниження, їх характеру та обсягу, тяжкості вимушених змін у житті, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану.

За відсутності доказів заподіяння моральної шкоди саме в розмірі 1 млн грн суд відмовив у задоволенні цієї частини позову.

Суд також урахував положення статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і частини другої статті 6 КАС України щодо застосування Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

Посилаючись на рішення ЄСПЛ у справах «Федорченко та Лозенко проти України», «Компанія “Вестберґа таксі Актіеболаг” та Вуліч проти Швеції», «Суомінен проти Фінляндії» і «Серявін та інші проти України», суд зазначив, що аргументи сторони повинні бути достатньо вагомими, чіткими й узгодженими, суб’єкт владних повноважень має довести правомірність своїх рішень та обґрунтувати їх, а судові й адміністративні рішення повинні містити належні мотиви.

Рішення суб’єкта владних повноважень має ґрунтуватися на оцінці всіх юридично значущих фактів та обставин. Суб’єкт владних повноважень повинен урахувати ці обставини, надати їм правову оцінку, а в разі відхилення — навести мотивовані висновки, особливо якщо рішення є несприятливим для особи.

Дослідивши матеріали справи, суд визнав заявлені вимоги необґрунтованими та повністю відмовив у задоволенні адміністративного позову. У зв’язку з відмовою в позові судові витрати розподілу не підлягали.

Рішення може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом 30 днів із дня його проголошення. Якщо було оголошено лише вступну та резолютивну частини або справу розглянули в письмовому провадженні, цей строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagramта в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.