Володимир Комаровський про «Соло жайворонка», невигадані історії та шлях у літературу

Ми давно, з 1985 року під одним дахом редакції заробляли на хліб і до хліба, – саме тоді наші долі пересіклися в обласній газеті «Червоний прапор». Відтоді не зникаємо з поля зору один одного, на «ти», навіть покумалися. Я, молодший, досі в журналістиці, а беру це інтерв’ю у Володимира (для мене Володі) Комаровського, вже письменника, заслуженого журналіста України, лавреата Всеукраїнського літературного конкурсу імені Михайла Коцюбинського 2023 року в номінації «художня проза» за книгу «До берега правди. Невигадані історії». А цьогоріч наприкінці червня на світ Божий вийшла її рідна сестра «Соло жайворонка. Невигадані історії». Обидві книги чималі в «талії» – відповідно 440 і 448 сторінок дещо більшого, аніж звичний книжковий, нестандартного формату.

Уже після нашої розмови надійшла ще одна приємна новина: із «Соло жайворонка» Володимир Комаровський увійшов до фіналу Міжнародного літературного конкурсу «Крилатий Лев» і став його дипломантом.

Отож до розмови!

Про жайворонка, який співає всім нам

– Володю, чому така назва книги – «Соло жайворонка»? Про що і кому співає твій жайворонок?

– Назва – то ім’я книги. Я мав клопіт з назвою першої книги художньої прози, яка вийшла 8 квітня 2022 року. Дав їй гарне і правильне ім’я – «Посіяна гривня», за однойменним оповіданням.

Там сюжет комічний: до героїні – баби Стефи прийшов сільський колій Стецько, щоб випити належний могорич за те, що ще перед Різдвом заколов хазяйці кабана, але тоді через короткий день і поспіх не здужав того зробити. А господиня сама не своя, – напередодні приносила листоноша куцу бабину пенсію, і вона посіяла з неї у дворі металеву гривню з ликом Володимира Великого, хрестителя Русі. Але ця загублена у траві гривня, яку ревно шукала спершу баба Стефа, помагала сусідка Марія, теж притоптана літами, а врешті обидві стали намовляти Стецька, щоб той поміг зарадити такому горю, то передусім докір нашим можновладцям, які за роки незалежності України багатьох ледь не пустили з торбами. Але ж тоді саме-саме посунула на Україну орда варварів з дрімучої кацапії. Все трималося на волоску: бути нам вільними чи під московітами або убієнними. І я подумав, що зовсім не на часі колоти очі нашій владі за оті злиденні сільські, та й не тільки, пенсії. Хай уже, на все своя пора. І досі каюся, картаю себе, що поміняв назву. Бо навіть у таку страхітну війну влада наша краде безбожно, ледь не лусне від надбаних нечесно маєтностей і жирних рахунків.

«Соло жайворонка» – назва одного з дев’яти оповідань другої книги. Там ще дві повісті, два есе, а також двадцять чотири коротенькі й довші історії з мого газетного марафону завдовжки в тридцять дев’ять років тільки в «Червоному прапорі», який потім перебрав назву «Вільне слово».

Оті дрібні я зазвав оповідятами, а чималенькі – переростками. Вони про сміх і гріх, випадки курйозні і неймовірні, де був їх учасником чи глядачем. Про те, чим маємо право гордитися і за що соромно перед європейцями з честю і совістю. Інакше кажучи, то написані словом картини з натури про радянщину, її заправил і солдафонські порядки, та й уже наш час, його «родові плями».

Питаєш, чого «Соло жайворонка»? Бо то перша річ, яку я написав після «До берега правди». Філософська по суті, з достеменно правдивими образами її персонажів, одна з найдорожчих мені з досі створеного. Це оповідання було моїм дебютним у літературно-мистецькому і громадсько-політичному часописі Національної спілки письменників України «Дзвін» (потому друкувалися ще «Спрагле зело» і «Дві свічки сеньйори Федори» та повість «Борг милосердя»).

Це оповідання не пройшло повз увагу Романа Горака – старійшини письменницької гвардії України, дослідника творчості Івана Франка, котрий потому хотів прочитати все мною написане, але торік в листопаді його забрав до себе Господь. А жайворонок співає всім нам. Біда, ми поголовно «сидимо» в айфонах, того не чуємо. То моя захоплена ода нашій природі й простим сільським людям, уклін за те, що ріс там, в її обіймах і їхньому оточенні, що там чув, бачив і забрав усе до крихти в пам’ять.

Від записів у шкільних зошитах до літературного дебюту

– Коли ти відчув потяг до чогось зовсім іншого, аніж знана як п’ять пальців журналістика? Як це було, можеш згадати?

– Та мене тягнуло в письменництво з дитинства! Чесно. Ще пацаном трамбував голову почутими історіями від дядьків ледь не з усіх ближніх вулиць, які вчащали до нас через дві причини.

По-перше, тато з примусових робіт у німецького фермера Оскара Перґанде привіз додому козирну машинку «зінґер» для стрижки волосся, виступаючи в ролі дармового цирульника, через що перед святами і не тільки мамина кухня перетворювалася на перукарню.

А по-друге, він щороку садив при дворі на городці височенний лапатий тютюн, який ми з братом обривали, нанизували на хмелярські дроти, він сохнув на осонні піддашшя, відтак пучками перекочовував на горище. Ото сільське чоловіче плем’я поверталося додому не тільки більш цивілізованим, а ще й вдосталь накурившись товстенних самокруток.

Вже школярем усе цікаве, смішні діалоги, показові сценки, незвичні вирази і порівняння записував до окремих зошитів. З тих людних посиденьок на кухні. З пасовиська. Зі жнив на колгоспному полі. З нічної зміни на току, як ми називали зерновий двір. З поїздок у ліс по дрова… А на палиці – моєму знарядді пастуха – були вирізані три заповітні літери ПАЖ. Так я звірив якось їй своє бажання стати письменником або журналістом. Як бачиш, став одним і другим.

А в художньому ремеслі пробував себе ще на початку роботи в «Червоному прапорі». То були гумористичні сценки «Виховна година», «Коров’яче меню», «Мільйонер»…

Якось написав здоровецьку повість «Дем’янові яблука». Чого вона варта, оцінював столичний письменник на засіданні таких самих початківців – членів літстудії. Звісно, те, що я натворив, було не класикою жанру, але той київський гість так нищівно розбив його в пух і прах, так підняв мене на сміх, що хтось інший би назавше кинув свої художні вправи. Як бачиш, я впертий, мене той конфуз не спинив.

А щось направду вартісне стало виходити у «Вільному слові». То були мої перші зрілі невигадані історії. Перша – «Телячий бізнес», потім «Дурний клопіт», ще далі «Посіяна гривня», «Космонавти полетіли», «Балонова курточка»…

Так було й було, аж доки надіслав електронною поштою кілька речей у Київ однокурснику і другу Петрові Кулінцю. А той за кілька днів телефонує: «Ти знаєш, а твоє письмо не дурні люди похвалили!» А хто – мовчок. Аж то посеред літа 2020 року бандероль від нього.

Розгортаю – і своїм очам не вірю: там другий номер столичного літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Березіль», а в ньому вступне слова Петра і два мої оповідання – «Дурний клопіт» і «Телячий бізнес»! Віриш, ця несподіванка так вразила і розчулила, що я не міг стримати сліз! Боже святий, торжествував: мене надрукували в такому престижному журналі!

Після дебюту в «Березолі» написав кілька нових оповідань, дві повісті й на третій «Пропащий спецназ» попав у неврологію міської лікарні. Смерть 38-річної доньки Оксани, попри всі старання її врятувати, оті пекельні муки – дивитися, як вона гасне, а ти безсилий тому зарадити, а ще постійна турбота про її дитя, життя якого вдалося врятувати, але яке має тяжку форму ДЦП

Все, кусав лікті, тепер ні книги, ні того, що хотів, але не дописав, ніхто не побачить і не прочитає.

Але Бог, я переконаний, то Він мене поставив на ноги і зберіг всі закапелки пам’яті, аби звершив почате – дописав історії, а не закопали в землю. То вже не оглядаюся, не шкодую себе і не гаюся, вік підганяє, пишу.

Ось тільки проблема з часом. Внучка, Емілія-Марія, кругла сирота, бо мама на небесах, а батечко вмив руки, вимагає постійної уваги. Вона має емоції, радіє й ображається, миле дитятко, з відмінним слухом, але не ходить, навіть не сидить, до того ж не бачить, хіба що якусь дещицю, через те при ній завше хтось повинен бути.

Дістається всім: і дружині, і старшій доньці, і мені. Лягаємо за північ, останніми в нашому мікрорайоні, і в мене нема іншого виходу, як за чотири-п’ять годин зганяти себе з ліжка і бігти до комп’ютера.

Як реальні люди стають героями прози

– Чому оповідання названі невигаданими історіями? Невже всі вони мають реальних прототипів?

– Бо то таки історії з життя, чистісінька правда. За ними стоять конкретні люди, яких добре знав, бодай часто з ними пересікався. Якщо будеш читати щось із написаного мною, зверни увагу, що в кожного героя, навіть другорядного своя характерна мова, свої автентичні слівця і звороти. Як на мене, так і повинно бути в прозі істинній. Бо не можуть однаковісінькою літературною лексикою розмовляти професор, голова колгоспу, ланкова, народний депутат чи козацький писар – та всі сущі чи вже покійні.

– А де межа між реальним і його художнім осмисленням?

– Вона є, її чуття приходить з досвідом, з віком, з тим, як і скільки ти працюєш над словом, що в нього вкладаєш. Ясна річ, ти абсолютно всього не знаєш, фізично не можеш знати, бо ти геть усе не бачив і не чув. Але чим повніше знаєш своїх героїв, чим більше вони обростають реальними деталями, чим цілісніший образ у твоїй уяві, тим правдивішою виходить сама оповідь.

Недавно я закінчив художньо-документальну повість «Дари рясної долі», вона ось-ось вийде окремою красунею книгою. По ходу роботи над текстом головні герої, а це достойне подружжя, стисло згадували якісь нові обставини і моменти, а коли я зачитував їм написані рядки, вони ахали: «Костянтинович, таке враження, що ви там були і все чули й бачили! Так воно і було!»

Не знаю, переконав тебе чи ні, але іншої відповіді не знаю. Хіба що додам: треба «телепортуватися» в той час і ті обставини, які описуєш, ввійти в єство своїх героїв, любити їх – і тоді все вийде достовірно.

– Чи впізнають себе у твоїх книгах реальні люди?

– Живі – так. Бо, на жаль, багато хто відійшов у колись. Але сущі, їхні сучасники, безпомильно називають, про кого мова.

– Журналістика помогла тобі в письменництві чи забрала час?

– Думаю, що перше. Це ж майже сорок років буття в мурашнику яких тільки людей! І не було тотожних. Хтось перекочував у довшу чи коротеньку оповідь, а хтось досі живе у збірних образах.

– Ти вже тоді, в газеті, розумів, що варте більш повного, художнього осмислення і викладу? І вже тоді прицілювався на оповідання чи повість?

– І так, і ні. Так було, приміром, коли стрічався з італійцем Яносом Стрєлєцкі-Рівером, котрий подорожував на велосипеді довкола світу. У «Вільному слові» тоді було велике, на всю сторінку інтерв’ю з ним під заголовком «Подорож, гідна пера Жюля Верна».

Але я зберіг записник, бо з того, що почув, напрошувалося щось куди більше, по-іншому подане. І через двадцять років таки повернувся до тої зустрічі, вийшло козирне оповідання «Дві свічки сеньйори Федори». Але задля правди навіть багато про що розпитував у двоюрідної сестри Лесі, котра давно на заробітках в Італії.

Історія, що чекала на повість сорок років

– А над чим працював найдовше? Що з написаного тобі далося найтяжче?

– Однозначно художньо-документальна повість «Борг милосердя». Цей сюжет «відлежувався» в моїй пам’яті добрих сорок років! Такий неймовірний, такий докорінно відмінний від радянського трактування другої світової війни, героїзації червоної армії, що я іноді щипав себе і перепитував, чи, бува, того не вигадав.

Історію цю звірив мені один поліщук, колишній фронтовик. Це було напровесні, ще лежав сніг, а я збирав матеріали до великого, з продовженням у багатьох номерах «Червоного прапора» документального матеріалу про радянських десантників на території Рівненщини в 1943 році. Приїхав у поліське село попутною машиною з групою співробітників КДБ. На місці ті швидко справилися зі своїм завданням, розжилися пляшкою якоїсь калинової настоянки і пішли чаркувати.

А я, непитущий, у якомусь дворі завважив підтоптаного хазяїна, котрий рубав дрова. Дай, думаю, ще його розпитаю про десантників, а раптом щось та знає. А дядько той вночі поцупив з лісу здоровенного дуба, бензопилою його порізав і прибирав сліди тої крамоли. Злякався при появі мене, зблід, думав, що я так само з КДБ, бо чутка про непроханих гостей вже гуляла по дворах. А коли довідався, що я журналіст, на радощах звірив мені цю нечувану, направду приголомшливу розповідь. Повість вхопили обидва журнали, а працював над нею найдовше – до року, стільки треба було з’ясувати автентичного.

– Про журналістику нинішню ще спитаю. Що в ній, по-твоєму, не так?

– Грамотність. Оте повсюдне вживання орудного відмінка на кшталт москальського закінчення. Приміром, гатять по житловим будинкам, хоч українською треба по житлових будинках. Русизмів сила-силенна, слів спотворених! Де люди вчилися, як вчилися?! І ота огидна гонитва за сенсаціями! Шокуюче зізнання, неймовірна правда, сенсаційні подробиці… Ці словосполучення набили оскому. І викликає огиду те, що репортери повально пхають свій ніс у те, про що слід мовчати, патякають стільки зайвого!

– Як ти відпочиваєш від писання? Скільки це займає?

– Та мені за щастя писати! Якби не сімейні обставини, я б носа не показував зі свого кабінету на другому поверсі! Хоч вір, хоч не вір, але в художньому слові я розкошую, то насолода – припасовувати слово до слова, творити образи, діалоги, пейзажі…