ВП ВС після консультації з ЄСПЛ вирішила, чи може колишня монахиня вимагати право на користування монастирською келією
Питання судового захисту права на житло у спорах із релігійними організаціями потребує розмежування цивільних прав особи та автономії релігійної спільноти.
У постанові від 9 вересня 2026 року у справі № 607/15144/20 Велика Палата Верховного Суду розглянула питання про право колишньої монахині користуватися келією монастиря після припинення її зв’язку з монашою спільнотою. Суд мав визначити, чи підлягає такий спір розгляду за правилами цивільного судочинства та чи достатньо попереднього проживання і реєстрації місця проживання для вимоги про постійний доступ до приміщення.
Справа має особливе значення, оскільки Велика Палата Верховного Суду розглянула її після отримання консультативного висновку ЄСПЛ. Суду належало визначити межі судового захисту майнових прав у спорі, пов’язаному з автономією релігійної організації.
Обставини справи
Спасо-Преображенський монастир у вересні 2020 року звернувся до суду з позовом до колишньої монахині про визнання її такою, що втратила право користування приміщенням за адресою монастиря.
У листопаді 2020 року колишня монахиня подала зустрічний позов, у якому просила зобов’язати монастир усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням площею 8,40 кв. м, позначеним в інвентарній справі літерою «А» за № 30. Вона вимагала надати постійний безперешкодний доступ до приміщення та передати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей і келії.
Колишня монахиня зазначала, що з 1 червня 2011 року проживала в монастирі як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці та була зареєстрована за відповідною адресою.
За її твердженнями, 5 травня 2017 року вона вимушено залишила монастир через конфлікти з ігуменею та дії церковного керівництва. Надалі, починаючи з 1 лютого 2018 року, вона разом з іншими сестрами неодноразово намагалася повернутися, однак через заміну замків не змогла потрапити на територію монастиря. Колишня монахиня також вказувала, що іншого житла не має, а її особисті речі залишилися у спірному приміщенні.
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 24 вересня 2021 року відмовив у первісному позові монастиря та частково задовольнив зустрічний позов. Суд зобов’язав монастир усунути й не чинити перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом надання постійного безперешкодного доступу та дублікатів ключів.
Суд першої інстанції виходив із того, що колишня монахиня не втратила права користування житлом, а її непроживання було зумовлене відсутністю безперешкодного доступу до нього.
Після первісного закриття провадження апеляційним судом Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 12 червня 2023 року скасувала відповідну постанову та направила справу для продовження розгляду. Вона зазначила, що тривале проживання особи може свідчити про належність приміщення до її житла в розумінні статті 8 Конвенції, а спір щодо користування ним підлягає вирішенню судом.
Під час нового розгляду монастир відмовився від первісного позову, і провадження в цій частині було закрито.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 18 грудня 2023 року залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову. Апеляційний суд погодився, що реєстрація місця проживання та тривале проживання колишньої монахині у спірному приміщенні свідчили про наявність у неї права користування житлом.
Монастир подав касаційну скаргу, в якій, зокрема, наголошував на автономії релігійної організації, спеціальному призначенні келії та відсутності у колишньої монахині самостійної цивільно-правової підстави для користування приміщенням. Також заявник просив відступити від висновку Об’єднаної палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 12 червня 2023 року.
5 лютого 2025 року справа була передана на розгляд Великої Палати для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм права, які регулюють право на проживання в монастирі особи, яка належить або належала до чернечого стану, та визначення суду, компетентного вирішувати такий спір.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Щодо юрисдикції національного суду
Велика Палата розмежувала питання доступу до суду та обґрунтованості вимоги про користування келією.
Суд урахував консультативний висновок ЄСПЛ від 5 березня 2026 року, відповідно до якого застосовність статті 6 Конвенції залежить від того, чи стосується спір права, яке принаймні на спірних підставах можна вважати визнаним у національному законодавстві.
Велика Палата зазначила, що релігійний характер спірних правовідносин, статус однієї зі сторін як релігійної організації, а також культове чи інше спеціальне релігійне призначення спірного приміщення самі собою не виключають юрисдикції національного суду.
Спір щодо користування приміщенням, яке належить релігійній організації, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до статті 19 ЦПК, якщо позивач обґрунтовує заявлену вимогу не лише канонічним статусом, внутрішніми правилами чи рішеннями релігійної організації, а стверджуваним цивільним правом або охоронюваним законом інтересом, які за національним законодавством можуть вважатися визнаними принаймні на спірних підставах.
Визнання спору таким, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, не вимагає на стадії відкриття провадження у справі остаточного висновку суду, що вимоги позивача є повністю або частково обґрунтованими. Існування такого права, його зміст і підстави для судового захисту суд перевіряє під час вирішення спору по суті.
Отже, сама наявність релігійного елемента не усуває можливості судового розгляду. Водночас національний суд не може підміняти органи релігійної організації у питаннях віровчення, канонічного статусу особи, внутрішнього устрою, правил чернечого життя, дисципліни, підпорядкування чи оцінки правильності канонічних рішень. Ці питання належать до сфери автономії релігійної організації.
Щодо права колишньої монахині користуватися келією
Вирішуючи спір по суті, Велика Палата звернула увагу на правовий режим спірного приміщення та обставини, з якими було пов’язане попереднє проживання колишньої монахині.
Суд установив, що спірне приміщення є келією монастиря, функціональне призначення якої пов’язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.
Велика Палата наголосила, що матеріали справи не свідчать про передання приміщення у користування на підставі договору найму, позички, встановленого сервітуту чи іншої цивільно-правової підстави, яка зберігала б чинність незалежно від її належності до монашої спільноти.
Щодо місця проживання Суд зазначив, що реєстрація сама по собі не створила для неї речового, зобов’язального чи іншого самостійного права користування спірною келією. Така реєстрація засвідчує зв’язок особи з відповідним місцем у певний період, однак не є правовстановлюючою підставою користування конкретним приміщенням і не замінює договору, сервітуту, закону чи іншого матеріально-правового титулу на користування чужим майном.
Велика Палата також зауважила, що попереднє проживання у келії не створило для колишньої монахині постійного або безстрокового права користування цим приміщенням.
Суд урахував, що користування келією було пов’язане з перебуванням позивачки у монашій спільноті. Водночас Велика Палата не оцінювала правильність, обґрунтованість чи канонічну законність рішень релігійної організації щодо закриття монастиря та звільнення колишньої монахині з монашого стану, оскільки такі питання належать до внутрішнього життя церкви.
Ці обставини були враховані лише в тій частині, в якій вони свідчили про припинення фактичного та релігійно-організаційного зв’язку, у межах якого позивачка раніше проживала в монастирі та користувалася келією.
За таких умов, як зазначила Велика Палата, позивачка повинна була довести наявність самостійної цивільно-правової підстави, яка після припинення її зв’язку з монастирем надавала б їй право вимагати постійного доступу до келії та передачі ключів.
Такої підстави суди попередніх інстанцій не встановили.
Щодо автономії релігійної організації та права власності
Велика Палата звернула увагу, що надання іншій особі постійного безперешкодного доступу до приміщення, яке належить монастирю на праві власності та використовується для забезпечення його релігійної діяльності, становить втручання у здійснення власником правомочностей щодо такого майна.
Таке втручання може бути виправданим лише за наявності правової підстави, яку має довести особа, що заявляє відповідну вимогу.
Суд наголосив, що задоволення позову фактично поклало б на монастир обов’язок надати постійний доступ до приміщення особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов’язували її проживання в монастирі.
Без самостійної матеріально-правової підстави такий обов’язок становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом — у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.
Велика Палата також урахувала, що перебування у монастирському просторі особи, яка не належить до відповідної монашої спільноти, може впливати на права інших монахів, які продовжують вести спільнотне монаше життя та дотримуватися правил клявзури, молитовного розпорядку, послуху й інших елементів релігійної практики.
Тому судове рішення про надання такій особі постійного доступу до келії без доведеної цивільно-правової підстави порушувало б баланс між заявленим інтересом позивачки, автономією релігійної організації, правом власності монастиря та свободою релігії інших членів монашої спільноти.
Щодо доводів касаційної скарги
Велика Палата відхилила доводи монастиря про те, що спір узагалі не підлягає розгляду національним судом. Водночас Суд погодився з аргументами касатора щодо відсутності встановленої матеріально-правової підстави для подальшого користування келією.
Доводи про наявність у колишньої монахині прав на інше житло не були визначальними для вирішення справи. Підставою для відмови в позові стала саме недоведеність самостійної цивільно-правової підстави користування спірним приміщенням.
Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу Спасо-Преображенського монастиря, скасувала рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалила нове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову колишньої монахині.
Суд підтвердив, що спори щодо користування приміщеннями релігійних організацій можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо заявлена вимога стосується права або охоронюваного законом інтересу, який може вважатися визнаним національним законодавством принаймні на спірних підставах.
Водночас попереднє проживання та реєстрація місця проживання самі собою не створюють права на подальше користування монастирською келією. Для задоволення відповідної вимоги необхідно довести самостійну матеріально-правову підставу, яка надає особі таке право після припинення обставин, з якими було пов’язане її проживання в монастирі.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
