Вчора на засіданні Ради Глобального Форсайт у Парижі обговорювали безпеку. За останні п’ять років війна кардинально змінилася. На початку повномаштабного вторгнення я відмовився евакуюватися і залишився у Києві, який росіяни намагалися оточити. Ще тоді війна набула форму колони російських танків, що штурмувала моє місто. Але сьогодні зовсім інша війна.
Це війна безпілотних апаратів, використання штучного інтелекту, масштабні атаки дронів, повна прозорість поля бою та швидка стрільба великої дальності. Весь військовий досвід минулого століття просто неактуальний.
Сьогодні центральне місце займає не лише військова влада, а й спроможність суспільства до спротиву. Можна мати сучасне обладнання та зброю, але якщо в країні не вистачає людей, які готові її захищати, це вам не дуже допоможе. Так само, якщо люди на рідному фронті не здатні витримати наступу війни, навіть найдосвідченіша армія не зможе стримати ворога без підтримки з рідного фронту.
Цієї зими, при температурі мінус 25 градусів, мільйони людей в Україні жили без тепла, електроенергії та води. Мені важко передати, наскільки це було важко. Але всі банки були відкриті, парламент проводив сесії, у школах відбувалися заняття, а лікарнях робили операції. Ось що світ називає українською стійкістю. Але насправді це сама “повна оборона”. Коли проста дія стає актом опору.
Люди мають значення. Без роботи з людьми – тими, хто сприймає свою свободу і безпеку як належне – ні потужна економіка, ні військовий потенціал, ні навіть ядерна зброя не врятують розвинені демократії Тому що якщо ви багаті і слабкі, у світі, де міжнародна система миру і безпеки дисфункціональна, вас розграбують.
І я майже не бачу відвертого обговорення цього в розвинених демократіях. Лише кілька країн стають рідкісними виключеннями. В решті домінує психологічний механізм заперечення – ідея про те, що “ми унікальні, тому щось подібне з нами просто не може статися.”
Олександра Матвійчук, Нобелівська лауреатка