Я хочу, щоб ти підняв мій рейтинг. Рецензія на фільм «Праймтайм»
Американське телебачення початку двотисячних подарувало світові чимало сумнівних розваг, але мало яка з них могла зрівнятися за рівнем нездорового задоволення з реаліті-шоу To Catch a Predator. У ньому журналіст Кріс Гансен влаштовував пастки для чоловіків, які через інтернет шукали сексуальних контактів із неповнолітніми. Глядачам пропонували насолодитися видовищем публічного викриття потенційного злочинця.

Саме про це шоу зняв свій психологічний трилер «Праймтайм» (Primetime) Ленс Оппенгайм. І хоча тема захисту дітей від сексуального насильства не залишає простору для моральних суперечок, а ненависть до pedo, як їх називають англомовні, є безумовною, режисер вирішив показати, наскільки тонкою буває межа між журналістським розслідуванням і безсовісною погонею за рейтингами.
В основу фільму покладено статтю Люка Діттріха «Сьогодні ввечері в Dateline цей чоловік помре», опубліковану в Esquire. Журналіст розповів про один із найгучніших скандалів навколо To Catch a Predator, коли спроба викрити підозрюваного в сексуальному листуванні з неповнолітніми закінчилася його самогубством.

Цікаво, що екранізувати цю історію взявся режисер із досвідом документального кіно. Оппенгайм раніше зняв «Неначе в раю» та «Спермосвіт», у яких досліджував дивні й подекуди не надто привабливі сторони американського життя. А цього року також виходить його спільний з Натаном Філдером док «Ти можеш побачити все» про аферистку з Кремнієвої долини Елізабет Голмс.
Поштовхом до роботи над ігровим дебютом «Праймтайм» став несподіваний подарунок дружини – персональне відеопривітання від самого Кріса Гансена через сервіс Cameo. Колись знаменитий телеведучий у ньому не лише вітав режисера, а й рекламував власні нові проєкти. Оппенгайма зацікавило, як журналіст, який зробив собі ім’я на публічному викритті злочинців, поступово перетворився на своєрідний мем і продавця власної телевізійної слави.
Згодом Оппенгайм натрапив на сценарій Аджона Сінґха, над екранізацією якого вже працювали в Голлівуді, й переконав продюсерів довірити постановку саме йому. Серед продюсерів були Роберт Паттінсон, який зрештою погодився виконати головну роль, та Арі Астер. Фільм профінансувала студія A24, а світова прем’єра відбулася в конкурсній програмі цьогорічного Венеційського кінофестивалю.

Події розгортаються у 2006 році, коли шоу To Catch a Predator набирає популярності. Кріс Гансен у виконанні Паттінсона уже став телевізійною знаменитістю. Його команда працює за доволі простою схемою: учасник команди під виглядом неповнолітнього листується з дорослими в чатах і домовляється про зустріч. А потім актори видають себе за дітей по телефону та під час зустрічі. У спеціально підготовленому будинку з камерами підозрюваного зустрічає актор, а слідом із сусідньої кімнати виходить Гансен із роздруківками повідомлень і пропонує гостю присісти. Те, що чоловік сподівався приховати від усіх, за кілька хвилин стає матеріалом для мільйонної телеаудиторії.
Утім, авторам «Праймтайму» явно цікавіше спостерігати не за підозрюваними, а за людьми, які організовують їхнє викриття. Гансен давно вже не просто журналіст. Він телевізійна зірка, яка прекрасно розуміє драматургію власного шоу, вміє тримати паузу, ставити незручні запитання й дотискати співрозмовника до моменту, коли той зізнається у власних брудних намірах. Розслідування перетворюється на виставу із чітко визначеними ролями: підозрюваний має виглядати жалюгідним, журналіст – непохитним, а глядач – отримати моральне задоволення від того, що чергового негідника викрито.
Паттінсон чудово передає цю суміш журналістської самовпевненості, зіркового марнославства та поступової одержимості власною значущістю. Його Гансен виглядає карикатурним телевізійним негідником, який свідомо експлуатує тему сексуального насильства заради слави, розповідаючи всім, що робить важливу суспільну справу. Хоча сам заздрить колезі, котрий веде важливі політичні репортажі.

Проте, коли шоу ставлять у праймтайм в слот, який конкурує з культовим серіалом початку двотисячних «Загублені», Гансену стає складніше утримувати високі рейтинги: потрібні відоміші люди й гучніші викриття. Тож під час пошуку нових підозрюваних і заманювання їх на зустрічі команда дедалі більше ризикує.
Поруч із Гансеном працює продюсерка Енді Бендер у виконанні Меррітт Вівер (серіал «Біжи»), яка відповідає за практичне втілення цих дедалі амбітніших задумів. Вівер прекрасно грає жінку, що навчилася зберігати холодну голову, коли довкола відбуваються відверто божевільні речі. Вона мусить контролювати Гансена, коли того заносить, і домовлятися з керівництвом телеканалу. Її цинізм уже давно не про те, щоб рятувати суспільство від педофілів: вона жадає рейтингів чи не більше за зіркового ведучого. Тож коли новий підставний учасник Ден Пламб (Скайлер Джізондо) відверто шокований першою участю в цьому шоу, бувала Енді просто кидає йому: «Ти молодець», жуючи гумку й стежачи на моніторах за рухом камер навколо чергового підозрюваного.
Однак Пламб недовго залишається невинною вівцею: актор швидко стає частиною системи й перестає замислюватися над етичністю власної роботи. Через цього персонажа Оппенгайм особливо вдало демонструє, як телевізійна машина поглинає людей, котрі спочатку прийшли до неї з досить невинним бажанням стати акторами, а перетворилися на маніпуляторів.

Найкраще у «Праймтаймі» вдалося відтворити саму атмосферу американського вечірнього телебачення двотисячних. Мерехтливі сині екрани, характерне потріскування звуку, зернисті відеозаписи, тривожна музика й нав’язливий голос ведучого, який постійно нагадує, що просто зараз відбувається щось важливе. Оппенгайм разом з оператором Девідом Боленом відтворює візуальну мову телевізійних кримінальних шоу, поєднуючи постановочну кінозйомку з кадрами, які нагадують старі записи з камер спостереження. Для українського глядача це майже ностальгічна подорож у часи, коли ввечері можна було увімкнути «Магнолію-ТВ» й отримати порцію кримінальних історій, які подавалися з таким психологічним натиском, ніби за дверима твоєї квартири вже стоїть маніяк.
Режисер уміло використовує контраст між нібито безпечним домашнім простором і прихованою загрозою. Звичайний американський будинок із кухнею й тарілкою печива на столі стає ареною психологічного протистояння. Чоловік заходить усередину, переконаний, що на нього чекає розвага з неповнолітнім, але раптом опиняється перед телеведучим, який питає: «Що ти тут робиш?». І хоча ми прекрасно розуміємо, що йдеться про людину з небезпечними намірами, сама процедура публічного викриття часом нагадує добре організоване психологічне катування.
Здавалося б, фільм націлений на те, щоб дослідити тему суспільного осуду та презумпції невинуватості. Адже звинувачення в педофілії належать до тих, після яких людині надзвичайно складно відновити репутацію, навіть якщо суд згодом не встановить її провини. Для суспільства достатньо самого факту появи підозрюваного в такій телевізійній програмі. Хіба це не нагадує сучасну культуру скасування? Звісно, Оппенгайм не намагається представити підозрюваних невинними жертвами: їхнє листування не залишає сумнівів щодо намірів. Але між бажанням і дією, між моральною очевидністю ситуації та юридичною доведеністю злочину існує суттєва різниця. І саме ця різниця залишається недостатньо розкритою.
Фільм майже не пояснює, як саме телевізійники співпрацюють із поліцією, які докази передають слідчим і чи достатньо їх для обвинувального вироку. Адже глядач бачить передусім листування, домовленість про зустріч і нерідко зізнання, отримані під психологічним тиском Гансена, після чого героя шоу віддають у руки копів. Та й копи, немов оскаженіла юрба, хапаються за зброю, щойно їм вказують пальцем на педофіла.

Оппенгайма значно більше цікавить внутрішня кухня телебачення, ніж подальша доля людей, яких воно виставляє на загальний осуд. «Праймтайм» не стільки про педофілів, скільки про тих, хто зробив боротьбу з ними телевізійним бізнесом. Журналісти починають нагадувати шакалів, які відчули запах легкої здобичі. Вони чудово розуміють, що глядачі ненавидять підозрюваних і тому готові спостерігати за їхнім публічним приниженням із майже садистським задоволенням.
І, судячи з касових зборів самої екранізації, публіка й досі охоче платить за таку нетривіальну розвагу. За перші 12 днів прокату «Праймтайм» зібрав близько 34 млн доларів у північноамериканському прокаті за бюджету приблизно 14,5 млн. Виходить доволі показовий другий рівень тієї самої індустрії видовищ: спершу ми заробляємо на публічному приниженні підозрюваних, а через двадцять років – на історії про те, як саме на них заробляли.
Додаткова іронія цієї історії розгорнулася вже поза екраном. Адже реальний Кріс Гансен обурився тим, що автори без дозволу використали його ім’я, зовнішність та історію, додавши вигадані події й діалоги, які, за його словами, створюють хибне уявлення про нього та його колег. Ба більше, коли студія A24 запросила Гансена на попередній перегляд, він відмовився підписувати запропоновану угоду про нерозголошення, яку вважав загрозою власним правам. «Хтось бере ваше ім’я та образ, а потім заробляє на цьому. Це нормально?» – приблизно так колишній ловець педофілів сформулював свою претензію. І питання справді непогане, особливо з вуст людини, яка сама побудувала телевізійну кар’єру на демонстрації чужих облич та переписки багатомільйонній аудиторії.

Зрештою, «Праймтайм» вийшов гарно знятим і чудово зіграним психологічним трилером про кримінальні шоу двотисячних, який дійсно тримає в напрузі до фіналу. Шкода лише, що за цікавою історією про телевізійних мисливців на педофілів майже загубилася тема справедливості щодо самих підозрюваних. Оппенгайм переконливо демонструє, як журналістика може перетворитися на полювання за рейтингами, але значно менше уваги приділяє тому, чи справді зібрані докази витримують судову перевірку. А це доволі принципове питання для історії про людей, які вирішили, що мають право карати інших просто на камеру.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Класні фільми 2000-х, які пройшли повз вашу увагу
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
