20-річний полтавець уже пів року захищає Україну в лавах 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП за материалами 152-ї ОЄБр
У 14 років Дмитро втратив маму. Після цього ще якийсь час жив у рідній Петрашівці разом зі старшим братом, а потім переїхав до батька, який був військовослужбовцем. 2014-го батько Дмитра добровольцем пішов воювати. Потім повернувся до мирного життя, працював далекобійником, та з початком повномасштабної війни знову взяв до рук зброю.
Одним із перших спогадів про військову службу батька Дмитро називає шкільний захід, на якому він почувався самотнім, поки інші діти тримали тата за руку, адже той захищав країну й не міг розділити цей момент із сином.
«Від самого дитинства я бачив, що батько воює. Я завжди на нього рівнявся. Мужик просто», – каже воїн.
Пізніше до війська пішов і старший брат Дмитра.
«Зараз брат проходить реабілітацію після важких поранень. Тому в якийсь момент у родині залишилося вже зовсім мало людей, які не мали стосунку до війни. Бути осторонь мені теж не хотілося», – зазначає боєць.
На початку 2026 року 20-літній хлопець зважився на кардинальне рішення – пішов до ТЦК та СП і сказав, що хоче підписати контракт. Особливих умов для себе не шукав. Коли його запитали, куди хоче потрапити, відповів, що йому все одно. Спочатку хотів у розвідку – хотілося саме на бойову посаду. Вже потрапивши до 152-ї окремої єгерської бригади, вирішив змінити спеціальність. Але головне для нього залишилося незмінним – бойова робота.
«Я написав батькові, що йду воювати. Він відповів: «Нема голови – йди воюй». На що я відповів: «Добре», – пригадує військовослужбовець.
Насправді батько хотів, щоб Дмитро поїхав за кордон. Казав, що у 20 років у нього ще все життя попереду, і батько багато років нищив ворога, щоб сину не довелося цього робити. Та саме це і стало для юнака головним аргументом залишитися. Він дивився на батька, який воює. На брата, який воює. На інших своїх родичів і знайомих, які теж пішли на фронт. І не розумів, чому має сидіти осторонь.
«Вся сім’я воює. Я сиджу, думаю: «Ну, що я? Діди бігають по 55 років. А мені 20 років, я буду сидіти, гуляти? Я краще повоюю нині, а потім можна нормально гуляти», – пояснює захисник.
Для Дмитра війна – це не лише те, що відбувається зараз. Він думає й про те, що буде, якщо росіяни залишаться на українській землі. Саме ця думка, говорить хлопець, теж не дає йому сидіти вдома.
Боєць не говорить про себе, як про героя, про великі цілі чи особливу місію. У нього все набагато простіше: є його родина, батько, який багато років воює, брат. Є друзі та побратими. І є країна, в якій він народився і яку не хоче залишати, за яку готовий боротися до останнього подиху.
Рішення захищати державу у 20 років для нього самого не має вигляд чогось надзвичайного. Він виріс у родині, де чоловіки захищають своє.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
