Бо коли я зайшла до магазинчика, на мене одразу полилася злива інформації російською: і про квіти, і про букети, і кілька разів наполегливо про бюджет, на який я розраховую.
Я зазвичай стримуюся. Але це була побита росіянами Лукʼянівка, діти саме писали НМТ. Я переживала за доньку. І ще ці наполегливі питання про мої гроші.
Я ні з ким не сварилася. Просто у відповідь сказала , що сама від себе такого не чекала: «Мені потрібні красиві квіти і українська мова за будь-які гроші».
Жінка могла б не помітити, а почати виконувати закон. Але завелася. Навіщо я, мовляв, її, «киянку», мало не ображаю й принижую проханням говорити українською.
Далі ми почали мірятися адресами народження: моя Софіївська — проти її Ярославового Валу. Несподівано нас «примирила» 57-ма школа, яку, як зʼясувалося, ми обидві закінчили. Школа, де свого часу існував справжній культ російської мови.
«Мені легше англійською», — сказала продавчиня. Я не перевіряла. Моралі не буде. Але до наступних клієнтів 63-річна пані зверталася вже українською. Квіти я в неї купила. Бо поспішала.
У нас усіх ще довгий шлях — до своєї українськості й одне до одного.
Але дорогу здолає той, хто йде.
Марічка Падалко