Волинянин Іван Зелінський служив у 116 окремій механізованій бригаді на посаді кулеметника. У цивільному житті Іван Зелінський допомагав дядькові на будівництві. Проживав у селі Городище Боратинської громади.
З журналістами Суспільного вдома Катерина Зелінська спогадами про коханого, з яким побралась за місяць до його загибелі.
Про те, що Іван добровольцем долучається до лав ЗСУ, Катерина дізналася з телефонного дзвінка. З її слів, він був цілковито впевненим у своєму рішенні, тому залишалося тільки підтримати коханого.
Пара була разом два роки. Освідчився Іван у серпні 2024 року під час відеодзвінка.
“Коли вийшов на зв’язок, біля нього були побратими. “Кицюня моя, лисичка моя, я довго думав і хотів це зробити романтично, в гарній обстановці, але бачиш які зараз реалії життя”. Кажу: “Що сталось?” А він: “Я довго думав і хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Я плакала, не знала, що сказати. Він каже: “Я відмовок не приймаю. Я сказала: “Так!” — пригадала Катерина.
У вересні того ж року командир відпустив Івана додому на 9 днів із дорогою, щоб пара розписалася. 25 вересня Зелінські стали чоловіком і дружиною, а 26-го обвінчалися.
“Такий шеврон я подарувала своєму чоловікові в день весілля. Він на весіллі був з ним і він загинув з цим шевроном. На ній написано: “Моя любов — твоя броня. Я завжди поруч”, — розповіла волинянка.
Після одруження солдат повернувся на службу. Востаннє молодята спілкувалися телефоном 13 листопада 2024 року, і Іван жартома сказав, що не знає, чи повернеться з позиції. Тиждень потому дружині Катерині принесли сповіщення, що її чоловік зник безвісти.
У липні 2025 року жінка впізнала коханого через світлину з Telegram-каналу, а згодом загибель підтвердили офіційно.
“Я де хоч була: і на обміні полоненими, і на зустрічі з Іриною Верещук, їздила на зустріч з частиною, подавала запиту в пошуках. Мого чоловіка обміняли через репатріацію тіл, коли була велика кількість — 6 тисяч. Я тоді ще не знала, то був червень місяць… Я впізнала коханого за татуюванням і по його речах, які можна було по фото упізнати”, — сказала Катерина.
Іван Зелінський загинув, отримавши несумісне з життям поранення в пах 16 листопада 2024 року на Донеччині. Йому було 27 років.
“Він був в населеному пункті Єлизаветівка, і остання позиція — Курахове. Сказала слідча, що він стік кров’ю на місці… Дуже важко морально це все пережити, але я знаю, що маю бути сильною, щоб нести пам’ять про нього”, — зазначила вдова воїна.
Побратими згодом передали його дружині Катерині військовий одяг Івана. У пам’ять про коханого чоловіка жінка вирішила зробити в ньому фотосесію.
“Кофту в якій він був на позиції, в якій він служив, дуже багато віддали його речей, але ще серце не сприймає, що це його. Навіть каблучку передали його… Ми з Іваном планували таку фотосесію, що він у військовій формі, в кітелі, а я в легенькому платті, сонечко світить, і в мене воно закарбувалося”, — сказала Катерина.
Втілила ідею вдови волинського захисника фотографиня Наталія Вронська. Вона розповіла: емоції Катерини, які закарбувалися на світлинах, мають бачити й інші люди.
“Я працюю фотографом більш як 6 років і це вперше моя зйомка з такими саме емоціями. Бо фотографія — це в першу чергу про емоції. Вони можуть бути як зі сміхом, так і з печаллю, з розчаруванням. Ми передали ті емоції, які відчуває героїня”, — додала фотографиня.
У Катерини Зелінської залишилася донька Вікторія, якій у жовтні цього року виповниться три роки. Чоловік Іван у розмовах згадував, що після перемоги України хотів би “принцесу”, як називав малечу, вдочерити.
“Вона знає, що Івана немає. Показую їй фотографії, розказуємо, що він на небі і буде з неба її захищати. Щоразу коли іде в садочок, вона підходить до фотографії і її цілує, каже: “Па-па”, приносить чай, цукерки до портрета”, — розповіла дружина полеглого бійця.
Івана Зелінського поховали на кладовищі села Городище Луцького району. Останньою волею захисника був спочинок біля своєї матері.
Військова частина, де служив воїн, подала клопотання про присвоєння волинянину ордена “За мужність” III ступеня (посмертно).