«Я залишаю частинку себе в кожній дитині»: історія львів’янки, яка стала патронатною мамою для 14 дітей

У 50 років львів’янка Наталя Стельмах пережила перелом хребта, тривале відновлення і момент, коли вперше відчула: життя змінилося. Після 30 років роботи конструкторкою на швейній фабриці вона залишилася вдома, мала менше сил і почала шукати новий сенс у щоденності.

Саме тоді випадкове оголошення про патронатні сім’ї стало для неї початком нового життя. Сьогодні Наталя вже понад п’ять років є патронатною вихователькою у Львові. За цей час через її родину пройшли 14 дітей. До Дня матері журналістка «Львівської Мануфактури Новин» поспілкувалася з Наталею Стельмах про страхи перед першою дитиною, емоційне вигорання, підтримку родини та те, як патронат змінив її саму.

Наталя каже, що саме тоді вона почала більше часу проводити з донькою. Навчила її шити, допомагала готуватися до олімпіад, підтримувала у навчанні. І поступово побачила результат.

«Я тоді зрозуміла: ні, я не “рослинка”, як сама собі придумала. Я можу працювати з дітьми, можу вкладатися в них і бачити результат», – каже жінка.

Згодом у школі вона випадково побачила оголошення про патронатні сім’ї.

«Перед тим я молилася і просила Бога знайти мені роботу по силах. І буквально за 15 хвилин побачила це оголошення. Прийшла додому і одразу подзвонила. Мене тоді майже всі відмовляли. Казали, що я “не при повному розумі”. Але одна жінка, з якою ми колись працювали на фабриці, сказала: “Ти впораєшся, у тебе така репутація, що куди б ти не полізла у тебе все виходить”. І це дуже мене підтримало», – згадує Наталя.

За словами Наталі, найбільше сумнівався чоловік. Він працював у школі й бачив, наскільки важкою може бути робота з дітьми.

«Він мені казав: “Ти не знаєш, що таке діти. Вчителі вигорають”. Але я просила хоча б піти на курси і спробувати», – згадує вона.

Під час навчання були й кризи. Особливо після занять, де майбутнім патронатним батькам показували історії дітей із інвалідністю, травмами та важким досвідом.

«Я пам’ятаю, як подивилася фільм про дітей із притулків і сиділа в страху. Але потім вирішила: сама я цього не потягну, але з Богом — спробую», – каже Наталя.

Їхня молодша донька теж спершу боялася появи дітей у домі. Родина навіть зверталася за підтримкою до уніцького монаха — старця Олександра.

«Він сказав нам: “Спробуйте одну дитину. Якщо не підійде — відмовитеся”. Це нас тоді дуже заспокоїло», – пригадує жінка.

Першою дитиною у родині став хлопчик. Наталя згадує, як він постійно йшов в кімнату до її доньки і там сидів зрану до вечора, бо хотів із нею гратися.

«Тоді треба було більше брати дитину на себе, щоб доньці було легше адаптуватися і бо у неї були свої справи. Але вже друга, третя дитина — пішло набагато простіше», – каже вона.

Універсального сценарію дня немає у Наталії немає. Усе залежить від віку дитини та її стану.

«Ми стараємося не навалювати багато інформації. Не показувати одразу все, не знайомити з усіма правилами. Все дуже поступово», – говорить патронатна вихователька.

Одну з наймолодших дівчаток, яка потрапила до родини у півтора року, вони адаптовували через гру та спілкування з іншими дітьми.

«Ми тиждень ходили з нею в ігрову кімнату в ресторані. Вона звикала до нас, до дітей, до нових просторів. Потім поступово — до дому, кімнати, побуту», – розповідає Наталя.

За її словами, найголовніше дати дитині відчути безпеку та стабільність.

Найбільшу кризу Наталя пережила після другої дитини, коли зіткнулася не лише з емоційним, а й фізичним виснаженням.

Вона пригадує дівчинку, яка потрапила до них із вошами та коростою. Лікування тривало тижнями, заразилася навіть старша донька Наталі.

«Я пам’ятаю, як сиділа в Оперному театрі серед красиво вдягнених людей на вальсі Штрауса і думала чи я всі воші вивела… І після того іду додому, і так претензії до Бога кажу: “Боже, що це за робота в мене така?”» – згадує вона.

А потім почалося і повномасштабне вторгнення. У цей період, пригадує Наталя, вона переживала сильне емоційне виснаження і шукала для себе внутрішню опору. Допомогли розмови зі знайомим із протестантської церкви, який порадив їй більше часу проводити на самоті й вчитися чесно проговорювати свої страхи та сумніви.

«Я йшла десь годину-півтори по велодоріжці біля лісу і задавала питання, які мене хвилювали. Питання — і приходила думка. Питання — і відповідь. Я казала собі: “Та як я справлюся? Я не лікар, не психолог”. А всередині приходила думка: “Ти прочитаєш, навчишся, чоловік допоможе — ти справишся”. І я вийшла з того лісу вже іншою людиною. У мене ніби піднялася самооцінка і з’явився внутрішній спокій», –  каже Наталя.

За словами Наталі, патрона дуже її змінив, адже почала більше цікавитися психологією, вчитися відчувати емоції дітей.

«Ти вже ніби відчуваєш, що проживає дитина. Вчишся слухати не лише словами», – пояснює вона.

Жінка каже: кожна дитина залишає після себе слід.

«У мене таке відчуття, ніби вони йдуть у своє життя, але ти залишаєш у них частинку себе. Когось навчили читати, когось — плавати чи їздити на велосипеді. І потім бачиш, як ці діти приходять до тебе, пам’ятають це, розповідають про своє життя. Тоді розумієш: ти залишив у них слід, а вони — у тобі. І навіть коли просто йдеш містом, з’являються спогади: ось тут ми гуляли, тут говорили, тут сміялися. Ці діти змінюють тебе назавжди», — каже Наталя Стельмах.

Є діти, які підтримують зв’язок із їхньою родиною після виходу з патронату. Приходять у гості, телефонують, розповідають про своє життя.

«Іноді дитина заходить у квартиру і каже: “Тут я спав, тут ми гралися”. Значить, десь залишилася довіра», – каже жінка.

Наталя зізнається: найважчими для неї були історії, у яких доводилося стикатися не лише з дитячими травмами, а й із важкими життєвими умовами сімей. Одним із таких випадків стала дівчинка, яка потрапила до їхньої родини разом із вошами та клопами. Тоді, каже жінка, їй було особливо складно емоційно прийняти ситуацію і не переносити осуд на батьків дитини.

«Спочатку воно не вкладається в голові. Думаєш: як так можна жити? Чому батьки це допустили? Але з часом починаєш дивитися на все по-іншому. Розумієш, що за кожною історією стоїть ще глибший біль, який часто тягнеться поколіннями. І тоді вчишся дивитися на людей без осуду — з добром і співчуттям», – розповідає Наталя.

Попри складні моменти, Наталя говорить, що саме щирість дітей і довіра, яку вони поступово відкривають дорослим, допомагають їй залишатися у професії.

«Мені дуже подобається момент, коли дитина починає тобі довіряти, відкриває свою душу, ділиться переживаннями, секретами. Тоді розумієш, що все це недарма», – додає вона.

Через патронатну родину Наталі пройшли 14 дітей. Зараз у їхньому домі живе наймолодша вихованка — дівчинка, яка потрапила до сім’ї у півтора року. Цей досвід став для них абсолютно новим, адже раніше таких маленьких дітей у патронаті вони не мали.

«З маленькими дітьми дуже важливий тілесний контакт. Вона хоче багато обіймів, хоче пеститися, відчувати близькість і безпеку. І я почала більше цікавитися темою тілесності, масажу, бо розумію: багато дитячих травм залишаються не лише в емоціях, а й у тілі», – каже патронатна вихователька.

Вона додає, що робота з маленькими дітьми вимагає особливої уважності до емоційного стану дитини, адже саме через дотик, турботу та постійну присутність вони вчаться знову довіряти дорослим.

Для тих жінок, які хочуть зробити перший крок у патронат, Наталя радить не боятися пробувати новий досвід, адже світ зараз дуже швидко змінюється, і люди стали сміливішими. Також варто не приймати рішення поспіхом, а спершу більше дізнатися про патронат, піти на курси та чесно відповісти собі, чи готова людина до такого способу життя.

«Патронат — це робота з дому. Тут дуже важлива підтримка сім’ї. Але ця робота відкриває в людині нові грані. Ти змінюєшся, вчишся, стаєш милосерднішою до інших і до себе», – каже вона.

На завершення Наталя Стельмах привітала всіх матерів із Днем матері та наголосила: жінкам надзвичайно важливо не залишатися наодинці зі своїм виснаженням.

«Материнство — це велика праця. І кожній мамі потрібна підтримка: чоловіка, рідних, інших жінок. Дуже важливо залишатися в ресурсі, щоб мати сили любити, дбати і навіть кайфувати від материнства», – підсумувала патронатна вихователька.

Демкович Евеліна для LMN