Якби не 1939 рік, то українців у Львові та Галичині не залишилося б, - історик М. Бандрівський

«Вже до початку 50-х років» (АК)

За Пілсудського -- для українців у Польщі навіть створили спеціальний Концтабір. Щоби їх там тримати та убивати. Гітлер на той час ще ніяких концтаборів не мав

Польща, роздмухуючи скандал з Україною, можливо хоче просто прогнутися перед Москвою, показуючи їй, що вона теж ненавидить Україну. Певно, навіть, більше, ніж Путін.

Мовляв, у такий спосіб Варшава намагається – відвернути від себе можливий удар РФ, про який останніми днями заговорили в США.

Так, чи інакше, «нам своє робить», і от львівський історик Микола Бандрівський вирішив пролити світло на деякі маловідомі аспекти т.з. «пацифікації», що її здійснювала на території України окупаційна влада Польщі.

За Пілсудського Польща будувала тоталітарне фашистське суспільство, де українців не вважали за людей: на фото ліворуч Гітлер на похоронах Пілсудського. Праворуч -- Пілсудський та Геббельс

Пам’ятник Юзефу Пілсудському у Львові:
чому тоді не встигли...?

Микола Бандрівський

- От, припустимо: якби у вересні 1939 року із якихось причин не відбулося возз’єднання західноукраїнських земель із Великою Україною, то наша Галичина скоріш за все, так і продовжувала б залишатися окупованою польськими військами.

І, запевняю вас, що до початку п’ятдесятих років етнічних українців ні у Львові, ні в Галичині не залишилося б.

Це не моя фантазія, а це був би лише холодний і беземоційний результат виконання директив пацифікації (із латинської – «умиротворення українців»), яку започаткував восени 1930 року Юзеф Пілсудський.

Іншими словами, галицьких українців мали спершу сполонізувати, а вже тих манкуртів які б з них утворилися, Польща мала б остаточно і безповоротно асимілювати.

 

В такий спосіб поляки б раз і назавжди вирішили для себе оте наболіле «українське питання».

Фото зі статті на Вікіпедії про "Пацифікацію": ліворуч -- молодь с. Жуків коло зруйнованого під час пацифікації пам'ятника Т. Шевченку; праворуч -- Погромлена польськими жандармами під час Пацифікації читальня «Просвіти», с. Княгиничі, Рогатинського повіт

Так от, ініціатором отієї горезвісної пацифікації був Юзеф Пілсудський, який десятьма роками раніше був чи не найкращим другом Симона Петлюри (так-так, того самого, який у 1920 році віддав полякам всю українську Галичину).

І, коли Юзеф Пілсудський помер, то вся ота полонія Львова, яка була тут прийшлим і чужим населенням, вирішила спорудити цьому своєму україноненависнику пам’ятник у Львові.

 

Для цього в останній день весни 1935 року оргкомітет із вшанування пам’яті Пілсудського зібрався у львівській Ратуші і вирішив, що місцями, де б можна було поставити отой пам’ятник є дві локації:

перша – схил Цитаделі при нинішній вулиці Вітовського (дивіться у моїх коментарях під дописом);

а, друга локація – Губернаторські вали неподалік Порохової вежі при вулиці Підвальній. При цьому кошторис пам’ятника сягав 500 тисяч злотих, а конкурс на цей пам’ятник був оголошений того ж року.

Перше місце тоді отримав проект на схилі Цитаделі, а друге місце – проект, згідно з яким пам’ятник Пілсудському мав постати на продовженні вулиці Руської на тлі костелу отців-кармелітів при сучасній вулиці Винниченка.

Один із проектів пам'ятника Пілсудському

І, все би у тих поляків вийшло, але прийшов вересень 1939 року. І, знову – розподіл Польщі, як і у далекому 1772 році, після якого вона (Польща) перестала існувати як держава і майже на століття стала територією російської імперії, а Варшава – провінційним російським містом аж до 1917 року.

Так сталося і того разу:

Лихоліття Другої Світової війни начисто вимело вулиці і площі Львова від агресивного чужого елементу, значна частина якого щовечора мабуть лягала спати лиш з однією думкою: як би чим-швидше покінчити із тією непокірною українською Галичиною…

*АК -- авторська колонка

Радіо Трек: НОВИНИ