«Я виріс у невеличкому селі Протопопівка Приютівської громади, що на Кіровоградщині. Був як і всі сільські діти, любив природу і риболовлю, цікавився автомобілями та переймався буденними справами. Проживав з мамою та молодшою сестрою. І так склалося у моєму житті, що саме у 18 років мене призвали на строкову службу в армію. Це був 2021-й рік. Та коли я завершував проходження служби, у 2022 році мене застала повномасштабна війна. Маючи вже певний досвід, я вирішив продовжити військову справу, пішов служити добровольцем».
Влад став на захист Батьківщини, почавши службу у 96-тій зенітно-ракетній Київській бригаді, був рядовим солдатом, виконуючи обов’язки старшого оператора ПЗРК. У цій бригаді служив до 2023 року. А потім був переведений на службу у 225-й окремий штурмовий батальйон, де виконував ті ж самі обов’язки.
Він ніс службу до 24 серпня 2024 року, поки не отримав важке поранення.
«Війна мене дуже змінила, адже військовій службі я присвятив 4,5 року свого молодого життя. Я пройшов службу на Донецькому напрямку (Часів Яр та Бахмут), воював на Курщині.
І саме під час одно з боїв на Курщині отримав важке осколкове поранення, тривалий час проходив лікування та реабілітацію, а це десь майже півтора року. І зараз потребую додаткового оперування колінного суглоба лівої ноги», – розповідає ветеран.
У той же час армія для Влада стала другою домівкою, адже там він знайшов добрих друзів і однодумців, там багато в чому змінився його світогляд і бачення світу. Хоча він не дуже любить розповідати та згадувати війну, бо це щемливо і важко.
«Ще досі мені інколи сняться тривожні сни, – продовжує Влад. – Досі згадую деякі бойові моменти. Згадую побратимів. Але водночас я розумію, що армія дала мені і дуже багато позитивних змін та якостей характеру. Я навчився швидко приймати рішення, бути обережним та відповідальним. Я вмів піклуватися про побратимів, знаю, як підтримати моральний дух ветеранів. Саме під час служби я знайшов багато справжніх друзів і підтримку, з деякими побратимами підтримую зв’язок і зараз».
«Напевно, аби не моє поранення, я б ще й досі тримав стрій, бо мені загалом служилося досить легко. Я швидко вчився і орієнтувався у ситуаціях та легко адаптувався до нового. І зараз мені інколи не вистачає військової організованості та військового устрою, адже в армії все було чітко, зрозуміло та відповідально, не так, як у повсякденному житті, де я відчуваю, що багато хто мене не чує. І взагалі люди не дуже розуміють, що таке війна і наскільки вона є травматичною. Багато моїх земляків байдужі і безвідповідальні. І попри п’ятий рік війни, вони не усвідомлюють колективної відповідальності, що від кожного тут щось залежить».
Після поранення у Владислава був досить важкий період реабілітації. Але йому фінансово і морально дуже допомогла родина підприємців, переселенців з Німеччини, що мешкають у селі Протопопівка – Ахім та Габріела Дьобріх. Ветеран їм дуже вдячний.
«Після лікування я намагався поступово адаптуватися до мирного життя, – продовжує Влад. – Шукав себе і був надто замкнутим. А потім з часом почав відвідувати місцевий Центр культури і дозвілля. Приходив на їхні заходи, зустрічі з добровольцями, в яких брав участь, доєднувався до місцевих толок. Я також вступив у місцеву ветеранську організацію «Грім», є її активним членом і допомагаю організації розвиватися. Мені дуже сподобалося бути соціально активним, волонтерити».
«Я допомагаю громадським активістам та працівникам культури Приютівської громади проводити різноманітні заходи. Нещодавно долучився до організації двох кінопоказів у Центрі культури і дозвілля та в селі Войнівка у шелтері Лисичанської громади. Також разом з побратимами і ветеранами війни доєднався до організації та проведення Першого гастрономічного конкурсу автентичних українських народних страв «Смак єдності – традиції, що живуть», де готував та презентував смачний військовий плов. Цей захід проходив в рамках відзначення 9-ї річниці Приютівської громади. До того ж брав участь у районному спортивному заході для ветеранів «Силова міць».
«Загалом, мені дуже подобається брати участь у соціальному та культурному житті Приютівської громади, бути активним та корисним для суспільства. Найбільше мрію про завершення цієї клятої війни, а після перемоги хочу розпочати власну справу – відкрити ресторан.
Також я переконаний, що ця війна точно закінчиться нашою Перемогою, і всі території повернуться в Україну, а ми як молодь, яка пройшла пекельні і буремні роки війни, згодом відбудуємо могутню й сильну країну».
Наталія Маліцька для Першої електронної газети
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Залишити коментар: