Це історія Андрія Шпортуна — вінничанина, захисника України, який повернувся додому лише через роки після своєї загибелі. Але повернувся не просто «на щиті». Він повернувся разом із правдою, за яку його доньці Анастасії разом із матір’ю довелось боротися. Від поневірянь серце матері єдиного сина Людмили не витримало.

Ось що розповіла «33-му» його донька Анастасія:

— Мій батько пішов на війну добровольцем ще у 21-му. Служив у 56-ій бригаді. Він отримав багато орденів і медалей. Маріуполь, Бахмут… все пройшов. Його позивний був — Тінь. Підрозділ ніс службу у найгарячіших точках. Мій чоловік також служить у 120-ій бригаді, тому я вже вагітною чекала звісток від обох.

«Я йду на позицію. Помоліться за мене…» — це були останні слова батька. І ось у час, коли народилась моя донечка Жасміна, від його товариша мати отримала шокуючу звістку — Андрій загинув… А далі цей телефон не відповідав.

Ми отримуємо його речі — без військової форми, орденів і медалей, якими батько був нагороджений. Та ще й повідомлення від командира роти, що він дезертир, тобто самовільно пішов у СЗЧ.

Від його побратимів ми дізнались, що батько, будучи військовим, коли бачив несправедливість і якісь «темні справи», не боявся про це говорити командиру.

Як ви розумієте, це того дратувало. І тому виник конфлікт. Напевно, із помсти він записав його до сзчесників. І з того часу для родини настала не лише чорна смуга.

Ми навіть не могли його офіційно розшукувати. У мене ніхто не хотів брати ДНК… Бо якби він був у статусі безвісти зниклого, це була б інша історія…

Тому його карточку виплат було одразу заблоковано, бо коли воїн рахується зниклим безвісти, родина отримує кошти, йде пошук. А тут — тавро без права навіть на чесне ім’я!

З того часу донька Андрія, всі, хто її підтримував, стала на довгий шлях пошуку правди, щоб довести — її батько герой, а не дезертир.

Родина довгий час не знала, де Андрій, що з ним сталося, чи живий, бо ж навіть якби пішов у СЗЧ, то з’явився б чи хоча б послав вістку…

Його донька почала буквально оббивати пороги військкомату, намагаючись знайти батька. Зверталася до судів. Домагалася інформації. Наполягала на проведенні необхідних процедур, аби встановити його долю.

І найболючішим було те, що паралельно родині доводилося чути версію про те, що Андрій нібито самовільно залишив військову частину. Тому шукати його потрібно десь, може, і за кордоном. Але не тут…

СЗЧ. Дезертир. Такі слова для родини людини, яка пішла захищати Україну, звучать не просто як формулювання у документах. Вони звучать як вирок. Але донька не повірила. Вона наполягла, щоб у неї взяли матеріал для ДНК-ідентифікації.

Навіть це робила із скандалами. Але аналіз все-таки взяли. І не помилилася.

Днями родина отримала підтвердження. Андрій Шпортун загинув, захищаючи нас!

За словами доньки, весь цей час його тіло перебувало у Львові — серед загиблих, переданих Україні в рамках обмінів тілами.

Україна не раз отримувала великі партії тіл загиблих військових після таких обмінів. Лише під час одного з етапів до Львова доставили 1800 тіл, понад 800 із них на момент публікації вже були ідентифіковані. І серед них Андрій.

А тепер спробуйте уявити, що переживала його родина.

Місяцями вони шукали живого Андрія. А він уже був мертвий. Місяцями чекали хоча б якоїсь звістки. А паралельно його ім’я було пов’язане із СЗЧ.

Людина, яка вже загинула, не могла сама розповісти, що сталося того дня.

Це могла зробити лише правда. І вона, зрештою, почала відкриватися.

За словами доньки, Андрій загинув ось як: тримаючи фронт на позиціях, Андрій отримав поранення. Воно було важким, тому по рації передав, щоб його евакуювали, а на заміну прислали іншого воїна. Але той, пробираючись туди, підірвався на мініпелюстці.

Евакуйовували вже його. А слід Андрія загубився.

Як тепер засвідчила експертиза, він був вбитий через вибух. Тому тут існує декілька версій. Чи ворог, помітивши його пересування, добив дроном, чи Андрій підірвався… І далі вже рашисти знайшли його тіло й передали з іншими до України…

— Він завжди носив із собою гранату. І, зрозумівши, що живим може потрапити до ворога, підірвав її. Так закінчився його останній бій.

Не втеча. Не зрада. Не бажання сховатися від війни, — так коментує ще одну версію його колишній побратим.

Але є факт, який уже не змінити: Андрій Шпортун загинув.

1 вересня Вінниця провела його в останню путь.

— Але й тут нам довелось воювати… із родиною його батька, який покинув його із матір’ю, моєю бабусею, — ділиться своїми думками донька Анастасія.

— Уявіть собі, нам казали, що його батько почав свої активні дії із новою родиною, вже коли ми встановили чесне ім’я мого тата.

Розповіли, що за моєю спиною, коли я годую маленьку донечку і чекаю з фронту свого чоловіка у Вінниці, воюю за чесне ім’я батька, бо ж хоронити сзчесника не хотів ніхто, то у військкомат від тієї родини нібито надійшло повідомлення, що доньки його немає, вона за кордоном, тому всю допомогу потрібно оформляти на батька, який його колись покинув і не цікавився його життям. Тобто мене немає!

Більше того, нам бабуся розповідала, що вона повірила і її обманули — в результаті отримала із своєї квартири якусь халупу, в якій, скажу вам чесно, навіть помирати було страшно, не те що жити. А син захистити не міг, бо вже в цей час служив. Через конфлікт із командиром його не відпустили ні на весілля моє, ні на пологи.

Доля розпорядилась так, що завдяки нашим зусиллям знайти правду тепер йде розслідування щодо командира, який так таврував нашого батька. І тепер він подався у СЗЧ….

Лише тепер стало відомо, що Андрій Шпортун загинув якраз у той час, коли народилась його онучка Жасміна. Його поховали на Алеї слави Сабарівського кладовища. Разом із іншими Героями. Ім’я Андрія Шпортуна увійшло до переліку полеглих захисників України.

Він повернувся додому «на щиті». Через роки. Через біль. Через невідомість. Через боротьбу доньки. Через необхідність доводити те, що для родини мало б бути очевидним із самого початку: їхній батько і син — не дезертир. Він загиблий Захисник України.

І, можливо, саме це було найважчим випробуванням для його доньки, яка не змирилась, не опустила руки, не втратила віру!

Вона боролася не лише за те, щоб знайти батька. Вона боролася за його ім’я. За те, щоб він повернувся додому не як людина, яку підозрюють у злочині, а як Герой, який загинув за Україну. І навіть після цього біль не закінчився.

За словами друзів, прощання і поминальні заходи відбувалися окремо — донька та батько Андрія організовували їх у різних місцях.

«Хто наші — сідайте у цей автобус, їдемо на поминки у кафе, хто їхні — у той», — кажуть побратими, що почули таке після поховання нібито від мачухи Андрія.

Це викликало чимало трактувань, чуток. Його побратими шоковані, що інша сторона почала так настирливо цікавитись загиблим, лише коли донька повернула його чесне ім’я. Припускають, що через кошти.

– Мати життям заплатила за невідомість і таке незаслужене тавро єдиного сина, була викинута із квартири у халупу…

А тепер, коли гроші засвітили — випливла така активність іншої сторони, — обурюються близькі.

Навіть остання дорога Андрія Шпортуна, якого з почестями хоронили у його рідному місті, виявилася непростою.

Ось так війна повертає своїх. Одних — живими. Інших — «на щиті». А декого — після місяців невідомості, коли рідні вже майже втратили надію отримати відповідь.

Андрій Шпортун повернувся. Повернувся додому. І тепер його ім’я має залишитися не в чиїхось припущеннях чи службових формулюваннях. А в пам’яті міста, яке проводжало його на Алею слави.

Як Захисника. Як батька. Як українського воїна.

Вічна пам’ять Андрію Шпортуну… Співчуття родині і близьким. І низький уклін його доньці Анастасії та всім, хто її підтримав — за те, що не змирилася, не повірила у найгірше і зробила все, щоб батько повернувся додому зі своїм справжнім ім’ям.

Тетяна Квасюк

Від редакції: готові вислухати думки інших, причетних до цієї трагедії.