Олександр Євтушин із Матусова був людиною, яку пам’ятають за усмішкою, добротою і готовністю допомогти. У родині його називали Сашком. Саме таким - не лише захисником із позивним «Кілер», а своїм Сашком - він назавжди залишився для мами Ніни. Вона пам’ятає його ще маленьким хлопчиком, який із першої хвилини життя боровся за себе, а потім виріс у доброго, сильного і сміливого чоловіка. 21 березня 2023 року його життя обірвалося під Бахмутом.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з мамою Героя Ніною Євтушиною, яка поділилася спогадами про сина - його дитинство, юність, родину, службу та останні дні. У її розповіді Сашко постає не лише як мужній воїн, а передусім як рідна людина - син, брат, батько і друг.
Олександр Іванович Євтушин народився 4 лютого 1997 року в селі Тинне Сарненського району Рівненської області. Він був другою дитиною в родині. І вже з першої хвилини свого життя почав боротися за нього - хлопчик майже не дихав.
«З першої хвилини своєї появи на світ Сашко вже почав боротися за своє життя. Він майже не дихав. Але вистояв. І я іноді думаю, що, можливо, саме тоді в ньому вже була та сила, яка потім вела його по життю», - говорить Ніна.
Коли Сашкові виповнилося чотири роки, родина переїхала на Черкащину, у село Матусів. Тут він пішов до першого класу, знайшов друзів і виріс веселим, щирим та непосидючим хлопцем.
«Ми всі разом його назвали Сашком і так ніжно завжди називали. Якось усі по-особливому його любили. Він був дуже жвавим, допитливим, завжди спраглим до життя. Таким, що його неможливо було не любити», - згадує мама.
Сашко любив футбол, займався боксом, сам змайстрував турнік і захоплювався воркаутом.
«Таке викручував на тому турніку, що я боялася дивитися. Я мама, мені ж страшно було, що він упаде, щось собі зробить. А він сміявся, бо для нього це було просто життя».
Він був невтомним у роботі. Міг нарубати дров, покосити траву, посадити трактором картоплю і викопати її. Не раз косив футбольне поле, бо сам найбільше любив ганяти там м’яча.
А ще Сашко любив готувати.
«Пам’ятаю, якось прийшла з роботи, а вони з сестрою Діною ще маленькі були - самі наліпили й наварили вареників із полуницею. Я така рада, хвалю їх: «Молодці, які ж добрі вареники». А Сашко тихенько мені на вухо каже: «Діна не хотіла допомагати». І я зараз думаю: Боже, які ж вони були маленькі… А ті вареники для мене й досі найсмачніші у світі».
Пізніше він пік печиво «їжачки», сам маринував м’ясо на шашлик, готував на мангалі та пік картоплю.
У школі Олександр був лідером і душею компанії. Легко знаходив спільну мову з людьми і ніколи не ділив їх на багатих чи бідних.
«У нього було дуже велике серце. Він був щирий і добрий. Якщо треба було щось організувати - він перший. Якщо треба було комусь допомогти - теж не стояв осторонь. Звичайно, було всяке: і бійки, і помилки, і перше кохання. Він же був хлопцем, а не святим, - усміхається Ніна. - Але світла душа в нього була завжди».
Класний керівник часто заспокоювала маму, коли та переживала через чергові шкільні пригоди сина.
«Вона мені казала: «Не переживайте, в нього світла душа. Він дуже добра і щира дитина». І я це завжди знала».
Попри те, що більшу частину життя Олександр прожив на Черкащині, він ніколи не забував свого Полісся. Щоліта разом із сестрою їздив до Тинного. А коли подорослішав, якщо з’являвся вільний час, просто «летів» туди.
«Його туди дуже тягнуло. Він любив річку Случ, урочище Брища, любив купатися. Там у нас велика родина, і Сашко старався до всіх зайти, всіх провідати, щоб нікого не образити. Його знало все село».
У 2014 році Сашко разом із татом їздив на Майдан у Київ. Вони провели там три дні.
«Він потім багато розповідав. Казав, що було страшно, але водночас цікаво. Навіть там допомагав робити бутерброди. Він взагалі не міг просто стояти й дивитися, коли щось треба було робити».
Після дев’ятого класу Олександр вступив до Тальянківського фахового коледжу, а згодом закінчив агрономічний факультет Уманського національного університету садівництва.
Коли приніс додому диплом, віддав його батькам зі словами:
«Це для вас».
За спеціальністю працювати не захотів. Поїхав за кордон - спочатку до Польщі, потім до Швеції.
«Перші зароблені гроші він витратив на тата. Купив йому новенький iPhone останньої моделі. А потім повернувся додому і купив машину, про яку мріяв. Він завжди думав про нас. Ніколи не забував».
Ніна пригадує, як син привіз їй на день народження великий вазон з Умані.
«Тоді був сильний мороз. Я не знаю, як він його віз. Так обмотав, так беріг, щоб листя не замерзло. Я дивлюся на той вазон і думаю: «Сашко ж його віз, щоб мамі подарувати». І зараз такі речі болять найбільше».
Син не забував маму і в найменші свята.
«Дарував мені валентинки, листівки на 8 Березня. І завжди казав: «Мамуль, тобі - найкраща». Для когось це просто слова. А для мами - цілий світ».
У Сашка були й власні мрії, які він уже почав здійснювати. Він сам назбирав грошей і придбав квиток до Мексики на 17 березня 2022 року. Та повномасштабна війна перекреслила його плани - квиток довелося здати. Мрія про далеку подорож так і залишилася мрією.
Олександр любив техніку, швидкість і вмів керувати майже всім - від мотоцикла й трактора до вантажівки.
Мама згадує одну історію, яку колись усі в родині згадували зі сміхом.
«Поїхали якось на природу вантажівкою. Сашко попросив покататися. Він ще малий був, ледве виглядав із-за керма. І тут заїжджає у ставок, врізається у вербу, розбиває радіатор і капот. Ми всі перелякалися страшенно. А він сам не злякався. Стоїть, просить вибачення, у тих гарних очах сльози і каже: «Нічого страшного - справимо, правда, тату? Головне, я живий».
Машину відремонтували. А Ніна відтоді ще більше переживала, коли син сідав за кермо.
«Я завжди боялася, що він розіб’ється. А він тільки посміхався і казав: «Я фартовий».
Олександр пішов захищати Україну в перший день повномасштабного вторгнення. На той час він перебував у Києві, де працював. Служив старшим солдатом, стрільцем 207-го окремого батальйону 241-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ міста Києва. Його позивний - «Кілер».
Спочатку боронив столицю, потім брав участь у звільненні Ірпеня та Бучі. Далі була служба на кордоні з Білоруссю, а згодом - оборона України під Бахмутом, у районі населених пунктів Залізнянське та Оріхово-Василівка Донецької області.
Родина чекала його відпустки. Чекали березня, коли син мав нарешті приїхати додому.
«Ми так чекали цієї відпустки… Пізніше побратими розповіли, що Сашко всіх запрошував до себе - на шашлик, коли в березні дадуть відпустку. Він уже планував, як вони посидять, поговорять. Ми теж чекали. А в березні його відправили на той далекий і страшний схід…»
Після вдалого контрнаступу та зайнятих позицій батальйон Олександра прикріпили до морських піхотинців 30-ї бригади. Ворог підтягував резерви. Бої були надзвичайно важкими.
20 березня Сашко написав мамі, що вони повернулися з позицій і все добре. Надіслав фотографію зі своїм улюбленим собакою Рексом.
«Я ще тоді дивилася на це фото… Думаю: ось він, мій Сашко, все добре. А вже наступного дня його не стало. Якби я знала, що це останнє фото…»
21 березня 2023 року Олександр загинув, виконуючи штурмове завдання та прикриваючи евакуацію поранених побратимів.
«Побратими потім казали, що завдяки таким хоробрим, як Сашко, багато хлопців того дня залишилися живими. Я як мама хочу в це вірити. Бо він завжди був таким - якщо треба було когось прикрити, допомогти, витягнути, він би не відступив».
Та про те, що сталося із сином, родина дізналася не одразу.
23 березня ввечері родині повідомили, що Олександр зник безвісти.
«Земля пішла з-під ніг. Ми не знали, що робити і куди бігти. Цілу ніч плакали до крику. Доньку повідомили вже вранці, вона була за кордоном. Ми ще надіялися, що, можливо, він у полоні. Молилися. Шукали його скрізь. Заходили на різні сайти ворога, зв’язувалися з волонтерами, розпитували побратимів. Зверталися до поліції, Червоного Хреста. Куди тільки могли - всюди зверталися. І весь час думали: а раптом диво…».
Але дива не сталося. 29 березня родина дізналася страшну правду.
«Нам сказали, що його знайшли. Там, на Донеччині, у тій простріляній наскрізь посадці. Впізнали нашого Сашка. У кишені був його військовий квиток, посічений від пострілів. І тоді обірвався цілий світ…».
Із Донеччини Олександра перевезли до Дніпра. 30 березня додому його забрав тато.
31 березня Сашка поховали на Алеї Слави у Матусові.
«Я досі не знаю і не пам’ятаю, як ми пережили ті страшні дні. А потім кожного дня ставало ще важче. Бо починаєш розуміти, що ти більше ніколи не почуєш його голосу, не побачиш, як він заходить у двері, не обіймеш. Ніколи».
Тепер із родиною живе Рекс - улюблений пес Олександра, якого з Донеччини привіз його найкращий друг.
Та інколи життя саме нагадує мамі, яким був її син для інших людей.
Одного разу Ніна стояла в черзі на Новій пошті. До неї несміливо підійшов незнайомий хлопець.
«Каже: «А ви мама Сані Євтушина? Він у вас класний». Я ледве стрималася, щоб не заплакати. Махнула головою і кажу, що його вже немає».
А хлопець почав розповідати.
«Він приїжджав до нас на ставок із сусіднього села. Я тоді не вмів плавати. Хлопці сміялися з мене, штовхали у воду. А Саша один підійшов і навчив мене плавати».
«Ось такий у нас Сашко був, - говорить Ніна. - Особливий. Світлий і щирий. Добрий і відкритий. Він так любив життя і людей. І наче поспішав жити».
Ще одна волонтерка, яка лише раз бачила Олександра на Донеччині, згодом розповіла мамі, що він запам’ятався їй серед усіх.
«Казала: «Я тільки один раз його бачила, але він мені запам’ятався». Каже, що в нього була така щира посмішка, таке добре й красиве обличчя. І я думаю: отак люди бачили мого Сашка. Не тільки ми».
Ніна говорить про сина довго. Іноді сміється, згадуючи його витівки, а потім раптом замовкає. Бо за кожною веселою історією тепер стоїть слово, яке мама не хоче вимовляти: «Був».
«Дуже важко і боляче згадувати, проживаючи знову і знову ті страшні моменти, де звучить це слово - «був». Його посмішка, його сильний характер, його безмежна любов до життя, до родини - залишилися тільки у відео та фото».
А ще залишилися його слова: «Обняв, підняв». Так він жартував, прощався і залишав після себе тепло.
«Він залишив нам у спадок не лише спогади, а й уроки: бути добрим, бути сміливим, цінувати близьких, любити життя і жити наповну», - говорить мама.
Сашко назавжди залишиться для рідних тим самим усміхненим хлопцем із великим серцем. Війна забрала його життя, але не змогла забрати пам’ять про нього.
«А були ми такими щасливими…», - тихо говорить Ніна.