Його пісня сягає неба: життєві мелодії музики з Тальнівщини

Кажуть, що людина живе доти, доки в її серці бринить власний, ні з чим не порівняний мотив. Буває, життя закрутить у вир буденних турбот, поведе далекими від юнацьких мрій стежками, але справжнє покликання, знайшовши щілину в броні буденнонності, все одно вирветься на волю. Сидячи навпроти Володимира Васильовича Тищенка й слухаючи мудру розмірену мову, мимоволі ловиш себе на думці: ця людина крізь  усі випробування пронесла велику любов до музичного інструмента й до рідної української пісні.

Доля склалася так, що мистецтво стало не записом у його документі про освіту, а суттю існування – тим найбільшим осередком сили, що дарує наснагу долати найтяжчі негаразди. 

Необраний шлях і покликання серця

Родом Володимир Васильович з мальовничого села Легедзиного. Музика оселилася в його душі ще з раннього дитинства, хоча прагматичний тогочасний уклад вимагав більш «земного» фаху. Батьки наполягали на «надійнішому» шматові хліба, тож юнак здобув технічну професію. Проте від власного призначення не втечеш: він самотужки опанував гармошку й духові інструменти, а співав так, що аж дух перехоплювало.

Те виконання почув тогочасний очільник районного відділу культури Олег Іванович Сошинський. Вражений талантом Володимира, він одразу запропонував направлення до Канівського культосвітнього училища, а поки документи готувалися влаштував майбутного студента виконувачем обов’язків завідувача клубу в рідному селі. Здавалося, що двері у велике мистецтво відчинені.   

Однак доля розпорядилася інакше. Юнацька любов та прохання майбутньої дружини, якій не вельми припадала до душі постійна увага дівчат до молодого завклуба, змусили змінити орієнтири. Заради кохання він поступився й залишився в технічній сфері діяльності, проте музику не покинув ніколи. Понад п’ятнадцять років поспіль виїжджав з концертними бригадами в поля до хліборобів, грав у духових оркестрах і виступав на сільських святах.            

Двох сіл окраса й  місце сили

Сьогодні Володимир Васильович мешкає в Майданецькому, проте його мистецькою домівкою і справжнім прихистком для душі вже півтора десятка літ залишається Зеленьківський будинок культури. Окрім цього, він грає в славетному народному духовому оркестрі «Сурми Тальнівщини».

На запитання, чому обрав сусідній заклад культури, наш співрозмовник тепло усміхається. Каже, що щиро полюбив тамтешній колектив, їхнє уважне ставлення до народної творчості й неординарну родинну атмосферу. Майданчани інколи дивуються, чому він дарує свій талант сусідньому селу, а чоловік знає напевно: Зеленьків став для нього тим улюбленим осередком наснаги, де відпочиває душа й народжується нове натхнення.

Онук як продовження власної душі

Найбільша гордість і радість Володимира Тищенка – онук Ігор. Ще коли той був школяриком, дідусь розгледів у ньому той самий знайомий з дитинства вогник. Чотири роки поспіль возив хлопчика до музичної школи в Тальне й підтримував кожне його прагнення, радіючи, коли той успішно опанував баян.

Згодом Ігор здобув вищу музичну освіту в Кропивницькому, і тепер уже дідусь радиться з освіченим онуком. Разом виходять на сцену, співаючи дуетом проникливі твори: «Українська родина», «Балада про маму», «Хай щастить» і «Так хочеться жити».

Коли Ігор співає сольно, Володимир Васильович не зводить з нього очей, відчуваючи неймовірну гордість і радість від того, що пісенний рід продовжується, а зерно, посіяне багато років тому, дало такий пишний урожай.

Жити попри все

Зараз Володимир Васильович Тищенко долає важку онкологічну хворобу, спричинену наслідками Чорнобильської катастрофи й проходить складне лікування в Черкасах. Проте варто заговорити про мистецтво, як його очі спалахуть дивовижним світлом. Чоловік не піддається відчаю й не зважає на недугу, тому що знає: попереду репетиції та нові зустрічі зі слухачами.    

Музика тримає його на світі, дарує наснагу й надихає жити далі.

Усім початківцям Володимир Тищенко дає просту й водночас глибоку пораду: якщо маєте бодай маленький паросток таланту, плекайте його, ідіть уперед і ніколи не сумнівайтеся у власних силах.

Сам же він мріє про найдорожче для кожного з нас: якнайшвидшу перемогу й мир на рідній землі, про здоров’я й про можливість ще довго співати з онуком єдиним родинним дуетом.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

 Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію