Задушлива дружба американського імперіалізму. Рецензія на фільм «Дикий кінь номер дев’ять»
My head, it hurts, each day it’s getting worse
My looks and smile have now become my curse.
Billy Talent, «Standing in the Rain»
Після камерної трагікомедії «Банші Інішерина» Мартін Макдона повертається до знайомої формули кримінальних комедій про двох чоловіків, яких пов’язують багаторічна дружба, сумнівна професія та вкрай специфічне почуття гумору. Щоправда, цього разу замість найманих убивць із «Залягти на дно в Брюгге» чи злочинців із «Семи психопатів» головними героями стають агенти ЦРУ, а місцем дії – острів Пасхи на початку сімдесятих. За своєю структурою «Дикий кінь номер дев’ять» (Wild Horse Nine) цілком вписується у фільмографію ірландського режисера, проте тематично це його найполітичніша робота, на чому наголошував і сам Макдона.
Джон Малкович грає Кріса – ветерана американської розвідки, за плечима якого – десятиліття таємних операцій з організації державних переворотів в Африці та Латинській Америці та навіть участь у вбивстві Джона Кеннеді. Його молодший напарник Лі у виконанні Сема Роквелла давно працює з ним пліч-о-пліч і за роки спільної служби став чи не єдиним справжнім другом. Напередодні військового перевороту в Чилі Кріс, який смертельно хворий і, здається, остаточно втратив інтерес до життя, просить Лі супроводжувати його на острів Пасхи. Ця подорож має стати для нього своєрідним прощанням зі світом і можливістю переосмислити власне минуле.
Проблема в тому, що разом зі страхом смерті Кріс, схоже, втратив і професійну звичку тримати язик за зубами. Він починає відверто розповідати випадковим знайомим про найбрудніші операції американських спецслужб, а згодом вирішує написати мемуари, у яких збирається викласти всі подробиці своєї багаторічної кар’єри. Зрозуміло, що начальника агентів у виконанні Стіва Бушемі така перспектива не надто тішить. Зрештою Лі отримує завдання ліквідувати старого напарника та подбати, щоб його спогади ніколи не потрапили до сторонніх рук. Однак для нього Кріс – не просто колега, якого можна без зайвих докорів сумління прибрати за наказом начальства, а найближчий друг.
На цьому конфлікті Макдона й вибудовує свою історію, яка поєднує шпигунський трилер, абсурдистську комедію та напрочуд щемку розповідь про чоловічу дружбу. Як і в попередніх фільмах режисера, його персонажі можуть годинами сперечатися про цілковиті дурниці, обмінюватися образами й демонструвати абсолютну нездатність нормально говорити про власні почуття. Однак за цією грубістю поступово проступає справжня прихильність двох людей одне до одного, які провели разом значну частину життя. І саме необхідність обирати між професійним обов’язком та особистою відданістю надає цій історії емоційної ваги.
Водночас «Дикий кінь номер дев’ять» – надзвичайно зла політична сатира на американський імперіалізм і зовнішню політику Сполучених Штатів. Макдона використовує історичний контекст американських спецоперацій в Африці та Латинській Америці, згадуючи цілком реальні втручання, спрямовані на зміну політичних режимів, щоб продемонструвати світогляд людей, які щиро переконані у своєму праві вирішувати долю інших країн. Його агенти ЦРУ не бачать жодної суперечності між проголошеними американськими демократичними цінностями та необхідністю повалити демократично обраного президента Чилі Сальвадора Альєнде лише тому, що його політичні погляди не відповідають інтересам Вашингтона. Демократія в їхньому розумінні – чудова річ, але тільки доти, доки виборці голосують за правильних кандидатів.
Ця логіка неминуче викликає асоціації із сучасною американською політикою. Коли герої Макдони розмірковують, чи мають чилійці право самостійно обирати президента, важко не згадати Дональда Трампа з його заявами про легітимність Зеленського, необхідність проведення виборів та власне бачення того, хто і як повинен керувати іншими державами. Так само історія про організацію переворотів і усунення незручних політичних лідерів набуває додаткового звучання на тлі американської операції з викрадення президента Венесуели Ніколаса Мадуро. Зрештою, сам Макдона не приховує, що його цікавить не лише історія ЦРУ, а й тяглість американської політики втручання у справи інших країн.
У цьому сенсі «Дикий кінь номер дев’ять» напрочуд вдало перегукується із сатиричним зображенням американського істеблішменту, яке Алехандро Ґ. Іньярріту нещодавно запропонував у «Діґґері». Там Том Круз грав самозакоханого нафтового магната, який збирався врятувати світ від катастрофи, до якої сам доклав рук. У Макдони ж ми бачимо людей, які десятиліттями втручалися в долі цілих держав і щиро переконані, що робили світ кращим. В обох випадках американська винятковість обертається сумішшю безмежної самовпевненості, цинізму та дивовижної здатності не помічати наслідків власних рішень.
Особливо дошкульно ця критика звучить завдяки тому, що режисер не перетворює своїх персонажів на демонічних ляльководів, які керують долями народів із холодною раціональністю. Навпаки, Кріс і Лі – доволі обмежені люди, чия зверхність до навколишнього світу нерідко межує з відвертим невіглаством. Вони майже нічого не знають про місцеву культуру, не надто цікавляться історією країн, у яких працюють, і сприймають увесь світ як своєрідний додаток до Сполучених Штатів. А витримувати тягар власних злочинів і ту нелюдяність, із якою вони роками виконували накази, старим црушникам допомагають наркотики.
Апофеозом цього світогляду стає одна з найсмішніших сцен фільму, в якій Кріс викладає напарнику власну класифікацію держав за якістю місцевих сирів. Виявляється, Нідерланди, Франція та Велика Британія – «гейські» країни, адже там виробляють хороші сири. Натомість США та росія, де із сирами справи значно гірші, до цієї категорії не належать. Абсурдність такої логіки викликає щирий сміх, однак достатньо подивитися будь-яку пресконференцію нинішнього американського президента, щоб зрозуміти, наскільки близько Макдона підібрався до реальності. У світі, де президент США може запровадити для Мексиканської затоки назву «Американська» у федеральних документах лише тому, що йому так захотілося, навіть найбезглуздіші міркування персонажів фільму вже не здаються такими фантастичними.
При цьому політична складова аж ніяк не заважає «Дикому коню номер дев’ять» залишатися передусім надзвичайно смішною комедією. Макдона традиційно майстерно працює з діалогами, у яких побутова нісенітниця може непомітно перерости у філософські роздуми, а цілком серйозна розмова про політичні вбивства – завершитися якимось абсурдним жартом. Чималу роль у цьому відіграє акторський дует Малковича та Роквелла. Перший блискуче втілює втомленого від життя циніка, який уже не бачить сенсу дотримуватися правил гри, тоді як другий намагається втримати ситуацію під контролем, дедалі більше усвідомлюючи неможливість одночасно залишатися хорошим другом і слухняним виконавцем наказів.
Саме контраст між цинізмом і сентиментальністю робить новий фільм Макдони настільки вдалим. За всіма жартами про державні перевороти, політичні вбивства та американську винятковість ховається напрочуд тепла історія про двох чоловіків, які все життя займалися жахливими речами, але принаймні зуміли зберегти щиру прихильність одне до одного. Режисер не намагається виправдати їхні злочини чи перетворити агентів ЦРУ на героїв, проте дозволяє побачити за професійними вбивцями звичайних людей із їхніми страхами, слабкостями та потребою в близькості. Невипадково Кріс одного разу замислюється, що серед динозаврів, напевно, були й хороші, які після смерті потрапили до раю. А отже, як він сподівається, навіть у нього, людини, яка власноруч убила 68 людей, залишається шанс опинитися там само.
Зрештою, «Дикий кінь номер дев’ять» одночасно демонструє справжнє обличчя американської *realpolitik* і нагадує про цінність людських стосунків у світі, де державні інтереси завжди важливіші за окрему особистість. Якщо, звісно, ця особистість не президент. Це безжальна сатира на політичну самовпевненість наддержави, яка переконана у власному праві керувати світом, але водночас ще одна тепла історія про дружбу у фільмографії Макдони. А найбільший парадокс цієї стрічки полягає в тому, що вона змушує щиро співпереживати людям, які за інших обставин цілком могли б опинитися на лаві підсудних міжнародного трибуналу. Хоча ми прекрасно розуміємо, що за свої злодіяння вони навряд чи отримали б обвинувальний вирок.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati