Зажинковий хліб із присмаком полину й поту: як у селі на Тальнівщині час повернули назад

Сучасне українське село живе на високих швидкостях. Завів комбайна – і через пів години на золотій ниві лише стерня, а зерно в бункері шумить. Швидко, зручно, механізовано. І десь там, за гуркотом моторів, майже зник той тихий сакральний шепіт колосся, який побожно слухали наші предки перед тим, як замахнутися косою.

Культпрацівники села Здобуток вирішили повернути час назад не ради забави, а щоб згадати, як пахне перший сніп і якою величною була кожна хлібина, що випікалася в печі після виснажливої жнив’яної праці.  

Спогад із дитинства, що став історією

Ідея ця визрівала давно й не народилася в кабінетах: її принесла у своїх спогадах завідувачка місцевого клубу Віра Боровець, яка ще дівчатком пам’ятає ті справжні великі жнива. Тоді дитячих садків не було, і малечу забирали із собою в поле. Родина збиралася разом, довго обговорювали, чи вже визріло зерно, чи «дзвенить» колосок. А потім усі – від сивого дідуся до немовляти в колисці – вирушали в поле.

Керівниця театрального гуртка «Кум та кумасі» Люся Чурпіта загорілася цією ідеєю. Тоді, коли на полях України зашелестіли перші обжинки, з колежанками вирішила втілити спогад Віри Адамівни в життя: «».

Священні зажинки в розповіді Люсі Чурпіти

Готуючись до цієї події, жінка детально розпитувала старожилів і зверталася до праць видатного народознавця Василя Скуратівського, аби відтворити обряд з максимальною точністю. З її слів дізнаємося, що жнива були священнодійством, а в Україні панував культ хліба.

За традицією, зажинки починали в «жіночі» дні – середу або п’ятницю. Першою на поле із серпом виходила найшановніша в селі жінка, яка обов’язково мала добру долю й легку руку, зрізала перші стебла, з яких формували зажинковий сніп. Його в народі називали «воєводою» або «іменинником». Сніп перев’язували червоною стрічкою чи перевеслом, прикрашали польовими квітами й з урочистими піснями несли в господу. На Різдво ставили на покуті під іконами як символ достатку й зв’язку поколінь.

Люся Петрівна розповіла нам і про інший важливий обряд: перш ніж змахнути серпом, жниварі обов’язково розстеляли на межі чисту скатертину, клали на неї хліб-сіль і молилися. Так вони просили в ниви пробачення за те, що турбують її тіло гострим залізом, і дякували за майбутній урожай. 

Меню жниваря: сало, пампушки, огірочки

Хто ж бігатиме з поля додому обідати, коли кожна хвилина золота? Жниварі збиралися на цілий день, тому в Здобутку з особливим теплом відтворили й цю, «смачну» частину традиції. Акторки зібрали торби з харчами точнісінько так, як це робили їхні прабабусі. Спекли хліб і картоплю, наварили яєць, вибрали на городі хрумких огірочків. Звісно, що не обійшлося без традиційних пампушок, пиріжків, сала. 

Сучасній людині важко уявити, як колись жінка встигала все: удосвіта натопити піч, при готувати їжу для великої родини, обійти худобу і з серпом у полі гнути спину до пізнього вечора, щоб вчасно зібрати кожну зернину.

Чотири жінки на золотій ниві та магія кадру

Цей щемливий відрізок минулого вдалося зафіксувати на камеру й перетворити на атмосферне відео. Режисерками цього проєкту виступили Віра Боровець і Люся Чурпіта, яка  також власноруч виконала весь монтаж, аби точно передати настрій дійства.

У кадрі та на полі історичну мить відтворювали всього чотири акторки, які є незмінним ядром аматорського театру «Кум та кумасі»: сама ініціаторка дійства Люся Чурпіта, натхненниця та жива пам’ять Віра Адамівна, місцева бібліотекарка Оксана Ковальчук і талановита учасниця гуртка Альона Вознюк.

Вони втирали піт із чола так само, як це робили покоління жінок до них. І коли перший сніп, зв’язаний золотим перевеслом, ліг на скошену стерню, здалося, що час на мить зупинився, а земля знову заговорила з людьми своєю прадавньою мовою.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

 Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію