Зелене світло на звірства, або Хто гарантував недоторканість армійським садистам?

Ранок 24 лютого 2022 року для українців став початком об’єднання та народження нації. Поки на голову летіли ракети, а окупант просувався країною, жінки робили коктейлі Молотова, які збирались кидати з балконів на голови окупантів, а чоловіки створили черги до воєнкоматів. І ця картина напружила не лише окупанта, а й безпосередньо проросійську агентуру в Україні, оскільки сам механізм здачі країни, скоріш за все, був обговорений ще в Омані, але, як виявилось на практиці, українці аж ніяк не поділяли бажання Зеленського заглядати в очі путіна та знайти там мир через здачу частини територій.

Підтримка народом ЗСУ, моментальне об’єднання навколо військових, а не зеленого полудурка з ідеями стамбульського миру, що був написаний на колінці путіна, вибила з-під ніг агентури ґрунт та змусила сильно напружитись.

Окупанта дуже не влаштовувало, що українці стали на захист країни і зробили це швидко і добровільно. Ненаграний патріотизм налякав москалів і, звісно, вони не могли не виявити своє невдоволення агентуркою в Україні, яка так недогледіла українське бажання жити вільно.

Близько дев’яти місяців повномасштабної війни ФСБ-агентурка у Києві думала, як збити бажання громадян воювати за свою країну і таки знайшла вихід: взяла на озброєння методу росії зі створення дещо видозмінених заградзагонів в тилу, які росія почала застосовувати у 2016 році на окупованих територіях Луганської та Донецької областей, а потім спробувала їх обкатати в москві в кінці 2022 року на територіях гуртожитків, де проживали громадяни інших національностей, окрім росіян. Так і з’явились на території України ТЦК-НКВС справжня мета яких – терор чоловічого населення і повне відбиття у громадян бажання захисту країни, а згодом були створені й окремі військові формування на кшталт «Скелі» та військової частини А7400, навколо яких одразу виникла значна кількість повідомлень про жорстоке поводження з військовослужбовцями, суспільству дали зрозуміти про створення нової системи, в якій саме насильство є інструментом управління.

Коли озброєні люди, що наділені безмежною владою над чужими життями, демонструють абсолютну впевненість у власній безкарності, це означає лише одне - цю безкарність їм хтось гарантував. І скільки б провладні глашатаї не розказували про поодинокі випадки та російське ІПСО, кожна людина достатньо чітко усвідомлює: якщо в кожному ТЦК – катують, вбивають та б’ють, а паралельно – беруть викупи, це не випадкові збіги, а скоординована система, котра керується на найвищому рівні.

Запозичення методів більшовиків для зелених кхмерів української влади стало практикою ще з 2019 року. Перефарбовані в зелене більшовики одразу почали демонструвати те, що демонстрували більшовики початку 20 століття: на папері і гаслах – рівність і демократія, на ділі заселення у будинки колишніх князів та графів, обростання покоївками і служницями та демонстрація свавілля. Проте запозичення з більшовицьких звичок на цьому не закінчились, а переросли в чітку стратегію використання цих методів від пропаганди до терору населення новоствореними структурами ЧК-НКВС, до яких свідомо почали набирати відвертих садистів, давши їм індульгенцію на відверті злочини проти людяності.

І ось вже в суспільстві дедалі частіше почали говорити про відверту кризу людяності та правопорядку в сучасній українській армії, а найбільш кривавішу славу отримали - тилова система ТЦК з її вуличним сафарі на людей та два конкретні підрозділи: полк «Скеля» та в/ч А7400 відома як 225-й окремий штурмовий полк. Саме навколо цих структур наразі щодня концентрується найбільше інформації щодо розгулу садистів зі зброєю та у формі, котрим надали індульгенції на вбивства.

Наприклад, реальний стан справ навколо 225 ОШП вже неможливо приховати жодними патріотичними гаслами чи бравурними звітами. Родичі бійців цього полку змушені регулярно організовувати публічні акції, заповнювати соцмережі благаннями про допомогу та виходити на протести через критично велику і аномальну кількість «безвісті зниклих» військових, які після першої ж відправки на позиції миттєво отримують цей статус без жодних пояснень від командування. Ба більше, цей підрозділ прославився не лише дивним зникненням власних людей, а й відвертим викраданням людей, як це сталося під час гучного скандалу, коли представники 225-го полку примусово, під погрозою зброї, вивезли бійців 108-ї бригади ТрО для відправки на штурмові дії, що згодом змушений був розслідувати навіть Офіс Омбудсмана.

І виникає питання: як такі садисти, прославившись рекетом, поїздками до Дубаю та вбивством людей, та замість того, аби гріти нари - стають героями України? Виходить, що суспільству демонструють, що офіційними «героями» стають відверті покидькі, які вміють вилизувати ануси, а за це їм надають право на вбивства та привілеї? Чи як ще можна розуміти, коли після відвертих скандалів та повідомлення про злочини, а-ля військові не лише продовжують працювати на своїх місцях, а ще й активно піаряться як герої, а кремлівський курсантик Сирський підтримує їхню бурхливу діяльність по знищенню чоловіків?

Але все ж постає питання: що саме спонукає людей на кшталт командира 225-го полку Олега Ширяєва, чиї фото з відпочинку в Дубаї під час найважчих боїв підривали суспільство, та керівників «Скелі» ставитися до солдатів як до розхідного матеріалу та безіменного м’яса? Це наслідок безкарності, викривленої системи відбору та виховання командного складу, де головним критерієм стає не моральна відповідальність і збереження життя особового складу, а виконання формальних показників, кар’єрний тиск і відсутність реального контролю? Чи нам демонструють, що реальний чотириждиуклоніст, мама Рима якого рвала повістки, заохочує систему управління, в якій людське життя – нуль, а тому українців треба знищувати?

То хто ж гарантував цим діячам таку залізобетонну безпеку та впевненість у тому, що за подібні звірства їм нічого не буде? Спроба дати чесну відповідь на це питання знову повертає до вибудуваної системи кругової поруки в офісі президента, коли безпеку та недоторканність новоявленим садистам гарантує архітектура нинішньої влади, в якій головним критерієм успіху є не збереження життів громадян, а беззаперечне, сліпе виконання наказів зеленого полудурка, що керується у призначеннях зірками та феншуєм. Наскільки розуміється, політична вертикаль та куратори з офісу президента свідомо заплющують очі на будь-які внутрішні злочини, катування та маніпуляції зі списками зниклих безвісти, допоки «ефективні менеджери» в погонах забезпечують потрібний результат для красивих звітів на ставці. А самі виконавці, видко, чудово знають, що ДБР та військова прокуратура, скоріш за все, мають негласну вказівку не чіпати «орденоносців» та «героїв штурмів». І тому ці садисти і поводяться нахабніше за будь-які кримінальні угруповання 90-х років, адже, судячи з усього, знають, що мають гарантії з найвищих кабінетів.

Поки суспільству згодовують чергові новини про відкриття кримінальних проваджень ДБР, які на практиці виявляються лише медійними ширмами для заспокоєння публіки, у тилових підрозділах та окремих полках продовжується відверте свавілля. Історія із десятками небойових смертей у полку «Скеля» та масовими, покритими туманом зникненнями бійців у в/ч А7400 показує, що система не просто дала збій, вона свідомо заохочує садистів. Адже, будь інакше, за бажання будь-яке подібне беззаконня в армії зупиняється лише одним наказом і миттєвим арештом причетних, які очолюють ці частини, з подальшим реальним військовим трибуналом. Але цього не відбувається, а метушня переходить у медійне русло, тоді як садисти продовжують свою діяльність на своїх постах, зовсім не побоюючись ані арешту, ані розформування частин, які очолюють.

Щоб не говорили про «відповідальність на місцях», «поодинокі випадки» - всі в країні в курсі, що повнота влади в країні замикається на вертикалі ставки Верховного Головнокомандуючого. Саме Президент очолює цей орган і ухвалює ключові кадрові рішення, а Офіс Президента має прямий і безпосередній вплив на весь силовий та військовий блоки країни. Тому безглуздо вдавати, ніби окремі комбриги чи командири полків є автономними фігурами, які діють на власний розсуд. І зовсім не політична відповідальність за дії призначених керівників та їхні звірства лежить безпосередньо на Зеленському та Сирському. Якщо командири ігнорують заяви Омбудсмана, засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради та крики про допомогу від рідних загиблих чи зниклих безвісті військових, це свідчить про гарантований імунітет, отриманий згори. Тож не дивно, що суспільство дратують контрастом вибіркового правосуддя в країні. Адже всі в курсі, що коли комусь потрібно заблокувати рахунки неслухняного бізнесу, притиснути політичну опозицію чи миттєво затримати незручного цивільного, то рішення РНБО та ухвали судів з’являються за лічені години, а силовики діють як ідеально налагоджений механізм. Проте, коли справа доходить до «недоторканних» командирів, які перетворили свої частини на закриті угруповання зі своїми внутрішніми законами, уся правоохоронна система раптово вмикає режим максимального гальмування. Розслідування ховаються за грифами «таємно», експертизи затягуються на роки, а очевидні факти катувань чи покривання вбивств під виглядом СЗЧ списуються на специфіку воєнного часу. Подібне наочно демонструє реальні політичні пріоритети тих, хто керує державою та правоохоронцями.

На жаль, при Зеленському повністю розвалені всі гілки влади. Чиновники отримують шалені зарплати, але не виконують покладених на них зобов'язань, поліціянти – отримують зарплати, премії та надбавки, але беруть безпосередню участь у злочинах ТЦК і не зупиняють свавілля, а Державне бюро розслідувань та Офіс Генерального прокурора повністю залежні від рішень Банкової.

Замість безкомпромісного захисту прав громадян та військових, правоохоронні органи виконують роль «заспокійливого» для суспільства з медійними заявами про «затримання», відкриття кримінальних проваджень. Однак відсутність гучних, швидких та показових посадок садистів у погонах, які переступили межу людяності, свідчить про захист «своїх». Тобто, ми бачимо аналогічну систему, як і з відвертими мародерами, що жирують на корупційних схемах в економіці, обкрадаючи бюджет, та будучи «Династії».

Насправді ж для зупинення кривавого свавілля та наведення елементарного ладу в армії не потрібні місяці нудних засідань Тимчасової слідчої комісії, нескінченні круглі столи чи чергові міжвідомчі робочі групи, які лише замилюють очі суспільству. Усі ці бюрократичні процедури створені виключно для того, аби виграти час, розпорошити відповідальність та дочекатись, поки чергова трагедія зникне з інформаційного простору. Насправді вирішення проблеми лежить в іншій площині, і для цього достатньо лише одного - прямої та безкомпромісної політичної волі ставки Верховного Головнокомандувача або міністра оборони. І коли інші комбриги та комбати побачать, що за знущання з особового складу, за покривання небойових втрат та за маніпуляції зі статусами «зниклий безвісти» чи СЗЧ, за катування та вбивства реальний термін отримує не цап-відбувайло, а керівник підрозділу, система зміниться за лічені години. Тож, можливо, настав час спитати з Зеленського та Сирського, а не замилювати очі суспільству виступами уповноваженого з прав людини та створенням тимчасових слідчих комісій?

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фото згенероване Gemeni