Знання минулого та досвід викладацької роботи з дітьми допомогли офіцерові з позивним «Вчитель» знаходити спільну мову з молодшими побратимами, адже багатьох із них він справді міг би навчати історії України за шкільною партою. У війську для нього змінилися слухачі й обставини, але незмінним залишилося прагнення пояснювати непорушний зв’язок між знанням минулого, національною ідентичністю українців та майбутнім нашої країни.

Офіцер 40 окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта Юрій «Вчитель» розповів про свій шлях від шкільного класу до артилерійського дивізіону.

Вогонь в очах, немов смолоскип у печері

«Навчався я в Миколаївському державному педагогічному університеті імені Василя Сухомлинського на факультеті, який потім став інститутом історії та права. 2010 року університету надано статус національного.

Закінчив університет, здобувши ступені спеціаліста і магістра історії. Під час навчання одночасно проходив підготовку на військовій кафедрі за спеціалізацією командира аеромобільного (десантного) взводу. Педагогічний шлях розпочав ще студентом. Конкретно мені дали тоді викладати всесвітню історію в 13­й школі міста Миколаєва», — розповідає Юрій.

Після початку російської агресії 2014 року Юрія як випускника військової кафедри й офіцера запасу двічі на рік залучали до зборів і перепідготовки за військовою спеціальністю. Від рішення долучитися до Збройних Сил його утримувала тоді відповідальність перед учнями сільської школи, де бракувало молодих педагогів.

Однак війна тривала, і педагог дедалі частіше думав, що має послужити країні не лише у шкільному класі, а й на полі бою зі зброєю в руках. Про намір стати до лав ЗСУ він дедалі частіше почав говорити дружині приблизно з 2018 року, а остаточно визначився влітку 2021­го.

«Спочатку не йшов в армію, бо знав: викладаю в сільській школі, куди молодь майже не йде, а дітей потрібно вчити. Адже я історик, це предмет важливий для молодого покоління. Одна з тем — війни різних періодів: в історії України, всесвітній історії, між різними країнами. Але насамперед беремо війни, пов’язані з нашою державою, історією України: від періоду Київської Русі до козацтва. Тому на уроках пояснював дітям, як наша держава виборювала свободу.

Але рік за роком бачив, що війна триває, хоч її й не було оголошено. АТО змінилося на ООС. Мабуть, сім’я ще певний час стримувала мене. Але вже з 2018 року я дедалі частіше казав дружині про службу. До кінця 2020—2021 навчального року сказав директорові, що буду підписувати контракт із ЗСУ, у червні поїхав до Бахмута, де базувалася наша частина, прийшов на співбесіду, здав тести з фізичної підготовки. Мені сказали: «Усе, їдь, готуйся, збирай речі».

Якоїсь цілеспрямованості у виборі конкретної частини в мене тоді не було. Я міг піти й у 79 доблесну десантну бригаду, тому що на її базі проходив навчання на військовій кафедрі. Але зрештою обрав 40 артилерійську бригаду: долучився до ЗСУ в жовтні 2021 року», — пригадує «Вчитель».

На службі Юрій спершу обіймав посаду заступника командира артилерійської батареї з морально­психологічного забезпечення. До початку повномасштабної війни у війську він пробув лише кілька місяців. У лютому 2022 року підрозділ прибув на Харківщину нібито для навчань. Тут артилеристи й зустріли ранок 24 лютого.

«Усі ми їхали на полігон на навчання, як нам було сказано. Прибули в Харківську область. Далі 24 лютого, четверта ранку: «Підйом!». Чуємо вибухи, і командир дивізіону оголошує, що почалася війна: наш сусід на нас напав.

Зрозуміло, що всі почали гуртуватися. Вище керівництво ставить командирові завдання, він ставить завдання командирам підрозділів. Розрахунки вже давно сформовано. Збирають матеріали, перевіряють техніку, машини, боєкомплекти — і підрозділи починають висуватися на визначені для них точки на карті», — розповідає Юрій.

Тоді офіцерові як заступникові командира морально­психологічного забезпечення довелося багато спілкуватися з побратимами, чимало з яких були шоковані відкритим нападом росії на Україну. Напруга перших днів давалася взнаки і була особливо важкою для молодих бійців.

Звісно, у бригаді служили і учасники АТО й ООС, і молоді контрактники без бойового досвіду. Ветерани були краще підготовлені до перших днів вторгнення, оскільки вже знали війну зсередини. Проте більшість молодих військовослужбовців, які були вихідцями з Миколаївщини, дуже хвилювалися за рідних. Перебуваючи на Харківщині, не всі з них розуміли, чому мають воювати далеко від своєї області, адже раніше підрозділ тривалий час виконував завдання на Херсонщині.

Завдяки педагогічному досвіду Юрієві було простіше знаходити спільну мову з 18—19­річними бійцями. За віком вони нагадували йому колишніх учнів, хоч замість класу і шкільних занять тепер ішлося про військовослужбовців ЗСУ та бойові розрахунки артилерійської бригади.

«Коли я прийшов 2021 року, то побачив, що нашу бригаду становить переважно молодь. Деякі хлопці за віком цілком могли бути моїми колишніми учнями. Мені з ними було легше, бо підійшов до цього як учитель. Дехто з них не розумів, що це війна і як так відбувається, що росія, яка начебто протягом усієї історії була нам братом, другом і добрим сусідом, раптом на нас напала.

Доводилося говорити з ними на історичні теми, розповідати, як москва насправді ставилася до української держави за часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, а потім на початку ХХ століття, у 1917—1921 роках.

Але щодо бойового досвіду, то вони всі знали свої обов’язки й усе виконували з пів слова. У них не було страху в очах. 2022 року, та й нині в них є вогонь в очах, з яким вони знищують ворога. Але тоді вогонь в їхніх очах, особливо у 20­річних, був наче смолоскип у печері», — каже «Вчитель».

Серед головних предметів — українська мова 

У наступні воєнні роки змінювалися військовослужбовці, з якими доводилося працювати офіцерові. На зміну першим добровольцям і молодим контрактникам приходили люди різного віку, життєвого досвіду та мотивації. Одним із головних завдань Юрій вважає розмову з військовослужбовцями про особисту відповідальність. У ній відштовхується не лише від законів або військових статутів, а передусім від необхідності захистити власну родину.

«Скажу, що всі хлопці, які прийшли на контракт 2021 року, робили це свідомо. 2022­го, коли почалася повномасштабна війна, перші добровольці також робили цей вибір свідомо. Воїни АТО робили це свідомо. Більшість із них і далі воює.

На жаль, рік у рік зменшувалася кількість добровольців, які розуміли, що повинні йти виконувати свій обов’язок, захищати рідних і Батьківщину. Нині, у 2025—2026 роках, таких добровольців можна на пальцях однієї руки полічити, хоча вони досі є.

Але захист Батьківщини — це не лише те, що записано в Конституції України. Це записано, мабуть, від народження, бо ми народилися чоловіками, а кожен чоловік — насамперед захисник своєї сім’ї. Це найголовніше правило, яке пояснюю всім хлопцям, бо якщо ми не будемо захищатися, якщо не будемо тут стояти, то ворог прийде в нашу хату», — наголошує військовий.

Фахової освіти за нинішньою військовою спеціальністю Юрій не здобував, а необхідні знання поглиблював на курсах, під час тестувань і різних навчальних заходів, а також самостійно за допомогою доступних матеріалів. І саме багаторічний досвід роботи у школі дав йому практичне розуміння того, як розмовляти з молоддю, пояснювати складні речі й утримувати увагу. Історичні розповіді не перетворювалися на формальні лекції. Вони давали змогу змінити тему, на певний час відволіктися від бойової буденності й повернути людям відчуття звичайного життя.

«На початку війни ми з хлопцями у вільні хвилини біля багаття смажили сало, картопельку, щоб перекусити. Я наводив їм приклади, розповідав якісь історичні сюжети, легенди, навіть байки. Молоді це давало змогу на певний час відволіктися від війни. Це було для них можливістю змінити обстановку, перенестися у затишний клас школи.

Для багатьох із них у шкільні роки історія не була улюбленим предметом і вони не дуже нею цікавились, проте тепер уважно слухали, перепитували. Бо ми вже говорили не як учитель і учні, а вже як побратими.

Отож шкільний досвід, як на мене, дуже допомагає. Оскільки не в кожній ситуації акцентуватимеш на тому, що ти офіцер, а він солдат. Навпаки, зосереджуєш увагу на тому, що ми рівні, ми бойові побратими. І зараз у нас є одне завдання: перемогти ворога в цій війні», — зауважує «Вчитель».

Так фах історика став для офіцера­артилериста ще одним інструментом психологічної підтримки. Звернення до минулого давало змогу говорити з військовослужбовцями не лише про поточні бойові завдання, а й про джерела нинішньої війни, передумови якої сягають кількасотрічної давності. Зокрема, такі розмови стосувалися ще й назви бригади, постаті великого князя Вітовта та його зв’язків з Україною й зокрема Миколаївщиною. Згадували Київську Русь, Велике князівство Литовське, козацьку добу і стосунки українських гетьманів з московськими царями.

«Тим, хто не знає, розповідаю, пояснюю, хто такий князь Вітовт, яка історія пов’язана з ним саме в Миколаївській області й чому нашій бригаді надано це почесне найменування. Розповідаю про відносини між нашою державою і сусідом на сході. Говорю про період козацтва, стосунки гетьманів і царів, як царі весь час підставляли та наскільки напруженими були ці стосунки за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Розказую про період Київської Русі, коли Київ уже був багатотисячним містом, а на місці майбутньої москви ще було болото і жаби квакали», — усміхається Юрій.

Цікаво, що до вересневого Дня знань офіцер­артилерист «Вчитель» звернувся до першокласників, зосередившись на двох предметах, які вважає найголовнішими: українська мова та історія України. До цього його підштовхнули не лише знання фахового історика, а й багаторічний досвід спілкування з бійцями на передовій.

«Шановні першачки! Передовсім вітаю вас із Днем знань. Ви відкриваєте для себе шлях у той світ, де будете дізнаватися щось нове. Дізнаватиметеся нове не лише про світ навколо вас, а й про своїх знайомих та друзів, які сидітимуть з вами за сусідніми партами.

Одним з головних предметів у вас буде українська мова. Вчіть рідну мову, вчіть українські вірші, українські пісні. Тому першокласникам побажаю насамперед вчити українську мову. Вона красива, милозвучна. Це наше надбання, яке нам передали предки, що завжди її захищали.

Тим учням, які вже підуть у п’ятий­шостий клас, побажаю вивчати наступний головний предмет нашої держави — історію України, загалом історію. Тому що історія циклічна. Із самого моменту створення нашої держави, держави українського народу, він виборював право і шанс на існування. Держава вже його виборола, але продовжує далі боротися за це й захищати його.

Отож вчіть історію. Той, хто не знає історії своєї держави, не знатиме, як далі творити майбутнє. Вивчайте історію, цікавтеся історією, діліться знаннями з історії — завдяки цьому ми здобудемо Перемогу», — наголосив офіцер «Вчитель».