21 рік «Фотовернісажу» – Олександр Харват про виставку та історії її учасників

Колись на сцену рівненського театру за найвищою нагородою міжнародного фотосалону вийшов хлопець років п’ятнадцяти-шістнадцяти. До Рівного він приїхав із мамою, а члени журі до оголошення результатів навіть не знали, хто автор відзначеної світлини. Згодом ця нагорода стала для юнака одним із поштовхів обрати фотографію професією.

Таких історій за 21 рік «Фотовернісажу на Покрову» назбиралося чимало. Те, що у 2006 році починалося як сміливий експеримент, сьогодні об’єднує фотографів із різних країн і щороку повертається до Рівного з новими роботами та новими іменами.

3 жовтня у виставковій залі міського будинку культури представлять «Фотовернісаж на Покрову – 2026». Цьогорічна експозиція об’єднала 80 світлин 31 автора з 18 країн світу. Напередодні рівненської презентації виставку відкрили у Хмельницькому музеї-студії фотомистецтва, де «Фотовернісаж» представили вже вдванадцяте.

Про те, як усе починалося, які кадри запам’яталися найбільше, чому одна нагорода може змінити професійний вибір людини та навіщо сьогодні показувати світові фотографії війни, ми поговорили з засновником і головою салону Олександром Харватом.

– Олександре, це вже 21-й «Фотовернісаж». Пам’ятаєте перший? Яким він був?

– Звичайно, пам’ятаю. Це була своєрідна проба пера, і я дуже хвилювався. На той час в Україні не було постійного конкурсного фотосалону такого масштабу, ще й із членами журі з різних країн світу.

Хотілося відразу зробити все на високому рівні. До журі ми запрошували титулованих фотографів, керівників міжнародних фотографічних організацій. Але тоді я, звичайно, не міг уявити, до якого масштабу все це виросте.

Двадцять перший «Фотовернісаж» – навіть самому не віриться. Разом із ним розвивався і я: набирався організаційного досвіду, знайомився з людьми, з’являлися професійні контакти, друзі в різних країнах.

Тепер це вже не лише моя історія. Це історія багатьох учасників і нашого міста.

– Що сьогодні для Вас «Фотовернісаж на Покрову» – конкурс, виставка чи вже щось більше?

– Однозначно більше. За ці роки через салон пройшли роботи фотографів із понад ста країн. Частина авторів приїжджала в Україну особисто. Ми знайомилися, спілкувалися, з цих зустрічей виникали нові контакти й проєкти.

Цього року маємо авторів із 18 країн. Серед них – відомі у світі фотографи та організатори міжнародного фотографічного руху. Наприклад, президент Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP Ріккардо Бусі, генеральний секретар федерації Іоанніс Лікуріс, представники національних фотографічних організацій.

Коли люди з різних країн беруть участь у виставці в Україні, а українські фотографи показують свої роботи за кордоном, це вже не просто обмін світлинами. Так виникають професійні й людські зв’язки.

– Ви часто називаєте фотографію одним зі способів культурної дипломатії. Чому?

– Тому що фотографія не потребує перекладу. Людина може не знати української мови, ніколи не бувати в Україні, але побачити світлину й отримати певне уявлення про нашу країну, людей, культуру, про те, чим ми живемо.

На початку 2000-х, коли я зустрічався з фотографами в різних країнах, про Україну як окрему державу багато хто знав дуже мало. Не всі могли назвати навіть її столицю, а про Рівне тим більше майже ніхто не чув.

Ми видавали каталоги «Фотовернісажу» з найкращими роботами й надсилали їх учасникам. Там була й інформація про Рівне. Так разом із фотографіями в різні країни світу потрапляла й інформація про наше місто.

Саме тому я кажу: фотографія знайомить людей і об’єднує їх.

– Чи змінилося ставлення іноземних фотографів до України після початку повномасштабної війни?

– Україну тепер, безумовно, знають набагато краще. Але причина цього дуже тяжка.

Раніше доводилося багато пояснювати, розповідати, де ми знаходимося, що це за країна. Тепер Україна щодня присутня у світовому інформаційному просторі.

І фотографія тут також відіграє свою роль. Через конкретні кадри люди за кордоном бачать не абстрактну новину про війну, а конкретне місто, конкретну людину, зруйнований будинок, роботу медиків, життя військових.

Іноді один кадр говорить більше, ніж багато пояснень.

– Серед цьогорічних авторів є ті, чиї роботи Вас особливо зачіпають?

– Таких фотографів не один.

Наприклад, іспанець Антоніо Арагон Ренунціо працює в гарячих точках світу й багато фотографує життя людей. Його роботи – це не просто ефектні кадри, а цілі історії.

Ріккардо Бусі з Італії багато подорожує як президент FIAP і привозить фотографії з різних країн. Мені близькі життєві роботи чеського фотографа Гаріка Аванесяна.

Є Іса Ебрагім із Бахрейну, Мохаммед Мухтасіб із Саудівської Аравії – майстри, які вміють вихопити з повсякденності дуже сильні моменти.

З українських авторів назву Михайла Дороговича. Він цікаво працює із Закарпаттям – його традиціями, людьми, сучасним життям.

Хоча насправді про кожного автора можна розповідати окремо. Саме це я й хочу зробити під час презентації.

– Експозиція дуже різна: пейзажі, міста, портрети, традиції, постановочні роботи. Чи не складно поєднати все це в одному просторі?

– Навпаки, в цьому її цікавість. Кожен фотограф бачить світ по-своєму.

Тут є природа, архітектура, традиції різних країн, повсякденне життя людей. Є постановочна фотографія, коли автор створює певний образ. А є миті, які неможливо повторити: їх потрібно побачити й вчасно зафіксувати.

Тому людина проходить виставкою і постійно переходить від однієї історії до іншої. Не обов’язково, щоб усі роботи подобалися однаково. Головне, щоб серед них знайшлася та, біля якої захочеться затриматися.

– Українська частина виставки сьогодні неминуче має ще одну тему – війну.

– Так. І такі фотографії потрібно робити.

Це свідчення історії. Свідчення того, що відбувається в Україні внаслідок російської агресії.

У виставці бере участь Христина Панасюк із Рівного – волонтерка, співачка, нині військовослужбовиця.

Є роботи Олександра Плаксіна, який фотографує у військовому госпіталі, зокрема роботу медиків із пораненими військовослужбовцями.

Представлений і Борис Бухман з Одеси. Він працює на місцях російських атак і фіксує їхні наслідки.

Це тяжкі фотографії. Але вони потрібні.

– Навіть якщо на них непросто дивитися?

– Так. Їх треба показувати.

Можливо, повне значення деяких із цих кадрів ми зрозуміємо лише через роки. Сьогодні це фотографія конкретної події. Через десять, двадцять чи п’ятдесят років вона вже буде документом часу.

Особливо важливо, коли такі роботи бачать за кордоном. Вони допомагають краще зрозуміти, що відбувається в Україні, які наслідки має російське вторгнення.

– Чи змінився через війну сам «Фотовернісаж»?

– Фотографія завжди відображає час, у якому живе автор. Тому війна не могла не з’явитися в роботах українських фотографів.

Але виставка не складається лише з війни. Тут залишаються природа, люди, культура, традиції, звичайне життя.

І це теж важливо. Фотографія зберігає не лише руйнування. Вона фіксує те, що ми маємо, що цінуємо і що хочемо передати далі.

– За 21 рік, напевно, було чимало історій, які й досі згадуєте. Яка запам’яталася найбільше?

– Їх було багато. Пригадую одну з перших виставок – здається, це був 2008-й чи 2009 рік. Тоді «Фотовернісаж» проходив у театрі.

Оголошують володаря золотої нагороди – і на сцену виходить зовсім молодий хлопець із Києва, років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Він навіть приїхав із мамою. Усі були здивовані. Важливо, що під час оцінювання журі не бачить імен авторів. Ми оцінюємо саму фотографію – її зміст, якість, майстерність. Тому вік автора ніяк не міг вплинути на результат.

Пізніше я дізнався, що ця нагорода стала для хлопця одним із поворотних моментів. Він вирішив професійно займатися фотографією, вступив навчатися за цим напрямом і згодом став успішним фотографом. І це не єдиний такий випадок.

– Тобто виставка для когось справді змінювала життя?

– Так. Я знаю учасників із Києва, Одеси, Луцька, Львова та інших міст, для яких фотографія спочатку була лише захопленням.

Людина отримувала відзнаку, бачила, що її роботу помітили професіонали, ставала впевненішою і наважувалася займатися фотографією серйозніше. Пам’ятаю молоду жінку, яка працювала юристкою, а згодом обрала фотографію своєю професією.

Мені здається, це дуже важливо. Нагорода сама по собі – це диплом чи медаль. Але іноді вона дає людині значно більше: відчуття, що те, чим вона займається, справді має сенс.

– Чи отримували українські фотографії після «Фотовернісажу» продовження за кордоном?

– Так, і не раз. Українські учасники, які отримували нагороди або просто проходили відбір до виставки, потім активніше подавали свої роботи на міжнародні салони.

Вони брали участь у виставках за кордоном, отримували там відзнаки, знайомилися з іншими авторами.

Для багатьох «Фотовернісаж» ставав першим кроком. Людина розуміла: моя фотографія може бути цікавою не лише в моєму місті чи серед знайомих.

– За ці роки побачили тисячі світлин. Що має бути у фотографії, щоб Ви самі біля неї зупинилися?

– Передусім вона повинна щось сказати.

Техніка важлива. Композиція, світло – теж. Але якщо за всім цим немає думки, відчуття чи історії, фотографія швидко забувається.

Найсильніші роботи – ті, біля яких людина затримується не тому, що їй пояснили: «це хороша фотографія», а тому, що вона сама щось у ній відчула.

Мабуть, у цьому й полягає сенс таких виставок. Десятки авторів дивляться на світ зовсім по-різному. А глядач приходить і серед усіх цих поглядів знаходить один кадр, який говорить саме до нього.

Спілкувався Василь ГЕРУС