Держава не знає, чим володіє: що змінить законопроєкт № 16011

Олексій Мовчан, народний депутат України, заступник голови Комітету з питань економічного розвитку,
експерт з реформи публічних активів

12 жовтня Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 16011 щодо підвищення ефективності приватизації державного майна в першому читанні.

Цей Проєкт закону – фундаментальний документ для прозорого управління державним майном. Тут збігаються дві речі: внутрішня потреба розчистити завали в управлінні державним майном і пряма фінансова залежність країни. Законопроєкт є однією з вимог Світового банку в межах програми "Робочі місця в Україні та зростання приватного сектору" (DPO). Загальний пакет підтримки — 3,39 млрд доларів, з яких понад 1 млрд доларів — кредит на політику розвитку, решта — гранти. Це реальні гроші для української економіки під час війни, і реформа приватизації — частина домовленості про них.

Як експерт, який тривалий час працює над реформою публічних активів, я бачу одну й ту саму картину: у держави сотні тисяч об'єктів нерухомості, а продати більшість із них вона не може. Документів часто немає, майно не оформлене, за підготовку до продажу ніхто не відповідає. Законопроєкт № 16011 дає Фонду держмайна інструменти, щоб це виправити. Об'єкти оформлять, підготують і виставлять на аукціон. Бюджет отримає гроші, а громади – нових власників, які запустять там виробництво чи бізнес.

Скажу відверто: без цих змін система й далі буксуватиме. Ми досі тягнемо за собою застарілі процедури, які заважають залучати приватні інвестиції та нормально управляти тим, що належить державі.

Далі розкажу, що саме пропонує даний законопроєкт і чому він потрібен саме зараз.

Мертві активи не відбудують країну

Уявіть людину, яка успадкувала величезну спадщину: склади, будівлі, заводи, землю. Частина документів загубилася, частина будівель стоїть порожня, у частині сидить невідомо хто. Продати таке майно майже неможливо: покупець хоче чисті документи, зрозумілу ціну й відсутність сюрпризів. Плюс – юридичний стан майна потребує багато дій навколо нього. Але продавати треба.

Дана метафора – точний опис стану держави-власника. За даними Єдиного реєстру об'єктів державної власності, держава має понад 1,3 млн об'єктів майна, з них понад 583 тис. — нерухомість. Але право власності оформлено лише на 56,3% нерухомості, яку необхідно реєструвати. За словами голови ФДМУ Дмитра Наталухи, наразі на балансі Фонду перебуває 2219 юридичних осіб, проте лише 274 з них є ліквідними, а решта – підприємства на тимчасово окупованих територіях, у стані банкрутства або фіктивної ліквідації.

При цьому 74% підприємств роками не подавали фінансову звітність, а загальний борг за зарплатами на таких об'єктах сягає 879,4 млн грн.

Лише в Києві за перші 100 днів роботи нової команди Фонду знайшли 8 тис. кв. м нерухомості, яку раніше ніхто не бачив: це три поверхи офісного центру поблизу центру міста.

Тому проблема не в тому, що в нас мало охочих купити. Проблема в тому, що активи не готові до продажу. У першому кварталі 2026 року на електронні аукціони виставили 159 об'єктів приватизації, а продали 71 — менш ніж половину. Світовий банк у межах DPO ставить конкретний орієнтир: збільшити кількість оголошених аукціонів малої приватизації з 1 271 до 2 000 до 2028 року. Щоб це стало можливим, потрібен не "ручний режим", а конвеєр. Для цього ми й розробили законопроєкт № 16011.

Ключові зміни законопроєкту

У світі те, що відбувається з активом перед продажем, називають pre-sale підготовкою: проведення due diligence (комплексна перевірка активу), формування data room (єдина "папка" з усіма документами для інвестора), і чистих прав власності без обтяжень на обʼєкт. Законопроєкт створює для цього інструменти.

Підготовка "під ключ". Нині оцінка, аудит, технічна документація, землеустрій — окремі договори й окремі процедури, і за кінцевий результат підготовки не відповідає ніхто. Закон дозволяє Фонду залучити одну державну юридичну особу, яку визначає Кабмін за поданням ФДМУ, для комплексу заходів: виготовлення технічної документації, реєстрації прав на нерухомість, аудиту й екоаудиту, відновлення первинних документів, маркетингу. На час підготовки до приватизації вона може навіть делегувати своїх людей виконувати обов'язки керівника підприємства. Різниця — як між "окремо шукати електрика, сантехніка й нотаріуса" та ремонтом під ключ із одним відповідальним.

Пошук "сплячих" активів. ФДМУ отримує повноваження моніторити, як використовується державна нерухомість, і виявляти об'єкти, які не працюють і можуть бути приватизовані. Поки держава не бачить власного майна, вона не може ним розпоряджатися. Це перший крок, і він дуже простий – інвентаризація.

"Ключі від складу". Буває так: Уряд ухвалив рішення передати підприємство в управління Фонду, а міністерство цього не робить. Рішення є, а ключі лишилися в іншої людини. Законопроєкт дає чіткий механізм: якщо протягом 20 робочих днів передачі немає, Фонд сам звертається до державного реєстратора, щоб змінити дані про власника в реєстрі, а колишній орган управління за 10 робочих днів передає всі документи. Крім того, Кабмін може передавати корпоративні права держави господарському товариству, 100% акцій якого належать державі, і ці права не можна буде відчужити без дозволу Кабміну.

Поріг великої приватизації — з 250 млн до 1 млрд грн. Раніше межа між малою та великою приватизацією становила 250 млн грн балансової вартості. Об'єкти понад цю суму йшли за довгою процедурою із залученням радників, що розтягувалося на роки. Збільшення порогу до 1 мільярда гривень дозволить виставляти середні й великі об'єкти на прозорі електронні аукціони набагато швидше. Об'єкти, щодо яких рішення про приватизацію вже ухвалено, завершуватимуть за старими правилами.

Є ще три зміни, які здаються дрібницями, але на практиці вирішують багато.

Право виправити помилку. Уявіть: інвестор виграв аукціон і запропонував найвищу ціну, але в його пакеті документів немає однієї довідки або в заяві є описка. Зараз через таку дрібницю угоду можуть скасувати, а переможця аукціону оштрафувати на гарантійний внесок у розмірі 10% від стартової ціни обʼєкту. Закон дає переможцю право усунути недоліки в порядку, який визначить Кабмін. Покупець не втрачає об'єкт через формальність, а держава не втрачає покупця, який готовий платити.

Більше часу на перевірку. Фонд отримує 10 робочих днів замість 7, щоб розглянути заяву й документи переможця. Аукціон з продажу великого об'єкта тепер можна проводити через 120 днів після публікації повідомлення, а не через 90. Для інвестора це зайвий місяць, щоб перевірити борги, документи на землю, техніку й договори. Покупець, який не боїться неприємних сюрпризів, зазвичай готовий платити більше.

Менше обов'язкових відомостей для невеликих пакетів акцій. Йдеться про випадки, коли держава продає менше половини компанії. У повідомленні більше не треба описувати, які товари чи послуги виробляє підприємство й у яких обсягах, яка нерухомість і земля з ним пов'язані та які є екологічні питання. Пояснення просте: коли держава володіє меншою частиною, вона не керує компанією й часто не має цих даних. Змушувати чиновника розкривати те, чого він не знає, означає затримки й ризик помилки.

Винагорода за результат: як працюватиме спецфонд

Знаю, що цей пункт критикуватимуть. Опоненти вже готують аргумент: під час війни доплачувати чиновникам — це розкіш, і взагалі не на часі. Я розумію емоцію. Але давайте дивитися на суть, а не на назву.

По-перше, це не гроші платників податків. Спецфонд приватизації наповнюється платою за підготовку об'єкта до приватизації, яку сплачує покупець понад ціну купівлі. Вся ціна продажу, як і раніше, іде до державного бюджету, а надходження до бюджету законопроєкт не зменшує. Плата — 5% від ціни продажу, але не більше 1 000 мінімальних зарплат (з 1 січня 2026 року мінімалка — 8 647 грн, тож стеля — близько 8,65 млн грн). За об'єкт за 100 млн грн – це 5 млн грн, за актив за 2 млрд грн — менш ніж пів відсотка ціни. До слова, якщо підготовку виконує уповноважена особа, плата йде їй, а до спецфонду ФДМУ — лише за те, що Фонд підготував сам.

По-друге, гроші з'являються лише тоді, коли об'єкт продано. Немає аукціону — немає плати — немає коштів у фонді. Це класичний success fee, "плата за результат", звична для інвестиційних банків і консультантів. Бюджет нічим не ризикує: спершу продаж, потім винагорода.

По-третє, є запобіжники. Винагорода виплачується лише з цього фонду й ніколи з інших джерел, її місячний розмір не може перевищувати 100% посадового окладу, а призначається вона за результативну, ефективну, доброчесну й ініціативну роботу. І ще важливе: кошти спецфонду можна використати лише після того, як Верховна Рада ухвалить рішення щодо річного звіту про виконання бюджету. Тобто парламент бачить підсумки раніше, ніж гроші підуть у справу.

По-четверте, це про людей, від яких залежать мільярди. Підготувати до продажу великий державний актив — складна юридична, фінансова й технічна робота з високим ризиком помилки і тиску. Ту саму компетенцію ринок оплачує в рази вище: інвестбанки, юридичні фірми, консультанти. Якщо держава не здатна навіть частково конкурувати за кадри, вона отримує два ризики одразу: відтік найкращих і спокусу компенсувати низьку зарплату неформально. Чесна, прозора й залежна від результату оплата — крутий інструмент антикорупції, а не її протилежність.

Запитають: чому б не підняти зарплати з бюджету? Бо бюджет воєнного часу — це передусім оборона, і чекати, поки в нього знайдеться ресурс на мотивацію, означає ще кілька років продавати по 70 об'єктів на квартал. Логіка закону інша: не просити в платників, а платити з доходу, який створює сама ця робота.

Чесності заради: порядок і розмір винагороди затверджує сам Фонд. Саме тут до другого читання варто закласти публічні критерії результативності, регулярну звітність і зовнішній контроль. Тоді відповідь критикам буде не словами, а цифрами.

Наступний крок — ухвалення закону

Хоча приватизацію часто критикують, вона працює, коли держава продає відкрито й розуміє, що саме вона продає. Маргарет Тетчер у 1980-х наполягала, що державі не потрібно бути власником усього підряд. За оцінкою Heritage Foundation, за її правління кількість приватних акціонерів у Британії зросла приблизно з 3 до 11,5 млн.

В Україні ситуація складніша. Подивіться, що лежить на балансі Фонду: напіврозвалена будівля без даху, склад, який роками стоїть порожнім, підприємство, що не подає звітність. Це комора з непотрібними речами. Вона не платить податків, не створює робочих місць і ще вимагає витрат на утримання.

У приватних руках той самий об'єкт починає працювати. З'являються інвестиції, зарплати й податки до бюджету, а громада бачить, що на місці руїни запрацювало виробництво. Тому головне питання не в тому, продавати чи ні, а в тому, як саме: відкрито, через електронний аукціон і за ціною, яку визначає ринок. Саме для цього й потрібен закон.

В умовах, коли Україні потрібні сотні мільярдів на відбудову, ми не можемо дозволити собі власника, який не знає, чим володіє. Законопроєкт № 16011 дає ФДМУ інструменти, гроші та юридичні повноваження, щоб працювати як сучасна інвестиційна агенція, а не бюрократичний архів. Нам критично необхідно ухвалити його у другому читанні й в цілому до кінця цього року.