Досі хочеться забрати до себе чи не кожну дитину

Перший робочий день Юлії Антонової на посаді начальниці Служби у справах дітей Рівненської міської ради почався з історії, яку вона пам’ятатиме завжди. Довелося забирати з родини дитину з інвалідністю, життю та здоров’ю якої загрожувала небезпека. За рік таких непростих рішень було чимало. Та були й моменти радості, коли вдавалося змінити дитячу долю на краще.

Про роботу цілої служби іноді більше розповідає одна дитяча історія, ніж найдокладніший річний звіт. У ньому можна підрахувати звернення, засідання, ухвалені рішення. А як записати до таблиці перші самостійні кроки дитини, яка ще недавно не могла ходити? Або радість від звістки, що двоє братів після тривалої розлуки знову матимуть змогу зростати разом?

За перший рік на посаді начальниці Служби у справах дітей Рівненської міської ради Юлія Антонова пережила чимало таких історій. Деякі досі згадує з болем, інші – зі сльозами радості. Та одна назавжди пов’язана з її першим робочим днем.

Тоді довелося забирати з сім’ї дитину з інвалідністю, життю та здоров’ю якої загрожувала небезпека.

У квартирі, куди приїхали працівники служби, не було елементарних побутових умов. Бруд, захаращення, серед якого майже не знаходилося місця, щоб вільно ступити. А дитина потребувала постійного догляду, належного харчування, реабілітації та лікування.

– Тяжко було усвідомити, що в таких умовах узагалі можна жити, – згадує Юлія.

Вона сама винесла дитину на руках до автомобіля швидкої допомоги, а згодом на колісному візку завезла до лікарні.

Минув місяць після влаштування до закладу соціального захисту – і дитина почала самостійно ходити. Через три вже бігала, піднімалася й спускалася сходами. За пів року навчилася сама відчиняти двері.

А тепер, розповідаючи про неї, Юлія згадує ще одну подробицю: в дитини з’явилася улюблена колискова.

– Є дитина, після зустрічей з якою я щоразу плачу, – зізнається вона. – Хтось, можливо, навіть не звернув би на це уваги. Для мене – зміни в житті конкретної дитини, які я бачу на власні очі. І щоразу думаю: скільки можливостей відкривається, коли поруч з’являються належний догляд, харчування, реабілітація, спокій і людське ставлення.

Та не всі дитячі історії мають таке щасливе продовження. Найтяжче Юлії даються ситуації, коли заради безпеки дитини доводиться розлучати її з батьками.

– За цей рік я багато чого навчилася. Але так і не навчилася спокійно дивитися на дитину, яка не може залишитися з батьками. Досі виникає бажання забрати до себе чи не кожну. Обійняти, нагодувати, дати відчути, що вона в безпеці.

Та сама лише турбота не розв’яже всіх проблем. Потрібно знайти безпечне місце, організувати допомогу, залучити фахівців. А згодом простежити, як складається подальша доля дитини. Бо підписаний документ ще не означає, що питання вирішене.

Іноді звичні правила не дають швидкої відповіді. Доводиться шукати інші законні можливості, радитися з колегами, з’ясовувати обставини, які спочатку залишилися поза увагою.

– Для мене важливо не зупинитися на словах «це складно», якщо від нашої наполегливості залежить чиєсь дитинство.

Коли дитину змушують обирати

Не менш болісні для Юлії історії, в яких діти опиняються між батьками, що ніяк не можуть порозумітися.

Часом до її кабінету приходять двоє освічених, інтелігентних людей. Кожен переконливо доводить свою правоту, пригадує образи, наполягає на власних вимогах. І за цими суперечками дедалі тяжче почути саму дитину.

Чи може вона спокійно любити обох? Чи не боїться розповісти мамі про гарний день із татом, щоб її не засмутити? Чи не відчуває, що мусить стати на чийсь бік?

– Боляче бачити, як найдорожча для двох людей дитина стає способом впливу одне на одного, аргументом у суперечці, засобом задоволення дорослих амбіцій, – ділиться очільниця служби.

Юлія намагається особисто вислухати обох батьків. Розібратися не лише в їхніх претензіях, а й у тому, як можливе рішення позначиться на дитині. Чи почуватиметься вона спокійніше, чи зможе зберегти близькість із рідними, чи не доведеться їй платити за дорослі образи.

– У спорах щодо участі у вихованні недостатньо механічно застосувати шаблон. Потрібно з’ясувати, що означатиме наше рішення для самої дитини: для її спокою, зв’язку з близькими, відчуття захищеності.

Не простіше буває й із підлітками, які переживають складний період або вже потрапили в конфлікт із законом.

У документах є пояснення, обставини, висновки. Але з паперів не дізнаєшся, чим живе підліток, кому довіряє, чого боїться і про що мовчить.

Тому Юлія прагне особистих зустрічей. Не поспішає з оцінками, намагається зрозуміти, що привело дитину до певного вчинку. Не кожен підліток готовий відразу відкритися дорослій людині, тим паче представниці служби. Комусь потрібен психолог, комусь – тривала підтримка. А часом усе починається з розмови, в якій дитину нарешті готові вислухати.

– Я не маю ілюзії, що одна зустріч вирішує все. Але переконана: щоб допомогти підлітку, потрібно спершу спробувати його зрозуміти.

Такого ставлення до людей Юлія прагне й від своїх колег. Хоче, щоб Служба у справах дітей була місцем, куди можна прийти зі складним питанням, не боячись осуду чи байдужості.

Щоб батьки, опікуни, прийомні родини, кандидати в усиновлювачі знали: їх вислухають, пояснять можливі шляхи допомоги, а якщо певне рішення неможливе – чесно скажуть чому.

Перший рік керівництва приніс і чимало організаційних змін. У службі розширили штат, поліпшили умови для працівників і прийому відвідувачів. Юлія взялася переглядати усталені підходи, внутрішні правила та порядок взаємодії між фахівцями.

Не все давалося легко. Люди звикають до певного способу роботи, а зміни потребують додаткових зусиль, готовності вчитися й іноді відмовлятися від того, що роками здавалося зручним.

– Я можу бути вимогливою, наполягати на змінах, переглядати звичні підходи, – каже вона. – Водночас я бачу й ціную працю людей, які щодня беруть на себе цю непросту роботу.

Юлія вдячна своїй команді за підтримку й готовність спільно шукати вихід зі складних ситуацій. Цінує також допомогу міського керівництва, зокрема виконувача обов’язків міського голови Рівного Віктора Шакирзяна і заступника міського голови Євгенія Іванішина, та співпрацю з іншими установами. Адже часто доля дитини залежить від того, наскільки злагоджено діятимуть усі, хто може їй допомогти.

Двоє братів і сльози радості

Серед непростих буднів траплялися й миті, коли Юлія не могла стримати сліз від щастя.

Особливо запам’яталася їй звістка про двох братів, які через життєві обставини тривалий час були розлучені.

Подробиць їхньої долі вона не розповідає. Лише пригадує, як дізналася, що хлопчиків невдовзі мають усиновити. Отже, в них з’явилася можливість знову зростати разом, у сім’ї, де про них дбатимуть.

– Коли я дізналася, що двоє братиків, які через обставини тривалий час були роз’єднані, невдовзі будуть усиновлені, не змогла стримати емоцій, – зізнається Юлія.

За цією новиною – очікування дітей, праця багатьох людей і надія на спільне майбутнє для братів.

Юлія хотіла б, щоб якомога більше дітей, які залишилися без батьківського піклування, знаходили сім’ї. Водночас переконана, що розлучати дитину з рідними слід лише тоді, коли іншого безпечного виходу немає.

Сімейні негаразди зазвичай не виникають раптово. Вони накопичуються, дорослі дедалі глибше занурюються у свої труднощі, а діти залишаються поруч із проблемами, яких не можуть ані зрозуміти, ані подолати самостійно.

Багатьом родинам можна допомогти, якщо вчасно помітити, що вони опинилися в скруті. Не чекати, поки ситуація стане критичною, а підтримати значно раніше.

На цьому Юлія хоче зосередити особливу увагу в наступному році. Для цього потрібна тісніша співпраця служби з соціальними працівниками, педагогами, медиками, правоохоронцями та громадськими організаціями. Щоб тривожні сигнали не губилися між установами, а родини знали, де можуть отримати підтримку.

Не менше турбот і про тих, хто вже виховується під опікою, у прийомних сім’ях чи дитячих будинках сімейного типу. Важливо не лише забезпечити належні умови проживання, а й подбати про освіту, розвиток, здоров’я, психологічну допомогу.

Особливо непокоїть Юлію майбутнє підлітків, яким невдовзі доведеться починати самостійне життя. Адже повноліття не означає, що молода людина вже готова впоратися з усіма труднощами. Їй потрібні практичні навички, підтримка, наставники, до яких можна звернутися по пораду.

– Ми маємо більше уваги приділяти підготовці дітей до самостійного життя, особливо підлітків, – говорить очільниця служби. – Їм потрібні не тільки документи чи формальні програми, а конкретні навички, підтримка, наставництво й упевненість у тому, що після повноліття вони не залишаться сам на сам із труднощами.

Юлія не береться передбачати, яким буде наступний рік. Попереду нові звернення, складні сімейні обставини й відповідальні рішення. Не завжди вдасться допомогти швидко, не кожна історія матиме таке продовження, на яке сподіваються.

Але є межа, яку вона не хотіла б переступити навіть заради збереження сім’ї будь-якою ціною.

– Моя найбільша мета, – зізнається Юлія, – щоб якомога більше дітей могли зростати в безпечному, люблячому сімейному середовищі. Щоб рішення про вилучення дитини з родини було крайнім заходом, а кожна сім’я, яка готова змінюватися, отримувала шанс і необхідну підтримку. І водночас – щоб жодна дитина не залишалася в небезпеці лише через бездіяльність дорослих.