«Який спорт у 57 років?» Історія Михайла Сікорського, який після ампутації повернувся на фронт

Михайло Сікорський пішов добровольцем у 2015 році, а в після поранення в 2022році та протезування в Іспанії ще півтора року служив на Запорізькому напрямку. Коли наприкінці 2024-го його звільнили з війська, Володимир Климов покликав побратима до спортзалу. Михайло спочатку відмовлявся: «Який спорт у 57 років?» Тепер він виступає на ветеранських змаганнях і допомагає іншим знайти своє місце в клубі «Неможливого не буває».

З Михайлом Сікорським ми розпочали розмову про спорт, клуб, побратимів. А коли розмова дійшла до його власної історії, з’ясувалося, що після ампутації він не повернувся одразу до цивільного життя. Пройшов протезування в Іспанії, повернувся у військо і ще приблизно півтора року служив на Запорізькому напрямку.

Про це він розповідає майже буденно. Так само – про свою будівельну роботу, яка після поранення змінилася. Колись був прорабом, тепер працює у будівельній фірмі переважно за столом.

– Добігався, – жартує.

У 2015-му сам попросився до розвідки

На схід Михайло Сікорський пішов добровільно у 2015 році. На той час йому було понад 45 років, він мав трьох дітей і був знятий із військового обліку. Розповідає, що сам наполягав, аби його прийняли: відновив документи, отримав новий військовий квиток, пройшов медкомісію.

Після цього потрапив на полігон, де навчався місяць. Служба у війську для нього не була зовсім новою – ще за радянських часів він служив у спецпідрозділі.

– Я думав: чого нового мене там навчать? Але місяць треба було пройти.

У взводі зібрали переважно людей, які раніше служили у спеціальних підрозділах. Майже всі були сержантами, солдатів – один чи два.

– Тоді говорили, що четверта хвиля була найбільш мотивованою та свідомою.

Коли на полігон приїхали представники розвідки, Михайло спочатку не збирався до них іти. Потім вони самі підійшли й запитали:

– Підете до нас?
– Який із мене розвідник? Нічого не вмію.
– А що все-таки вмієте?
– Картоплю чистити.

Ті засміялися: «Нам і таке треба».

Так Сікорський потрапив до 130-го окремого розвідувального батальйону. Але після розподілу з’ясувалося, що він може опинитися на забезпеченні.

– Я не хотів видавати штани, чоботи чи щось інше. Я прийшов не для цього.

Дізнавшись, що в батальйоні є рота глибинної розвідки, попросився саме туди. Каже, що потрапив до неї останнім.

Спочатку його хотіли зробити снайпером, але Михайло відмовився через поганий зір. Пояснює: снайпер має прикривати інших, а це відповідальна робота. Тож він став радистом у роті глибинної розвідки.

Так почалася його служба в 130-му батальйоні, де він познайомився і з Володимиром Климовим.

Хіромант і капличка, яку перевезли за батальйоном

У війську Сікорського знали за позивним Хіромант.

Один із побратимів згадував, що спочатку знав його як розвідника роти глибинної розвідки. А вже після того, як Михайло збудував на базі капличку, дізнався, що той ще й досвідчений будівельник.

Сам Сікорський до похвал ставиться стримано.

– Я, чесно кажучи, не знаю, наскільки я хороший будівельник. Завжди треба старатися робити свою справу якнайкраще.

За фахом він інженер-будівельник. Працював на об’єктах у Рівному та за його межами. Серед них згадує меблеву фабрику у Квасилові та готель «Україна» в центрі Рівного. І відразу уточнює: будував не він один, а фірма, в якій працював.

На війні професія теж знадобилася. Коли в батальйоні вирішували, якою має бути капличка, пропозицій було багато. Михайло запропонував не сперечатися на словах, а намалювати проєкт.

Намалював і накреслив. Комбат подивився й сказав:
– Добре намалював, але нічого не зрозуміло. Ти малював – ти й будуватимеш.

Так на Луганщині поблизу Сєвєродонецька Сікорський спроєктував капличку, а потім разом з іншими її побудував.

Коли батальйон перевели з Луганщини на Донеччину, споруду вирішили забрати із собою. Її розібрали, перевезли й зібрали на новому місці – у Селидовому. Михайло сам позначав деталі, щоб потім знати, що до чого кріпити.

– Так просто не збереш. Там треба мітки, щоб знати, що до чого ліпити.

Що сталося з капличкою після окупації Селидового, він не знає. За останньою інформацією, яку мав, вона залишалася там.

– Треба буде після війни поїхати, подивитися на неї, – сказав він уже під час нашої розмови.

Навесні 2017-го Сікорський звільнився. Пояснює, що через тодішні мінські обмеження не бачив сенсу залишатися у війську, якщо не може виконувати ту роботу, заради якої прийшов.

– Якщо знову буду потрібен – повернуся.

Перед повномасштабним вторгненням у Михайла вже лежав готовий рюкзак із речами на кілька днів. На роботі колеги, знаючи, що він служив на сході, питали, чи буде війна.

– Не хвилюйтеся. Якщо завтра не прийду на роботу, тоді можете трохи похвилюватися. Підуть такі дурні, як я, дамо росіянам відсіч і виженемо.

24 лютого він не прийшов на роботу. Взяв рюкзак і поїхав у військо.

«Я пішов за машиною, щоб витягнути його»

Поранення Михайло та Володимир отримали майже одночасно під час бойових дій на Київщині в 2022.

Першим підірвався автомобіль, у якому перебував Климов. Сікорський побіг до машини, щоб витягнути побратима. Рухався її слідом, але сам наступив на протипіхотну міну.

– Там було дуже багато мін, – згадує він.

Климов бачив цей момент із пошкодженої машини. У розмові з ITV він згадував, що побачив останній крок Михайла на двох ногах – той біг до нього на допомогу.

Після вибуху Сікорський втратив частину ноги. Климов також отримав тяжкі поранення.

Спочатку їх евакуювали до Малина, потім до Житомира, а звідти – до Рівного. Михайло згадує, що Володимира спершу не могли забрати до Рівного, тож за ним повернулися через кілька днів.

Після лікування Сікорського направили на реабілітацію в Клеванський госпіталь. Але завершити її він не встиг: зателефонували й повідомили, що є можливість поїхати на протезування до Іспанії.

«Що було, те було – що тепер сидіти похнюпленим?»

У Мадриді Михайло провів близько чотирьох місяців. Там отримав свій перший протез. За його словами за нього заплатила громада Мадрида.

Спочатку треба було дочекатися, поки загоїться нога. Потім виготовили протез, кілька разів переробляли куксоприймальну гільзу, бо кукса зменшувалася в об’ємі.

У той час поруч з українськими військовими була й рівнянка Наталя Богацька, яка давно живе в Іспанії. Вона волонтерить від початку російсько-української війни у 2014 році, допомагає українським військовим і є засновницею благодійної організації «Ланцюжок добра».

У розмові я згадала Михайлові її слова про той час:

– Якби не Сікорський, не знаю, що б я робила. Він такий позитивчик.

Сам він не береться пояснювати, чому Наталя так про нього говорить.

– Можливо, я просто спокійніший і позитивний за характером. Мені в житті щастить на хороших людей, можливо, тому саме такі люди мене й оточують. Збоку завжди видніше.

Про власне поранення він говорить із тією ж самоіронією.

– Я жартував: що було, те було – що тепер сидіти похнюпленим?

Згадує, що серед поранених були хлопці, які мали обидві ноги, але пересувалися на кріслах колісних. Він підштовхував їх пробувати вставати й ходити, якщо це дозволяв стан.

– Я казав: «Вставайте. Якби в мене були ноги, я зробив би все, щоб ходити та повернутися швидше в Україну. Вчіться, пробуйте. Якщо сидітимете, ніколи не станете на ноги».

Водночас Михайло визнає: люди різні, і кожен переживає поранення по-своєму.

Сам він поспішав повернутися до війська. Навіть іспанців підганяв:

– Давайте швидше робіть протез, бо ще війна без мене закінчиться.

Розповідає, вони дивилися на українців трохи як на навіжених.

Через чотири місяці Сікорський повернувся в Україну. Але не для того, щоб завершити військову службу.

Коли після протезування Михайло зайшов на фірму, колега нагадала йому ту розмову перед вторгненням. Тепер він повернувся – але ще не з війни. Попереду були півтора року служби на Запорізькому напрямку.

Ще півтора року на Запорізькому напрямку

Після протезування Сікорський повернувся у свою частину, а згодом його направили на Запорізький напрямок. Там він прослужив ще приблизно півтора року. За цей час ще двічі був у ситуаціях, коли міг загинути.

Звільнятися раніше не хотів. Наприкінці 2024 року, коли потрібно було пройти нову військово-лікарську комісію, йому повідомили, що за новими правилами мають списати.

– Я запитав: «А якщо не хочу?»

Михайло згадує, що рішення ухвалювали не на місці, а документи направляли до Львова. Поки чекав, ще виникала потреба виїжджати у службових справах.

Згодом зателефонували й сказали терміново приїхати: наказ про списання вже надійшов. Виявилося, що формально він був звільнений близько двох тижнів, хоча продовжував служити.

За три-чотири дні до Нового року, наприкінці 2024-го, Михайло здав майно і повернувся до цивільного життя.

«Який спорт у 57 років?»

На той час Володимир Климов уже близько року їздив на ветеранські змагання. Коли дізнався, що Сікорського списали, запропонував піти до спортзалу.

– Пішли до спортзалу, будемо щось робити, їздити з хлопцями, зустрічатися.

Михайло відмахнувся:
– Подивись на мене. Який спорт у 57 років?

А Климов відповів:
– Ти мені не розказуй, пішли.

Спочатку було важко. Але після тренувань він почав помічати, що почувається краще.

– Виходиш і почуваєшся нормально – наче можеш літати.

Згодом почав ходити регулярно, потім з’явилися змагання. Михайло виступає в адаптивних дисциплінах відповідно до своєї категорії – ампутації ноги нижче коліна. Серед його вправ – ривок гирі, жим штанги, веслування та аеробайк. На силових вправах зазвичай рахують кількість повторів за хвилину.

Та сам він наголошує, що змагання для нього – не лише про результат.

– Ти приїжджаєш на змагання й ще здалеку бачиш людей зі схожими травмами – своїх. Там особлива атмосфера.

Завдяки таким поїздкам знайомиться з ветеранами з усієї України. І тепер, куди не приїдеш, уже є знайомі.

– Змагання не настільки важливі, як можливість добре почуватися.

«Неможливого не буває»

Коли Володимир Климов вирішив створювати ветеранський спортивний клуб, запропонував Сікорському стати одним із засновників.

– Сказав, що для створення клубу потрібні троє людей: «Будеш третім». Я відповів: «Якщо більше немає кого – добре». «Тебе я знаю, пішли».

Так клуб створили Володимир Климов, Михайло Сікорський і Тетяна Камірістова.

Назву шукали не один тиждень. Зрештою згадали девіз свого 130-го батальйону – «Неможливого не буває».

– Я сказав, що нічого кращого не придумав би й залишив би батальйонний девіз.

Тепер учасники клубу не лише тренуються та їздять на змагання. Вони намагаються залучати інших ветеранів, розповідають про свою діяльність у школах, університетах, бібліотеках, через соцмережі та медіа.

Сікорський розуміє, що не кожного можна просто покликати до залу.

– Якщо людина раніше не займалася спортом, її складно залучити, тим більше після поранення. У кожного свої фізичні можливості, психологічний стан і обмеження.

Хтось приходить лише тренуватися, хтось згодом починає їздити на змагання. Одні знаходять себе в тенісі, волейболі сидячи, інші – в регбі на кріслах колісних чи бігу.

– Ми все одно намагаємося витягнути якомога більше хлопців.

 «У душі мені 18»

Після звільнення з війська Михайло повернувся до будівельної роботи. Колись був прорабом, тепер працює у фірмі переважно за столом.

– Добігався, – знову жартує.

Про вік говорить так само.

– Раніше я думав, що 40 чи 50 років – це вже старість. Тепер у душі мені 18, хоча тіло вже не те. Спорт усе ж багато дає.

І коли згадує, як Климов покликав його до залу, не приховує: сам тоді не дуже вірив, що з цього щось вийде.

Тепер він один із тих, хто запрошує інших ветеранів спробувати.

Не обов’язково одразу змагатися. Не обов’язково вигравати медалі.

Спочатку – просто прийти.

А далі, як каже Михайло Сікорський, треба пробувати.