Історія «Бухарестського вампіра» який ґвалтував мешканок румунської столиці і висмоктував з них кров

На початку 1970-х років молоді жінки почали боятися виходити на вулиці Бухареста вночі. У місті орудував невідомий злочинець: він не тільки грабував і ґвалтував жінок, а й пив їхню кров, через що його прозвали «вампіром». Ким виявився вбивця, що тримав у страху столицю, — у матеріалі видання «Холода».

У ніч з 8 на 9 травня 1970 року офіціантка Олена Опря поверталася з роботи. Коли на неї напали, вона була зовсім недалеко від дому — сусіди почули її крик. Зрозумівши, що неподалік хтось є, чоловік, який напав на Опрю, втік. Коли її знайшли, вона була у важкому стані — її порізали ножем і, більше того, побили металевим прутом. Люди, які опинилися неподалік, спробували надати їй першу допомогу та викликали швидку допомогу й міліцію. Наступного дня Опря померла в лікарні від травм голови. Це вбивство стало першим у серії нападів на жінок на вулицях Бухареста.

У ніч на 1 червня 1970 року невідомий напав на офіціантку Флоріку Марку, яка працювала в ресторані «Мерешешті». Він схопив її поблизу кладовища «Свята П’ятниця», змусив зняти труси, після чого вимагав, щоб вона перелізла через паркан на кладовище. Марку не змогла цього зробити, тому злочинець перетягнув її туди сам.

Привівши Марку до однієї з могил, він змусив її присягнутися перед хрестом, що вона вийде за нього заміж і нікому не розповість про те, що сталося. Після цього він змусив її повністю роздягнутися й зґвалтував, при цьому кілька разів вкусивши її за обличчя та ліве стегно. Потім нападник вивів Марку з кладовища.

Дійшовши до перехрестя, чоловік тричі вдарив свою жертву ножем і висмоктав кров із її ран.

Марка дивом вижила — її врятував водій вантажівки, який проїжджав повз. Їй вдалося втекти від чоловіка, який на неї напав, і вона попросила допомоги у водія. Злочинець же знову втік.

У листопаді 1970 року невідомий напав на Ольгу Барайтару та зґвалтував її, а в лютому 1971 року — на Георгіцу Сфетку: її він пограбував і спробував вбити. Тоді ж він спробував вбити ще одну жінку, Елізабету Флоря.

31-річна працівниця ресторану «Вулкан» Феніка Іліє була вбита 5 березня 1971 року. Він напав на неї близько другої години ночі, коли вона поверталася додому з роботи. Її знайшли мертвою мешканці одного з будинків неподалік від місця злочину. Іліє лежала на спині, на ній не було трусів, пояса для панчіх і спідниці — цей одяг лежав поруч із нею. У неї вкрали наручний годинник «Pobeda» і сумку, в якій були особисті речі та трохи грошей. На тілі залишилися сліди укусів.

48 ран, включаючи укуси

Ще однією жінкою, яка загинула від рук невідомого, стала 35-річна Георгіца Попа. Про вбивство, яке сталося у квітні 1971 року, згадував журналіст Адріан Килцан, який у ті роки був ще дитиною.

«Вулиця кишіла міліціонерами… <…> Люди спостерігали здалеку, розмовляли, прикриваючи рукою рот, жінки хрестилися, багато хто витирав сльози. Діти, аби здаватися сміливими, пробиралися закутками, користуючись неуважністю дорослих, щоб усе побачити й переказати. У цьому дворі, як я швидко зрозумів, сміттярі, які прийшли на роботу о п’ятій ранку, знайшли жахливо понівечене тіло жінки: її вбили ударами ножа в голову, груди та ноги, її голова була майже розтрощена від ударів.

Новина швидко поширилася: це була третя жертва серійного вбивці, який тероризував місто. Але цього разу труп налякав навіть тих, хто розслідував справу: статеві органи жінки були розірвані зубами.

<…> Тіло було накрите і лежало в калюжі крові — але тоді я вперше почув дивні слова, які потім повторював дорослим, що не встигли наблизитися: канібал, некрофіл, фетишист, садист…» — писав Килцан.

Пізніше він дізнався, що жертвою була мати його однокласниці Луїзи. «Я бачив її кілька разів, коли ходив до Луїзи додому разом з іншою однокласницею, Лумініцею Ламбру, онукою знаменитого музиканта, — але пам’ятаю лише, що вона була молодою й красивою та пригощала нас печивом з рахат-лукумом», — згадував він.

На тілі Попи було 48 ран, включаючи укуси. У деяких місцях укусів злочинець зубами вирвав плоть. Неподалік від місця злочину знайшли шматок тканини, на якому була кров ймовірного злочинця. Його біологічні рідини також виявили на стегні та спідниці жінки. Це допомогло слідчим визначити його групу крові.

Міліція дала операції кодову назву «Стерв’ятник». Свідок у справі, таксист, розповів, що близько другої години ночі неподалік від того місця, де було вбито Попу, він підібрав чоловіка зростом близько 170 сантиметрів. У чоловіка було темне, зачесане назад волосся та смагляве обличчя. Він був одягнений у пальто, на його обличчі були віспи.

Як повідомляли ЗМІ, тепер жінки в Бухаресті не наважувалися виходити з дому вночі. Вбивцю прозвали «вампіром із Бухареста». Іншим його прізвиськом стало «вбивця блондинок» — у всіх убитих було світле волосся. Втім, серед жертв, яких злочинець не вбив або не зміг вбити, були й темноволосі.

Довідка від лікаря

Вбивства та напади тривали. У ніч на 1 травня 1971 року злочинець напав на жінку на ім’я Стана Серечин. Її врятував спортсмен і каскадер Паул Місай — він навіть спробував схопити нападника, але йому це не вдалося.

Наступною жертвою стала 39-річна Міхаела Урсу, яка працювала асистенткою в університеті. Вона загинула в ніч з 4 на 5 травня. Її голова була пошкоджена, на шиї було два порізи, один із яких розсік трахею, а також сліди укусів: на грудях і біля лопатки. Злочинець зґвалтував Урсу, коли вона вже була мертва, і втік з місця злочину. Одяг на ній був розірваний або розрізаний, сумка та гаманець Урси лежали на паркані неподалік. У неї були гроші та годинник, але цього разу вбивця їх не забрав. На руках та сумці Урси знайшли волосся нападника.

Через дві години після вбивства Урсу злочинець напав на ще одну жінку, Марію Йордаке. Він двічі вдарив її по голові залізним прутом, але потім упустив його — у цей момент жінка змогла втекти від нього. Також у травні він спробував вбити ще двох жінок і напав із сокирою на третю, відібравши у неї гроші та сережки.

Силові органи Бухареста перевели у стан підвищеної готовності: місто патрулювали понад 100 автомобілів та шість тисяч осіб, зокрема міліціонерів, викладачів і студентів міліцейських шкіл, членів патріотичної гвардії та військових резервістів. У громадських місцях проводили облави, а людей, які викликали підозру, затримували та допитували.

Антрополог Кантемір Рішкуція створив фоторобот на основі відбитків зубів, залишених на тілі однієї з жертв — такий спосіб пошуку злочинця в Румунії застосовувався вперше. За цими відбитками та свідченнями жінок, які вижили, вдалося встановити, що злочинцеві 26–35 років, це чоловік середнього зросту (172–175 сантиметрів) із приплюснутою потилицею, випуклим підборіддям, темними очима, гачкуватим носом, чорним волоссям та волоссям на тілі.

На місці вбивства Урсу знайшли ще один доказ: довідку, яка була просочена водою та кров’ю, через що текст на ній розібрати було дуже складно. Експерти-криміналісти змогли реконструювати частину напису: документ видав доктор Еністеа Октавіан із неврологічного відділення університетської лікарні в березні 1971 року. Перевіривши медичні картки всіх студентів, які зверталися до неврологічного відділення в березні, силовики відібрали 83 особи.

Довідка була потрібна для підтвердження пропусків занять в університеті. З 83 студентів лише у 15 у особистих справах її не виявилося. Саме на них і вирішили зосередитися поліцейські: їх почали викликати до секретаріату факультету, де вони навчалися, і запитувати про довідку — деякі студенти зрештою її надали.

Серед цих 15 осіб опинився і 24-річний Йон Римару, який навчався на ветеринарному факультеті. Однокурсники уникали його, вважали дивною людиною і говорили, що він у поривах злості різав собі руки й ноги. Він мешкав у гуртожитку. Знайомі розповідали, що він замикав двері на два замки, називали його нестабільним психопатом і відзначали, що він носить із собою ніж. У нього була судимість — за грабіж.

Непрохані гості

Близько полудня 27 травня 1971 року міліціонери зайшли до кімнати Римару в гуртожитку й стали там чекати на нього. Коли той увійшов, один із офіцерів простягнув руку, нібито щоб привітатися. Коли Римару відповів на привітання, офіцер схопив його за руку і спробував зняти з його плеча сумку. Римару у відповідь вкусив його за руку.

У його сумці було знайдено пожежну сокиру, а також два ножі, загорнуті в рушник. Там також був блокнот із синьою обкладинкою, у якому містився перелік предметів — як припустили поліцейські, це були ті речі, які Римару міг залишити на місцях своїх злочинів. Серед них фігурувала й та сама медична довідка. Римару затримали.

Фахівці порівняли відбитки його зубів зі слідами укусів на тілах жертв — вони збіглися, як і група крові. Міліціонер показав годинник, який був на руці Римару, знайомим Георгіци Попа, і вони підтвердили, що це був її годинник.

Одиночка

Йон Римару народився 12 жовтня 1946 року в румунському місті Корабія, яке розташоване на Дунаї поруч із болгарським кордоном. Окрім Йона, у родині було ще двоє дітей. Його батько, Флоря, систематично бив свою дружину, через що вона пішла з сім’ї. Після розлучення Флоря переїхав до Бухареста, де працював водієм громадського транспорту.

Поліцейський Магшот Римару

Ще в підлітковому віці Йон заробив погану репутацію — у 18 років його засудили за крадіжку. Однак уже 1966 року він вступив на ветеринарний факультет. На момент арешту він мав перескладання: через академічні заборгованості його могли відрахувати.

Після арешту Римару його мати розповіла міліціонерам, що одного разу, прийшовши провідати сина, вона знайшла у нього в наволочці гроші — за його зізнанням, їх було вкрадено у касирки, яку він побив. Мати й син розповіли про те, що сталося, батькові Йона, і той наказав сховати гроші в сараї поруч із будинком матері в Каракалі. Слідчі з’ясували, що батько знав про злочини сина, але довести його причетність до вбивств не вдалося.

Йон Римару пройшов психіатричне обстеження.

Лікарі дійшли висновку, що у нього немає психотичних розладів чи будь-якого органічного захворювання мозку, але дані «очевидно вказували на виражені відхилення та аномалії характеру, темпераменту та особистості».

У висновку зазначалося, що на його психологічний стан вплинула складна ситуація в родині.

У перший день допиту Римару не видав жодного звуку, ні на що не реагував і виглядав безпорадним. До настання темряви ніхто не зміг змусити його говорити.

Потім він спробував переконати слідство, що є психічно хворим і не може нести відповідальність за свої дії. Однак його не визнали неосудним, хоча й діагностували «поліморфну психопатію з домінуючим імпульсивним та сексуально збоченим характером». Тоді Римару почав зізнаватися у злочинах, зокрема у вбивстві Олени Опря та зґвалтуванні Флорики Марку, хоча його показання не завжди були послідовними.

Загалом серед злочинів, у яких його звинувачували, було чотири вбивства, шість замахів на вбивство, п’ять зґвалтувань та одна спроба зґвалтування, три грабежі та чотири крадіжки.

Під час обшуків Римару також розповів поліції, де він ховав залізні прути, якими бив жертв, — поліція їх знайшла.

«Погано ставився до жінок»

Римару звинувачував у тому, що сталося, свого батька. «Батько сказав мені перестати різати себе, знайти дівчину і, якщо вона не захоче бути зі мною, вдарити її та зґвалтувати. Він сказав, щоб я брав у жінок гроші, а не лише ґвалтував їх. <…> Гроші я віддавав йому, бо його ніхто не питає, звідки вони — він найманий працівник. Батько навчив мене виходити на справу під час дощу або користуватися машиною, щоб міліція не могла пустити собак по сліду», — розповідав Римару на суді.

Флоря заперечив звинувачення і сказав, що Йон «погано ставився до жінок». «Він казав, що вони збочені, і хотів, щоб жінка підкорялася йому одразу після знайомства. Коли я запитав його, навіщо такий поспіх, він відповів, що в нього занадто гаряча кров», — розповідав Флоря.

3 вересня 1971 року суд засудив Римара до смертної кари. Як повідомляли ЗМІ, він просив замінити смертну кару на 25 років ув’язнення:

«Я ще молодий і шанобливо прошу, шановний Верховний Суд, я помилився, прошу вибачення, щоб я міг реабілітуватися. Бували моменти, коли я не знав, що роблю».

Після винесення вироку Римар подав до суду скаргу. Він стверджував, що часто ходив «у гараж у Флоряску» (автобаза державного підприємства, яке керувало міським громадським транспортом), щоб поговорити з батьком. «Я казав йому, що мені потрібно переспати з дівчиною, бо я не міг домогтися жінки навіть за гроші, хоча працював у порту Констанци, щоб заробити гроші й віддати їх якійсь жінці, щоб переспати з нею. Він сказав мені, що є одна жінка, яка пізно вночі повертається додому, і щоб я чекав на неї», — розповідав він.

Римар також заперечував, що загубив довідку, завдяки якій слідчі його викрили. За його словами, довідка весь час перебувала в його кімнаті в гуртожитку. Він вимагав повторної експертизи свого психічного стану, стверджуючи, що перша була необ’єктивною. І писав, що після відбуття покарання «може бути корисним для суспільства».

Потім Римару подав ще одну скаргу. Він стверджував, що в міліції його катували, аби змусити зізнатися, а справжнім винуватцем злочинів був якийсь чоловік на ім’я Ахмед.

Обидві скарги залишилися без задоволення. Римара стратили 23 жовтня 1971 року. Прив’язаний до стовпа перед розстрілом, він звинувачував свого батька. Останні його слова були: «Я хочу жити!»

Таємниця батька

Рівно через рік, 23 жовтня 1972 року, до румунського Інституту судової медицини потрапило тіло чоловіка, який за три дні до того випав із поїзда. Загиблим виявився Флоря Римару, батько Йона. У слідчих були підозри, що те, що сталося, може бути пов’язане зі справою його сина, але підтвердити це вони не могли.

Керівник лабораторії біокриміналістики інституту Костянтин Турай вирішив зняти відбитки пальців і долонь Флоря — раніше він вивчав особливості малюнка папілярних ліній Йона на пальцях, долонях і підошвах і виявив структурні аномалії.

Знахідка, що сталася після зняття відбитків пальців Флоря, шокувала Турая: він виявив малюнок, який шукав 28 років.

Виявилося, що Флоря Римару скоїв кілька вбивств у 1944 році. Злочинця не могли знайти майже 30 років.

Серед жертв Флорі була 19-річна служниця Олена Удря, вбита наприкінці червня 1944 року. Злочинець проник до її будинку, зламавши вікно в напівпідвалі. Другою жертвою стала 36-річна Марія Іонеску. На неї Флоря напав на вулиці в липні того ж року, коли вона поверталася додому з роботи. Жінку вдарили по голові ззаду, і згодом вона померла в лікарні. У жовтні 1944 року він зарубав сокирою 17-річну перукарку Олену Локустяну. У листопаді Флоря вбив 20-річну Розалію Корою, а також молоду служницю Марію Візітіу, до якої він теж проник через вікно в напівпідвалі.

«Усі боялися їздити зі мною»

У 2014 році брат Йона Джордже Чокан розповів про проблеми, з якими доводиться стикатися його родині через злочини Йона та Флоря. Він розповів, що змінив прізвище, але, незважаючи на це, все одно стикається з дискримінацією.

Моїм дітям довелося виїхати з міста (Корабії. — Прим. «Холода»), щоб влаштувати своє життя, адже вони з родини Римару. Я не міг влаштуватися водієм, бо всі боялися їздити зі мною. Дружина з тієї ж причини не могла знайти роботу. Понад 30 років тому, коли ми одружилися, ми йшли удвох, тримаючись за руки, як двоє божевільних, і благали священиків повінчати нас, бо всі тікали», — розповідав Чокан.

Він також розповів, що, незважаючи на численні спроби, йому так і не вдалося дізнатися, де похований Йон. Родина навіть вимагала компенсацію у розмірі 200 тисяч євро — за те, що тіло Йона їм не віддали. Суд у Бухаресті відхилив цей позов.

Авторка:Марія Єфімова

Джерело: ХОЛОД