Історія серійного вбивці Анрі Ландрю, який шукав жертв серед вдів загиблих на війні та обіцяв їм щасливе нове життя

Прототипом головного героя твору Шарля Перро «Синя Борода» був маршал Франції та соратник Жанни д’Арк Жіль де Ре. Згодом казка перетворилася на реальність і трагедію.

Анрі Дезіре Ландрю знаходив жертв через шлюбні оголошення в газетах. Експерти досі не дійшли єдиної думки, чи був він маніяком, який отримував задоволення від вбивств, чи просто так заробляв на життя. У суді йому інкримінували 11 вбивств жінок, яким він обіцяв щасливе сімейне життя. Хоча точна кількість жертв Ландрю досі не встановлена. «Нова-Європа» розповідає його історію.

Анрі Дезіре Ландрю народився 12 квітня 1869 року в Парижі. Його батько працював майстром на механічному заводі «Вулкан», за іншою версією — кочегаром. Мати була чи то швачкою, чи то звичайною домогосподаркою. Даних про те, що в родині були ще діти, немає. З дитинства він був зразковим хлопчиком: навчався в католицькій школі, співав у церковному хорі, закінчив інженерну школу. У 1887 році, у віці 18 років, його призвали до армії, за чотири роки він дослужився до унтер-офіцера. Через два роки після демобілізації одружився з Марі-Катрін Ремі. У шлюбі народилося четверо дітей.

Життя «в цивільному» у Ландрю не надто складалося. Він змінив безліч професій: був бухгалтером, продавцем вживаних меблів, механіком, різноробочим і навіть винахідником мопеда. Але ніде Ландрю надовго не затримувався. Зате до 1914 року, у свої 45 років, він мав чотири судимості за крадіжки та шахрайство.

Початок кривавої діяльності маніяка припав на осінь 1914 року. У Європі вирувала Перша світова війна. Тільки за 1914 рік на фронті було вбито або зникло безвісти близько 300 тисяч французьких солдатів і офіцерів. Загалом за час війни Франція втратила понад 1 мільйон 300 тисяч людей, які загинули або померли від хвороб і ран. Тож вдів у тій країні було багато. Саме цим вирішив скористатися Ландрю.

Як унтер-офіцер у запасі, Анрі Ландрю мав бути призваний до армії. Але незадовго до початку війни його заочно засудили до 4 років каторжної в’язниці у Французькій Гвіані. Туди він явно не збирався, а тому перейшов у нелегальне становище. З початком війни, коли більшість поліцейських вирушила на фронт, розшук злочинців у країні практично зник, і Ландрю почувався цілком безпечно. До того ж він постійно користувався псевдонімами, говорив, що документи загублені, але незабаром будуть відновлені.

Для пошуку жертв «Синя Борода» використовував газети. Він розміщував оголошення з таким текстом:

«М. 47 років, дохід 4000 франків плюс заощадження, збирається виїхати до мальовничої колонії зі здоровим кліматом, бажає познайомитися з метою одруження з жінкою будь-якого віку, віку, нехай і зі скромним статком, але самотньою та готовою поїхати за ним. Серйозна пропозиція. Агентства та посередників просять не турбуватися».

На оголошення відгукувалися сотні жінок, Ландрю залишалося лише вибирати. Він починав листування або одразу призначав побачення. Одягався він як буржуа середнього достатку й умів справити враження. А під час листування чи зустрічей (з деякими жінками він зустрічався по кілька місяців) з’ясовував їхнє фінансове становище. Після чого й ухвалював рішення «щодо остаточного вирішення питання». Вже після вбивств він підробляв підписи жертв, реалізовував їхнє майно та обчищав їхні рахунки.

«Покажіть мені трупи!»

Першими жертвами серійного вбивці стали 39-річна Жанна Куше та її 16-річний син. До речі, підліток був єдиним чоловіком серед жертв серійного вбивці. Ландрю пообіцяв Жанні, що відвезе її з сином у віддалену колонію, що дозволить юнакові уникнути призову до армії. Повіривши в сімейне щастя, Жанна надала Ландрю довіреність на управління її банківським рахунком. У відповідь маніяк холоднокровно задушив її, а потім пішов до іншої кімнати й зарізав сина.

Ландрю провів кілька днів, розчленовуючи трупи та спалюючи останки тіл у печі. Після того, як тіла було знищено, він вирушив до банку. Виявилося, що він збагатився на 5 тисяч франків.

У французьких газетах почали регулярно з’являтися оголошення вдівця, який бажав одружитися з вдовою. Як пізніше з’ясувало слідство, у період з 1915 по 1919 рік Ландрю перебував у близьких стосунках із понад двома сотнями жінок. Але вбивав він лише тих, хто був готовий передати йому довіреність на управління своїм рахунком і майном. Хоча однією з його жертв стала 19-річна повія, у якої не було чого забрати. У той період Ландрю працював продавцем у комісійному магазині й через цей магазин продавав не тільки прикраси своїх жертв, а й навіть меблі з їхніх будинків.

Невідомо, скільки б ще безкарно орудував маніяк, якби не випадковість. У 1917 році Ландрю тісно зблизився з мадам Бюїссон, у якої був син, хворий на туберкульоз. Жінка до нестями закохалася в містера Фермьє (так їй представився Ландрю). Хворого сина вона залишила своїй сестрі, а сама вирушила в передмістя Парижа, містечко Гамбе, де у Фермьє нібито була вілла. Більше її ніхто не бачив.

У 1919 році син мадам Бюїссон помер. Але тітка категорично відмовилася ховати його без участі матері. Вона написала листа до мера Гамбе (куди переїхала її сестра зі своїм новим коханим) із проханням розшукати сестру. Мер виконав прохання і встановив, що віллу під назвою «Ермітаж» у 1917 році дійсно орендувала літня пара. Але лише протягом місяця. За описом сусідів, це були мсьє Фермьє та мадам Бюїссон. Але в якийсь момент жінка зникла, а чоловік виїхав.

Сестра мадам самостійно поховала племінника. Перед прощанням вона розмістила оголошення в багатьох газетах із повідомленням про смерть племінника та запрошенням матері на похорон. Але та так і не з’явилася. А через кілька місяців після похорону племінника жінка побачила на паризькій вулиці пана Фермьє — він купував яблука у вуличного торговця. Сестра простежила за ним додому, а вже потім звернулася до поліції.

Комісар поліції виписав ордер на обшук, і 11 квітня 1919 року поліцейські вирушили обшукувати квартиру пана Фермьє. Виявилося, що це був не Фермьє, а Ландрю. У квартирі було знайдено коштовності, що належали зниклим жінкам. Його заарештували. І незабаром висунули звинувачення у вбивстві мадам Бюїссон та мадам Куше з сином. На що вбивця здивував поліцейських однією фразою: «Покажіть мені трупи!»

«А можна мені перед стратою жінку?»

Поліція опинилася в певному глухому куті. Проти Ландрю були лише непрямі докази. Коштовності жертв, продаж їхнього майна, листування, показання численних свідків, які бачили Ландрю разом із зниклими жінками. На це обвинувачений пропонував безліч версій: від того, що вони самі йому це подарували, до того, що розраховувалися з ним за певні послуги. Найімовірніше, він розраховував на те, що його можуть звинуватити лише в шахрайстві або крадіжці, а вбивства не доведуть.

Поліцейським не допоміг навіть щоденник Ландрю, виявлений під час повторного обшуку в орендованій квартирі в Парижі: у ньому вбивця вів облік усіх своїх доходів і витрат, аж до квитків на поїзд і милостині жебракам біля костелів. У тому ж щоденнику були записані всі псевдоніми Ландрю, досьє на понад 100 перспективних «наречених», окремим списком йшли описи стосунків із 10 жінками. Серед них були Куше, Бюїссон та ще 8 жінок, щодо яких поліція змогла точно встановити, що вони безслідно зникли.

У суді, де щоденник став головним доказом, Ландрю заявив:

«Такі записи веде кожен комерсант. Це список осіб, з якими я укладав торговельні угоди. У цьому немає ніякої таємниці. Дивна річ: достатньо людині зникнути, як усі уявляють, що вона мертва! Але ж цей список не супроводжується, наприклад, такими словами: “Нижчепідписаний Анрі Дезіре Ландрю засвідчує, що їх вбито”».

Але поліцейським все ж вдалося дещо розкопати. Вони буквально перекопали землю навколо вілли Ландрю в Гамбе й виявили людські останки: зуби, уламки кісток рук і ніг, частини черепних кісток. Генетичної експертизи тоді ще не існувало, але експертам вдалося встановити, що знайдені фрагменти належать різним людям. Також було виявлено банку із золотими коронками, які, очевидно, були вставлені не одній чи навіть двом людям.

Незважаючи на відсутність тіл (експерти вважають, що жертв було від 72 до 283), суд визнав Анрі Ландрю винним у 11 вбивствах і засудив його до смертної кари, яка відбулася 25 лютого 1922 року. Перед стратою йому, за традицією, запропонували випити коньяку та викурити сигару, Ландрю заявив:

«Я ніколи не був алкоголіком чи курцем. Це шкідливо для здоров’я». Він відмовився й від священика, але поцікавився, чи не можна йому востаннє зустрітися з жінкою. Або хоча б зробити модну стрижку, «щоб не розчарувати прихильниць».

У Ландрю справді було безліч шанувальників. На парламентських виборах 1919 року було зіпсовано понад 4 тисячі бюлетенів, у яких замість кандидатів виборці вписували ім’я Ландрю. Про нього знято кілька художніх фільмів, зокрема й Чарлі Чапліном («Месьє Верду», 1947 рік). Цей факт тим більш примітний, що під час судового процесу, де Ландрю постійно жартував, прокурор у розпалі порадив «не вдавати з себе Чапліна-злочинця».

Голова Ландрю досі зберігається як експонат у Музеї смерті в Голлівуді. У 30-х роках у віллі Ландрю в Гамбе було відкрито ресторан. У 2018 році цей будинок, площею 183 кв. м, було виставлено на продаж за 450 тисяч євро. У оголошенні зазначено, що це «будинок із багатою історією».

Автор: Максим Леонов

Джерело: «Нова газета Європа»