Юрій Луканов: Як ставитися до людей, які працювали в Росії, а тепер запевняють нас у своїй любові до України

SAPIENTI SAT

Безвідносно до Даші Астаф’євої. Йдеться про принцип: як ставитися до людей, які працювали в Росії, а тепер запевняють нас у своїй любові до України.

Десь у 2015–2016 роках у Відні, в ОБСЄ, відбувалася конференція зі свободи слова. Росіяни тоді вже настільки зневажали власну репутацію, що присилали відвертих пропагандонів, які озвучували таку маячню, що з них сміялися.

Але раптом виступив один російський телевізійний діяч. Ось він на фото.

Зовсім інший рівень: тонкі маніпуляції, посилання на американські джерела, складні аргументи. Він доводив, що Росія має право на власну точку зору. Під цією красивою обгорткою ховалося просте право брехати, прикриваючись свободою слова. Це вже була не тупа пропаганда, а пропаганда професійна.

Я взяв слово й розібрав його маніпуляції. Після конференції, на фуршеті, він підійшов до мене. Пьотр Фьодоров, директор Дирекції міжнародних відносин ВГТРК.

Похвалив мої аргументи. Зробив комплімент. А потім почав запрошувати до Москви на їхні передачки, обіцяючи оплатити дорогу й заплатити гонорар. Тоді українці ще їздили на російські телеканали: хтось заробляв, хтось тішився увагою, а когось використовували як грушу для биття, щоб російська публіка могла вкотре переконатися, які українці нібито недолугі.

Я відмовився. Пояснив, що писав про Крим і Донбас, а російські закони, ухвалені напередодні окупації Криму, давали підстави побоюватися арешту.

Він пообіцяв перевірити, чи є я в якомусь списку. Наступного дня повідомив: мене там немає, можу спокійно приїздити.

Задумайтеся. Людина з російської державної телекомпанії так легко перевіряє, чи може український журналіст безпечно в’їхати до Росії. Я не можу документально стверджувати, які саме зв’язки він мав зі спецслужбами. Але сама ситуація змусила мене замислитися, з ким я маю справу.

А далі почалося найцікавіше.

Фьодоров співчутливо пояснював, що розуміє мій патріотизм, любов до України й усю цю, як він, очевидно, вважав, романтичну дурню. Але ж Україна котиться вниз, економіка руйнується, перспектив немає. І я, мовляв, не винен у тому, що так сталося. Тож маю подбати про себе, а він готовий простягнути мені руку допомоги.

Усе це говорилося з таким співчуттям, таким розумінням моєї нібито безвихідної ситуації, що людина зі слабшими нервами могла б розплакатися від жалю до самої себе.

Ось вам технологія. Спочатку комплімент. Потім демонстрація особливої прихильності. Далі - турбота про ваше майбутнє. Потім пояснення, що ваша країна безнадійна, а ви особисто заслуговуєте на краще. І нарешті - простягнута рука «друга».

Вам не пропонують зрадити Батьківщину. Та що ви! Вам пропонують бути реалістом. Подбати про себе. Не дозволяти патріотизму зруйнувати ваше життя. Зрештою, хіба гроші пахнуть зрадою? Так працює не тупий агітпроп, а професійна маніпуляція.

Фьодоров ще за радянських часів працював власним кореспондентом радянського телебачення в Австралії. Радянські спецслужби використовували журналістське прикриття для розвідувальної роботи. Я не стверджую, що маю докази його належності до спецслужб. Але на власній шкурі переконався, наскільки вправно він володів методами психологічного впливу – методами вербувальника.

І ось тепер про головне.

Наші люди мають дивовижну здатність миттєво пробачати все тим, хто вчасно перевзувся. Учора працював у Росії? Нічого, він же покаявся. Перейшов на українську? Святий! Сказав кілька правильних слів про Україну? Та це ж наш, рідненький! Можна вже й орден вручати, бажано разом із ключами від суспільної довіри.

А якщо росіянин заспівав українською, то в частини наших співвітчизників узагалі вимикається критичне мислення. Серце розчулене, сльоза котиться, мозок пішов у відпустку.

Приклад - Максим Галкін, який виступав на концерті до Дня Росії в окупованому Севастополі, а згодом заспівав українською. І скільки людей тануть від захвату! Ніби одна пісня здатна анулювати попередню біографію. Ніби українська мова - це індульгенція, яку можна купити одним вдалим виконанням.

Ні, шановні. Мова - це важливо. Але вона не є довідкою про моральну чистоту. А публічний жест - ще не доказ зміни переконань.

Пригадайте Надію Савченко.

Чому її полюбила вся Україна? Ми побачили відео, на якому вона гідно й зухвало поводилася в полоні, ставила на місце російського слідчого. Країна захопилася мужністю українки. І це було зрозуміло.

Але чи багато хто тоді поставив просте запитання: навіщо російська сторона поширює відео, на якому її власний слідчий виглядає жалюгідно, а українська полонянка - героїнею? Чи не варто хоча б припустити, що навіть образ героя може стати інструментом чужої гри?

Згодом Савченко, уже після звільнення, виступала проти надання Україні зброї та закликала до зняття санкцій із Росії. Людина, яку країна зробила символом незламності, почала озвучувати позиції, вигідні Москві.

Це не означає, що кожного популярного українця, який колись побував у Росії, завербували. Але означає, що сліпе захоплення і сліпа довіра - небезпечна розкіш.

Російські спецслужби зацікавлені в роботі з різними категоріями людей: заробітчанами, полоненими, представниками медіа, політиками, публічними особами. Вони можуть шукати просто агентів, які таємно передають інформацію, або здійснюють диверсії. Але не менш важливо для них створювати агентів впливу л-юдей, чиї слова суспільство сприйматиме з довірою.

І не треба уявляти такого агента в триколорі, з портретом Путіна під пахвою та гаслом «Служу Росії» на лобі. Це карикатурний образ, зручний для тих, хто не хоче думати.

Набагато корисніший для Москви той, кому довіряють. Той, хто вчасно говорить правильні слова. Той, хто демонструє патріотизм, співчуває українцям, переходить на українську, фотографується з військовими, трохи волонтерить. Той, кого незручно підозрювати, бо він же такий симпатичний, талановитий і, здається, щирий.

А коли настає потрібний момент, така людина може почати просувати потрібні Росії тези - і її голос важитиме значно більше, ніж голос відвертого Мураєва. Бо Мураєву давно ніхто не вірить, а вчорашньому кумиру можуть повірити мільйони.

Я далекий від думки, що всі, хто працював у Росії, є агентами ФСБ. Це було б так само безглуздо, як і вважати всіх, хто заспівав українською, патріотами. Але виключати можливість вербування, маніпуляцій та координованого впливу - це вже не доброта. Це безвідповідальність.

І не сумнівайтеся: у Росії є всі можливості підтримувати людей, які допомагають розхитувати українське суспільство. Для цього не обов’язково мати посвідчення агента. Достатньо бути корисним.

Тому, коли ви наступного разу кинетеся захищати чергову медійну зірку лише тому, що вона покаялася, заспівала українською або сказала кілька правильних слів, зробіть паузу. Запитайте себе: що ця людина робила раніше? Чому змінила позицію? Чи підтверджуються її слова вчинками? Кому вигідна її нинішня діяльність? І чому ми повинні довіряти їй беззастережно?

Не маєте доказів зради - не звинувачуйте. Але й доказів щирості у вигляді гарної пісні або слізливого інтерв’ю теж не вигадуйте.

Бо наївність - це не чеснота, коли йдеться про безпеку країни. Це розкіш, за яку іноді платять кров’ю інші.

Росії не обов’язково переконувати українців любити її. Значно вигідніше змусити нас довіряти тим, хто в потрібний момент говоритиме від її імені, але під українським прапором.

Історія із Савченко мала б навчити нас хоча б однієї речі: популярність не дорівнює надійності, красиві слова не дорівнюють переконанням, а каяття не є автоматичною довідкою про доброчесність.

Якщо ж після всього пережитого ми й далі готові віддавати свою довіру в обмін на кілька правильних слів, то проблема не лише в тих, хто вміє нами маніпулювати.

Проблема ще й у тих, хто сам просить себе обдурити.

У мене все.

Юрій ЛУКАНОВ, журналіст, м.Київ
Персональна сторінка у Фейсбук (с)