Микола Гнатюк — співак хітів української естради

Микола Гнатюк — радянський і український естрадний співак, Народний артист УРСР 1988 року, чиї записи «Птиця щастя», «Малиновий дзвін», «Ой, смереко» і «Час рікою пливе» досі крутять по радіо, на весіллях і в домашніх плейлистах. Для слухача зі Сум, Глухова чи Шостки це не абстрактна столична зірка, а голос, який десятиліттями звучав з телевізора й касети, а потім перейшов у караоке й ютуб.

Народився він 14 вересня 1952 року на Хмельниччині: за даними Енциклопедії сучасної України — у селі Шарлаївка, нині Волиця-Польова Теофіпольського району; дитинство й школа минули вже в Немирівці Старокостянтинівського району. Батько працював у колгоспі, мати вчила початкові класи й була його першою вчителькою. Голос — баритон. Кар’єра розтягнулася від ансамблів початку 1970-х до паузи в концертах після 2022 року, коли артист виїхав до сина в Німеччину.

Популярність трималася не на одному хіті. Спершу спрацювали телевізійні пісні й міжнародні конкурси 1979–1980 років, потім друга хвиля 1987–1988-го з «Малиновим дзвоном», а вже в незалежній Україні — україномовні «Час рікою пливе» та «Ой, смереко». Саме цей шлях і варто розкласти по етапах, якщо ви хочете зрозуміти, чому прізвище досі впізнаване.

Розпочинаємо кар’єру з ансамблів і телебачення

Професійний старт припав на 1973 рік, коли Микола Гнатюк закінчив музично-педагогічний факультет Рівненського педагогічного інституту. Першою сценою став ансамбль «Ми — одесити». Під час служби в армії він рік співав в ансамблі 8-ї гвардійської армії в Веймарі, далі навчався в студії Ленінградського мюзик-холу й гастролював із ВІА «Дружба» — одним із найстаріших вокально-інструментальних колективів тодішнього Союзу.

Прорив на широкий екран дав випадковий, як пишуть біографи, запис з оркестром Ростислава Бабича. Після нього молодого соліста почали кликати на телебачення. У ефірі прозвучали «Дівчинка з квартири 45», «Крила удачі», «У веселого клена», «Якщо місто танцює» — саме ці речі й були першими творами, за якими його запам’ятали до конкурсних перемог.

Ключове число цього етапу — 26 років. Його легко перевірити: 1978 мінус 1952. У цьому віці він виграв II Конкурс артистів естради України в Запоріжжі. До цієї цифри входять чотири роки після інституту, армійський ансамбль, студія мюзик-холу й робота в колективах. Якби конкурс відбувся одразу після диплома, історії про «пізній» старт не було б: естрада тоді вимагала не лише голосу, а й телевізійної подачі та репертуару, який уже можна було винести на суд журі.

За енциклопедичною довідкою, у 1978–1980 роках він соліст Київського мюзик-холу, далі — Укрконцерту. Це вже не студентський гурт, а державна концертна система: філармонійні зали, гастрольний графік, записи на фірмі «Мелодія». Для обласного слухача той механізм означав просте: пісню, яку вчора показали з Києва, наступного тижня могли почути в сумській чи шосткинській оселі з радіоточки.

Слухаємо пісні, що стали шлягерами

Перший всесоюзний хіт після конкурсів — «Танець на барабані» Раймонда Паулса на слова Андрія Вознесенського, 1980 рік. За ним у 1981-му прийшла «Птиця щастя» Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова. Обидві трималися на телевізійному повторенні: яскрава мелодія, зрозумілий приспів, картинка соліста в естрадному костюмі.

Друга хвиля почалася 1987-го. Олександр Морозов і Анатолій Поперечний написали «Малиновий дзвін»; композиція перемогла на фестивалі «Пісня року» того ж року. 1988-го з’явилися «Білі ставні». На цих двох речах тримався диск-гігант «Малиновий дзвін» 1988 року і наступна платівка «Не покинь мене» 1989-го. Слухачі брали не «новизну жанру», а впізнаваний тембр і куплет, який легко підхопити хором.

В Україні після повернення з Німеччини на початку 1990-х головним текстом стала «Час рікою пливе». У виконанні Гнатюка вона прозвучала 1993 року, однойменний альбом вийшов улітку 1996-го. Слова зводять до Богдана Лепкого та Івана Франка, тому багато хто й досі вважає пісню народною. Її співають на весіллях від Поділля до Слобожанщини саме тому, що сюжет про зустріч через роки лягає на будь-яку сімейну історію.

«Ой, смереко» має іншу біографію. Любомир Яким написав її 1969 року для ансамблю «Троїсті музики». Гнатюк узяв початок і приспів, частину куплета переробив ближче до подільської інтонації й виніс на велику естраду. Альбом «Ой смереко» вийшов 1997 року. У 1996-му в Палаці «Україна» він заспівав її дуетом із молодшим братом Анатолієм — актором театру імені Івана Франка. Відтоді брат виконує «Смереку» майже на кожному своєму концерті, зокрема й після 2022 року.

Здобуваємо конкурси і почесні звання

Ланцюжок нагород короткий і перевірюваний. 1978 рік — перемога на українському конкурсі артистів естради в Запоріжжі. 1979-й — третє місце на VI Всесоюзному конкурсі артистів естради: саме воно відкрило виїзд за кордон. Далі Гран-прі конкурсу «Шлягер-79» у Дрездені з піснею Давида Тухманова «Я з тобою танцюю» і перше місце фестивалю «Інтербачення» в Сопоті 1980 року з «Танцем на барабані».

Звання Заслуженого артиста Української РСР дали 1980-го, Народного артиста Української РСР — 1988-го, після другої хвилі популярності. Пізніше були відзнаки поза співочим цехом: почесний громадянин Могильова 2002 року й орден Франциска Скорини 2006-го — за культурні зв’язки України й Білорусі. Це не «титул за голос століття», а фіксація конкретного статусу в державній ієрархії мистецтв того часу.

Поширена плутанина стосується року народного звання: в одній енциклопедичній статті фігурує 1978-й. Консенсус профільних довідок інший: 1978-го була конкурсна перемога в Запоріжжі, а «народного» дали через десять років. Для читача різниця практична: перше — квиток у велику естраду, друге — підсумок уже зібраного репертуару й дисків.

Працюємо з оркестрами, філармонією і братом

Сцена Гнатюка рідко була «один мікрофон і фонограма». Після перших записів із оркестром Бабича він співав із ВІА «Мальва», власним складом «Бенефіс», джаз-рок-групою «Кросворд», з якою вийшов мініальбом із перекладами французького шансону. Далі були Державний естрадний оркестр під орудою Анатолія Ануфрієнка, ВІА «Мрія», власний ансамбль «Свято», ташкентський «Лабіринт».

З 1986 року артист значиться солістом Хмельницької обласної філармонії: в довідниках межі служби розходяться — до 1989 або до 1994-го. Від 1989-го він у Творчій спілці «Асоціація діячів естрадного мистецтва України», від 1997-го — професор Уманського педагогічного університету. Окремої великої кінокар’єри немає; збереглися телевізійні фільми-концерти. Один із них — «Час рікою пливе» 1994 року — нині можна знайти в Медіатеці Суспільного: там звучать «Поділля», «Джерело», «Сонечко», «Україна».

Найтепліша «спільна робота» пізніх років — дуети з Анатолієм. Брат молодший на дванадцять років, живе в Києві, і саме через нього в українських інтерв’ю 2024–2026 років з’являються звістки про старшого: що той не став монахом, хоч їздить паломником на Афон, і що концертів поки не дає, бо «внутрішньо важко виступати, поки триває війна».

Зберігаємо пісні в ефірі, на весіллі й на ютубі

Вплив Гнатюка на естраду 1980-х — це не школа вокалу з учнями в кожному місті, а конкретний тип шлягера: куплет, який тримає зал без складного аранжування. Після 1993 року той самий голос переніс формулу на український текст. «Час рікою пливе» і «Ой, смереко» пішли в народ швидше за багато авторських новинок 2000-х, бо їх підхопили радіо, вітальні програми й тости.

Молоді солісти рідко копіюють манеру один в один, зате пісні живуть чужим виконанням. «Час рікою пливе» співали Михайло Поплавський і Євген Дятлов; «Смереку» тримає в репертуарі Анатолій Гнатюк. На стримінгах і в ютубі лежать і радянські записи «Птиці щастя», і концерт «Українська душа» 1999 року на УТ-1, викладений до 73-річчя артиста. Окремі духовні альбоми 2000-х і спроба 2021 року вийти з новими піснями під ім’ям Анастасій широкого хіта не дали.

На Сумщині цей слід побутовий. У залі Сумської обласної філармонії на Петропавлівській, 63, і далі ставлять програми українських хітів; у родинах Глухова й Шостки «Час рікою пливе» часто перша пісня, яку хтось замовляє після тосту за молодих. Це не місцева біографія співака — він подільський, — а місцева звичка слухати.

Помилкове уявлення перше: ніби все зникло разом із касетами. Записи Суспільного й оцифровані платівки доступні без черги в магазині. Друге: ніби «Ой, смереко» — народна анонімка. Автор Любомир Яким 2000 року навіть отримав диплом «Шлягера ХХ століття» за сприяння саме Гнатюка. Третє: ніби артист «пропав без сліду». Брат публічно пояснював у 2025–2026 роках: Німеччина, син Олександр 1983 року народження, здоров’я ноги, молитва, світське життя.

Якщо хочете перевірити сказане на слух за один вечір, порядок простий. Спершу фільм-концерт 1994 року — сім україномовних пісень підряд. Потім концерт «Українська душа» 1999-го, де в одній програмі стоять і «Птиця щастя», і «Малиновий дзвін», і «Час рікою пливе». Наостанок — будь-який пізніший запис «Смереки» Анатолія Гнатюка: так видно, що репертуар не закінчився на полиці «Мелодії» 1988 року, а перейшов у живий український концерт, у тому числі в роки війни.

Для сумської оселі цього достатньо. Не треба шукати афішу сольного туру 2026 року: його немає. Потрібні назва пісні, рік першого запису й одне прізвище виконавця. Решта — кнопка відтворення й пам’ять, яку ці хіти вже тримають самі.

Share Post Share