«Над нами знущалися, а тим часом гребли з квартири все»: сповідь про пережите в Олешках

«Тримали нас у квартирі на 9-му поверсі будинку на Житлоселищі. Знущалися нещадно: били щосили, душили дротом від телефона…» Це – фрагмент сповіді жителя міста Олешки про пережите під час окупації. Як вдалося вижити й вибратися на волю, чоловік розповів ексклюзивно для читачів «Гривни».Майже два десятиліття Дмитро Недовізій віддав державній службі в апараті Херсонської обласної державної адміністрації та Херсонської обласної ради. Працював у ключових відділах цих установ, відділах організаційної та кадрової роботи. Та через погіршення стану здоров’я вже немолодих батьків вимушений був залишити держслужбу й переїхати до міста Олешки. Мешкали в будинку, що дістався родині від бабусі з боку мами. Гарний, добротний дім, з усіма вигодами для комфортного життя. Город, великий сад з елітних дерев серйозних селекцій. Важко всі перелічити: хурма, ківі, зізіфус, барбарис, ліщина, абрикоси сорту «Чорний принц», білий персик, яблуні французької селекції – кожний плід вагою близько пів кілограма, церсіс – так зване юдине дерево: декоративна рослина родини бобових неймовірної краси, що квітне як японська сакура, та інші. До душі були й мисливство та рибальство. 

 У такій красі протікало життя родини. Та тепер це все залишилося лише в спогадах. Російські загарбники зруйнували й саме життя, і все домогосподарство. Після затоплення домоволодіння внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023 року та двотижневого перебування у воді всі викохані господарем дерева загинули. Залишився лише горіх пекан американської селекції – бо був високий. Будинок теж напівзруйнований, бо був затоплений по димар. Перестінки в домі завалені, вистояла лише груба, що одиноко височіла посеред страшного звалища з речей, меблів і залишків будівельних конструкцій. Але ще страшніше – це російська катівня.Про все пережите під час окупації Дмитро Юрійович Недовізій розповів «Гривні». Далі – пряма мова. «Ми неодноразово виходили на акції протесту»24 лютого 2022 року я збирався їхати на роботу. Але рано-вранці нас розбудили вибухи – обстрілювали наше місто. Я одразу зрозумів, що розпочалася війна. Близько восьмої ранку почали заходити гелікоптери. Йшли трьома рядами над Дніпром, Конкою і Чайкою. Розпізнавальні знаки на них були зафарбовані сірим кольором. Йшли низько – на висоті приблизно 20 метрів над будівлями. Обійшли Олешки й пішли на Херсон. Російські війська зайшли в місто на початку березня. 

 Пам’ятаю, як одразу після вторгнення росіян ми з друзями, сусідами та іншими містянами неодноразово виходили з державними прапорами на акції протесту в центрі міста та на мосту, що перетинав кримську трасу.  Майже одразу почалися проблеми з хлібом, бо пекарень в Олешках після господарювання славнозвісного підприємця Журавка майже не залишилося. Росіяни спочатку дозволяли волонтерам його підвозити, а потім заборонили. Враховуючи цю складну ситуацію, ми зі знайомими налагодили майже щоденне підвезення хліба в район Хуторища. Оскільки привозили невелику кількість хліба, в одні руки видавали не більше двох буханців, а чергу за ним люди займали з п’ятої години ранку. Далі росіяни почали захоплювати житло жителів Олешків. Навпроти мене мешкала молода жінка, будинок добротний. Деякий час мені вдавалося оберігати його від мародерства й не дати ворогу можливості заселитися в нього. Я пояснював, що, мовляв, це будинок дружини, яка зараз перебуває в Херсоні. Однак його все ж відібрали – завдяки сусідам, які пішли на співпрацю  з окупантами. Після цього росіяни прийшли й до мене з обшуком, звинувативши у перешкоджанні діяльності російської армії. 

 «Я проводив активну роз’яснювальну роботу щодо негативних наслідків псевдореферендуму»Через 2-3 місяці у нас знову був обшук. Підставою стала інформація, що в мене є мисливська зброя. Рушницю вилучили – вона дійсно була чудова: антикварний Browning, виготовлений у 1924 році. Потім почалися проблеми з продуктами, грошима. Важко стало отримувати гривневу готівку, особливо це відчували на собі власники карток державного «Ощадбанку» – переважно пенсіонери. Працював один магазин «АТБ» на Житлоселищі. Доводилося займати чергу з четвертої ранку, щоб купити щось із товарів, які ще залишалися в них в наявності. Важче було мешканцям багатоповерхівок – городини ж немає. Але ділилися одне з одним, допомагали. Окупанти практикували обхід по домівках – забирали все, на що упав їхній погляд: від телевізорів до дитячих іграшок. 

 У вересні проводили так званий «референдум». Маючи значний досвід роботи в органах державної влади, я намагався проводити активну роз’яснювальну роботу щодо негативних наслідків цього псевдореферендуму для нашого майбутнього. Під час голосування по вулиці ходили військові з автоматами та колаборанти зі скриньками. Люди, як правило, переховувалися, не відчиняли двері, щоб не брати в ньому участь, попереджали одне одного. Поки був цілий Антонівський міст, була можливість їздити до Херсона. Але чотири блокпости на шляху – чоловіків часто примушували роздягатися, щоб перевірити, чи є патріотичні наколки. Запрацював Херсонський річковий порт, почали ходили катери, життя трохи жевріло. Ми всі чекали контрнаступу й приходу наших. Але коли підірвали міст через Дніпро, Олешки автоматично опинилися відрізаними від життя. 

 «Люди сиділи на дахах і благали про допомогу, але ніхто її не надавав»Відтоді почалися перевірки на кожному кроці, бо окупанти боялися українських ДРГ. До мене приходили чотири рази з обшуками – звідкись дізналися, що я працював в органах влади. Мав два човни, їх вдалося заховати дивним чином. Телефони теж виніс з дому, залишив кнопковий. У мами стався інсульт – врятували ліки із запасів аптеки, підняли її на ноги.З продуктами, як і раніше, було складно, до того ж почалися відключення світла, води, газу. Так вступили у 2023-й рік і все вірили й чекали… Пішли чутки, що можуть підірвати Каховську ГЕС. Не хотілося в це вірити, та й українська влада не попереджала, хоча ловило Т-2, радіо працювало. Херсон на той час уже був звільнений, і була іноді можливість користуватися інтернетом. 

 І все-таки це сталося. Вода почала підійматися після 11:00 6 червня. Усі бігали, дивилися, але ніхто не думав, що все станеться так стрімко й так страшно. Були якісь відомості в голові, що за розрахунками вода може піднятися на 7 метрів. Але все сталося зовсім не так…Я спочатку одним із човнів перевіз маму до сусіда у двоповерховий будинок, потім – батька. Собак теж забрав. У якусь мить через стрімку течію човен, в якому були продукти й документи, перекинувся – усі речі знищила вода. Потік ішов три доби. Перші дві – дуже стрімкий, це нагадувало гірську річку. Потім течія стишилася, перетворилася на суміш вмісту вигрібних ям, сміття, домашніх речей, загиблих тварин… Люди в цей час сиділи на дахах і благали про допомогу, але ніхто її не надавав. Загарбників не попередили, і вони самі шукали порятунок. «Душили дротом від телефона – це їхній улюблений метод катувань»Якось, поки окупанти не оговталися, до нас припливли волонтери з Херсона. Андрій Петухов разом із друзями забрали моїх батьків та інших людей. Аж тут з’явився російський дрон. Прослідкувавши ці дії, зробив скид на будинок, пошкодивши дах. За декілька днів вранці знову прилетів дрон, знову скинув вибухівку – був поранений син господаря будинку. Човном його переправили до сухої місцини, а там уже в лікарню. 

 Через декілька годин після цього до нашої оселі приплив моторний човен, в якому перебували військові РФ. Вони одразу почали погрожувати нам, стріляли з автомата в стелю, попри те, що в будівлі були двоє малих дітей, та наказали надати для перевірки наші телефони. Перевірили й мій телефон і, посилаючись на те, що я працював в органах влади, а племінник пов’язаний з правоохоронними органами, забрали як неблагонадійного. Тримали у квартирі на 9-му поверсі будинку на Житлоселищі. Зі мною був чоловік, який, як потім з’ясувалося, замалював позиції загарбників. Знущалися нещадно: били щосили, посилено крутили ручку польового телефону, так званий тапік (ТА-57), що виробляв струм, і дроти від нього прикладали на пальці рук і ніг, до грудей, на інші ділянки тіла. При цьому підкладали під ноги мокрий рушник. Душили дротом від телефона – це їхній улюблений метод катувань. Застосовували вони тортури щоденно від самого ранку. А ввечері – побиття. 

 За тиждень нас перевели до іншої квартири. Тут продовжувалось те саме: над нами знущалися, а тим часом гребли з квартири все, що не забрали інші. Їжі й води майже не давали. Добре, що українці – народ хазяйновитий, тож знайшли у шафах господарів покинутої квартири домашню консервацію, компоти і їли, коли трохи приходили до тями. Особливо складно було з туалетом. Води у квартирі не було, щоб сходити до туалету, доводилося використовувати целофанові пакети й через вікно викидати їх на вулицю. Вдень ми деякий час перебували самі у квартирі. Шукаючи одяг, бо були роздягнені, серед купи розкиданих речей знайшли прихований дрон типу «Мавік». Не чіпали. Взяв у господарів одяг – спортивний костюм. Після війни поверну… обов’язково. В останній вечір до квартири, де нас утримували, прийшли російські військові, які раніше нас не перевіряли. Під дулом автоматів наказали повернутися обличчям до стіни та підняти руки. Побачивши, що ми вдягнені, перелякано запитали, чи ми нічого не чіпали. Ми, звісно, сказали, що ні. Перевірили – ага, дрон на місці. На цьому заспокоїлися. Запитали, чому ми тут, і почувши відповідь, що ми не знаємо, за що нас утримують, сказали: «Ідіть звідси, бо ви тут подохнете». Мабуть, це їхній страх, що ми знайдемо «Мавік», нас врятував. 

 Перша думка після цього наказу була, що це провокація, але ні – нас відпустили. Ми були сині обоє через побої, хоч і в гарному одязі, але цікаві для патрулів, яких було безліч на вулиці. «Символічно, що саме калина – символ України – врятувала мені життя!»Потихеньку, манівцями добралися до домівок. Товариш потім виїхав, а я – куди без документів? Повернувся додому й спробував зайти в оселю. Не зміг відчинити двері – заважала стеля, що обвалилася після потопу. Ніч провів на горищі, дякувати, воно збереглося. Вранці почав обстежувати дім і двір – хорошого було мало після двотижневого перебування під водою… Аж раптом глядь – а на здоровенній калині, що росла біля хати, зачепилася сумка з документами! Символічно, що саме калина – символ України – врятувала мені життя! Побачився з сусідами, які приїхали годувати собак. Вони натякнули, що мене здали. Та це й не дивно: моя робота передбачала знайомства з багатьма різними людьми. Але це вже неважливо. Нехай тим, хто розповів ворогу, рахується їхній вчинок.Два тижні я пересидів у квартирі сусіда. Але щось треба було робити, бо все одно будуть шукати, раз я в них на замітці. Благо, документи були гарно запаковані, тож волога їх майже не пошкодила. 

 Виїжджав через Джанкой. Допитували мене довго, майже чотири години. Змусили роздягнутися до спідньої білизни, оглянули, чи не маю татуювань, зняли відбитки  пальців. Автобус чекав, поки відпустили. Потім – Сімферополь і далі до кордону з Латвією. Там знов повторилася джанкойська історія. Усім віддали паспорти, а мене знову допитували:«Ти працював в органах місцевої влади…»Все ж таки це було дивно – щодо наявності в них такої інформації щодо мене. Відповів, що вже пройшов певний час і що нині я звичайний водій, показав контракт на роботу.«Не бреши».Так тривало довго, уже й два автобуси з людьми проїхали. Я вже не сподівався, що відпустять. Раптом один із ФСБ-шників каже: «Бери речі й ходімо зі мною».Відчинив службові двері – ну все, думаю, кінець. А він показує на прикордонний стовп і каже: «Іди на …».Хотілося бігти, але я йшов і все очікував постріл у спину. Мене радо зустріли волонтери, і я був щасливий, що нарешті вибрався зі справжнього пекла.Далі була Варшава. Але все ж я повернувся до Херсона доглядати батьків. Мама недавно відійшла за межу, а ми з татом живемо в Миколаєві. Я знайшов роботу. Проте минулі події нагадують про себе. Товариш з Олешків не побоявся – зателефонував, розповів, що серед домашнього мотлоху в моєму будинку знайшли українську літературу та українську символіку. Так його за мій номер телефону затримали на адмінмежі з Кримом. Тероризували, давили на нього чотири години, але відпустили.Інший товариш залишився в Олешках доглядати старих батьків. Розмовляємо лише про побутові речі. Там справжня гуманітарна катастрофа – немає продуктів, не купиш ліки навіть за гроші, відсутні газ, світло, вода. А про медичну допомогу вже й говорити нічого. Виживають, як можуть. Трохи рятують городи. Хочеться сподіватися, що людям прийде допомога.