Окупація принесла занепад і репресії: як змінилося життя Чернігівської громади на Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)

Чернігівська громада Бердянського району Запорізької області була окупована в перші дні повномасштабного вторгнення. До 2022 року тут розвивали інфраструктуру та соціальні послуги, однак після захоплення території громада поступово занепадає.

Мешканці стикаються з перебоями електро- та водопостачання, проблемами з медичною допомогою та нестачею пального. Від окупації потерпає й сільське господарство: підприємствам складно збирати врожай. 

Водночас окупаційні сили переслідують місцевих жителів, привласнюють житло тих, хто виїхав, а також проводять мілітаризацію та ідеологічну обробку дітей. 

Про життя громади в окупації та зміни, що відбулися після захоплення території, «Першому Запорізькому» розповів начальник Чернігівської селищної військової адміністрації Бердянського району, селищний голова Віталій Манич. 

«Після деокупації стане відомо про багато випадків убивств і катувань» 

– Яка зараз ситуація на окупованій території громади?

– Окупація завдала великої шкоди природі та людям. Впевнений, що після деокупації та повернення території під контроль України стане відомо про багато випадків вбивств і катувань. Уже зараз ми маємо інформацію, зокрема про можливі місця поховань.

Люди розповідають, що окупаційні сили жорстоко поводяться з тими, кого вважають неугодними. Якщо на когось донесли, до цієї людини можуть одразу прийти з перевіркою, і невідомо, чим це закінчиться. 

Останнім часом в окупації серйозні проблеми з електропостачанням. Протягом останніх днів світло подають лише на кілька годин на добу. При цьому напруга становить близько 180 вольт, а іноді падає до 110. 

Є проблеми й із централізованим водопостачанням – воно майже не працює. Серйозно ускладнена ситуація і з пальним: воно дороге, його бракує, а заправки не працюють. 

Також в окупації відбулися так звані «вибори», основне голосування на яких тривало до 20 вересня. Процес відбувався приблизно так само, як у 2023 році: агітатори разом з озброєними військовими ходили по дворах і контролювали, як люди голосують. 

– Чи багато людей, за вашими оцінками, залишається на окупованій території? І чи продовжують вони виїжджати зараз? 

– Я впевнений, що щонайменше третина мешканців уже виїхала. Частина людей перебуває на підконтрольній Україні території, частина – за кордоном.

Люди продовжують виїжджати й зараз. Нещодавно ми спілкувалися з організаціями, які допомагають евакуювати родини з дітьми, одиноких людей та представників інших вразливих категорій. Ми допомагаємо їм знаходити можливості для евакуації. Нещодавно до нас звернулася одна родина – думаю, вони вже в дорозі. Також звернулася літня людина, яку допомагають вивезти з окупації. 

– Чи мають мешканці в окупації можливість працювати та заробляти на життя?

– У громаді частково працюють сільськогосподарські підприємства, але зараз вони у дуже складному становищі. Якщо раніше люди отримували за свої паї гроші та зерно, то цього року їм уже кажуть, що цього не буде і не варто на них розраховувати. Великі проблеми й зі збором урожаю – бракує пального. 

Люди шукають різні способи забезпечити себе. Наша громада сільська, і навіть мешканці Чернігівки займалися господарством. Ті, хто залишився в окупації, продовжують обробляти свої ділянки, щось вирощують і роблять запаси на зиму. Сподіваються, що це допоможе пережити її.

Медична криза, переслідування, привласнення житла та ізоляція: з чим стикаються мешканці громади в окупації

– Яка зараз ситуація з медичною допомогою у громаді? 

– Ситуація з медичною допомогою критична. Раніше у нас повноцінно працювала лікарня – і первинна, і вторинна ланки. Зараз навіть швидка допомога не виїжджає на виклики.

Окупаційна влада постійно намагалася направляти на нашу територію медиків. Однак вони приїжджають тимчасово: працюють певний час, а потім виїжджають. До того ж рівень їхньої кваліфікації низький. 

Тому ті, хто потребує серйозного лікування і має таку можливість, змушені звертатися до медичних закладів в інших містах. Найчастіше їдуть до Бердянська або Мелітополя, де ще залишилися лікарі. У складніших випадках – навіть до Криму, Ростова-на-Дону чи інших регіонів Росії. 

– Чи продовжуються зараз тиск і переслідування мешканців з боку окупаційних сил? 

– Так, на окупованій території продовжують працювати ФСБ, комендатура та поліція. Це репресивний механізм: людей затримують, утримують у камерах, б’ють і катують. Такі випадки трапляються й зараз. 

Також залишаються цивільні полонені. Деяких людей, яких забрали окупаційні сили, уже засудили до ув’язнення.

Приводом для переслідування може стати навіть висловлювання на підтримку України. Для окупаційних структур цього достатньо, щоб висунути людині звинувачення. 

– Чи відомі випадки, коли в людей на окупованій території забирають житло? Як відбувається так звана «націоналізація» майна?

– Так, такі випадки відомі. Думаю, це одна з причин, чому частина людей не наважується залишити окуповану територію – вони тримаються за своє житло та майно. 

Коли люди виїжджають, окупаційна влада може оголосити їхнє житло так званою «націоналізованою» власністю та забрати його. Є багато випадків, коли після цього в будинках поселяють військових. 

Бували навіть випадки, коли люди намагалися повернутися на окуповану територію, щоб продати житло, а потім знову виїхати. Але якщо окупанти дізнавалися про такі наміри, людей могли просто не пропустити. 

«Людина в окупації хоч і перебуває у власному домі, але фактично живе як у в’язниці» 

– Яку пропагандистську роботу проводять в окупації щодо дітей та як її вбудовують в освітній процес?

– Це відбувається постійно. Мені здається, що вся їхня освітня система побудована на пропаганді. Викликає запитання і те, кого вони залучають до роботи та керівництва школами. Там можуть викладати непрофільні вчителі, які не мають відповідної освіти. Директором школи, наприклад, може стати колишній працівник пошти. Такі випадки є. 

Також у всіх школах працює організація «Юнармія». До неї була «ЮгМолодой», через яку окупаційна влада намагалася залучати молодь. Згодом частина цієї молоді перейшла до «Юнармії». Кінцева мета її роботи – залучення дітей до військової служби та підготовки до війни. 

Мілітаризація відбувається і під час оздоровлення дітей та перебування в таборах. Там є воєнізований напрямок: діти ходять у формі та навчаються основ військової підготовки. 

У школах також проводять заходи за участю військових: дітям показують зброю та військову техніку. Військові приходять до класів і проводять так зване «патріотичне виховання». 

– Окупаційна влада регулярно заявляє про різні проєкти та ремонти на захоплених територіях. Що відомо про такі заяви щодо проєктів в Чернігівці та громаді? І що з обіцяного вони фактично зробили? 

– Заяв про різні проєкти було дуже багато. Вони починали реконструкцію у двох школах. Щось там частково зробили, але переважно це були косметичні ремонти.

Повністю знищили освітній хаб громади, який був у хорошому стані. Їм потрібно було стерти все, що асоціювалося з Україною та українською владою. Цей простір особливо асоціювався з Україною, адже ним активно користувалися діти та молодь. Це був демократичний простір, де молодь могла розвиватися, розкривати свої здібності та проявляти себе. 

Очевидно, що зараз вони не зацікавлені в розвитку молоді. Натомість у музеї проводять показові заходи, присвячені війні. Загалом їхня робота з молоддю має виразний мілітаристський характер. 

Заявляли й про ремонти водогонів, однак ситуація з водопостачанням нині критична.

Частково реконструювали парк у Чернігівці: проклали невеликі асфальтовані доріжки, встановили дитячий майданчик, провели благоустрій, висаджували дерева. 

Також частково ремонтували дороги. У перші два роки після їхнього приходу інфраструктура і дороги були сильно зруйновані, тому десь вони їх трохи підлатали. У центрі Чернігівки теж були такі спроби. Асфальт клали 31 грудня – у воду та сніг. 

Якщо ж говорити про масштабні проєкти, то я їх не бачу. Навіть об’єкти, які вони відкривали з великою помпезністю, часто створювали на базі інфраструктури, облаштованої ще Україною. Наприклад, свій паспортний стіл вони відкрили у приміщенні колишнього ЦНАПу, який до окупації реконструювали, відремонтували та обладнали необхідною технікою. 

Так само вони використовували приміщення Пенсійного фонду, на яке свого часу спрямовували субвенцію, та сучасне приміщення центру зайнятості, облаштоване до окупації. Тобто проводили показові відкриття й перерізали стрічки, але часто використовували вже наявну інфраструктуру. Подекуди привласнювали об’єкти приватних структур. 

Особливо активно про різні державні програми вони заявляли в перші роки окупації. Але якщо дивитися на реальний результат, він зовсім не такий, як вони заявляють.

– Чи багато мешканців громади, за вашими даними, добровільно пішли на співпрацю з окупаційною владою? Чи ведуть у громаді такий облік? 

– Ми працюємо над цим питанням спільно з відповідними службами. Завдяки цій роботі є люди, яким уже повідомили про підозру, а щодо деяких суди винесли вироки. 

Сказати, що таких людей дуже багато, я б не сказав. На моє переконання, одна з проблем – політична система, яка формувалася на місцевому рівні ще до окупації. Зокрема, проявили себе представники колишньої партії ОПЗЖ та тогочасного депутатського корпусу. Частина з них після окупації пішла працювати в окупаційні органи. 

Ми продовжуємо збирати інформацію про таких людей, зокрема про тих, хто був залучений до проведення так званих «виборів». 

Загалом уже є щонайменше двоє людей, щодо яких ухвалено судові рішення. Принаймні про одну з них я знаю, що після виїзду на підконтрольну Україні територію її затримали, а згодом суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі. 

– Що ви можете сказати людям, які залишаються на окупованій території та продовжують чекати на деокупацію?

– Думаю, таких людей там більшість, просто вони не можуть відкрито цього проявляти. Знаю, що люди навіть обмежили своє коло спілкування, тому що ніхто не може бути впевнений одне в одному. 

Насамперед хотів би побажати їм не втрачати віру та надію і максимально берегти себе. 

Якщо є можливість, я б дуже хотів, щоб люди виїжджали на підконтрольну Україні територію. Зрозуміло, що непросто залишити власний дім, стати внутрішньо переміщеною особою та починати життя в іншому місці. Але те, що відбувається там, набагато страшніше. Людина, яка залишається в окупації, хоч і перебуває у власному домі, але живе як у в’язниці. У них немає жодних прав: у будь-який момент можуть вибити двері, зайти до оселі й вони не зможуть себе захистити.

У другій частині інтерв’ю начальник Чернігівської селищної військової адміністрації Віталій Манич розповів про роботу громади в умовах релокації, підтримку жителів у Запоріжжі, допомогу військовослужбовцям та їхнім родинам, а також про проєкти для згуртування і адаптації переселенців.

Текст – Олександр Носок

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!