Пам’ять, що об’єднує покоління. У Самарському районі Дніпра представили історії 36 загиблих воїнів

У Самарському районі Дніпра на житловому масиві Придніпровськ відкрили третю частину проєкту «Історії Героїв». На Алеї пам’яті представили історії 36 полеглих захисників України. На захід прийшли рідні загиблих воїнів. Експозиція розповідає не лише про військовий шлях, а й про життя до війни, родини, захоплення та мрії.

Заступник міського голови Дніпра Андрій Денисенко наголосив, що пам’ять про полеглих має бути спільною справою всієї громади, а не лише їхніх близьких.
«Це черговий акт вшанування, пам’яті кожного дніпрянина, кожного українця за подвиг, за вчинки наших героїв, тих, хто пішов засвіти і хто назавжди вписав свої імена у книгу пам’яті нашого народу, книгу гідності нашого народу. Це величезна відповідальність і величезна честь пам’ятати кожного із них поіменно і зробити так, щоби пам’ять про наших героїв не була виключно пам’яттю їхніх родин, їхніх близьких. І сьогодні мене особисто виповнює невимовна вдячність до кожного з них за життя, за можливість випити ранкову чашечку кави. І попри все, попри ворожі удари, жити на своїй предківській землі. Це завдяки їм», — зазначив Андрій Денисенко.

Серед представлених історій — життєвий шлях Владислава Середи з позивним «Бобер». Він народився 30 січня 1995 року в Дніпрі. Здобув професійно-технічну освіту в Дніпровському державному технікумі енергетичних та інформаційних технологій, згодом навчався в Національній металургійній академії України. Працював фахівцем на логістичному підприємстві.

Військову службу Владислав розпочав у квітні 2019 року — проходив строкову службу, яку згодом вирішив продовжити за контрактом. За словами його мами Юлії, служити було його давньою мрією. Після отримання освіти він працював на «Новій пошті», однак, коли постало питання про службу, не хотів ухилятися від свого обов’язку.
«Він дуже просив у нас, щоб ми дали згоду, тому що сказав, що йому це потрібно. Казав: «Йду в армію, хочу отримати все, що мені потрібно, і бути корисним. Не хочу ніде ховатися». Це була його мрія з юнацьких років — служити», — розповідає мама захисника пані Юлія.

У 2021 році Владислав підписав трирічний контракт. Служив у танковій бригаді, займався ремонтом військової техніки, згодом опановував нові військові спеціальності. Повномасштабне вторгнення зустрів уже в бойовому підрозділі на Харківщині. Згодом виконував завдання на Луганському, Донецькому та Запорізькому напрямках. Був старшим солдатом, водієм розвідувального відділення розвідувального взводу механізованого батальйону 23-ї окремої механізованої бригади.
Під час контрнаступу на Запорізькому напрямку Владислав допомагав евакуйовувати поранених і загиблих військових. Під час однієї з таких операцій сам дістав поранення. Попри пережите на фронті, намагався вберегти рідних від хвилювань.
«Він нічого ніколи не розповідав, щоб нас не засмучувати. Завжди казав: «Мамуню, у нас усе добре». Ми намагалися дізнатися щось у побратимів, хоча б отримати якісь фотографії, інформацію про службу. А в нього було тільки одне: «У мене все добре, їсти є що, попрати є як»», — згадує пані Юлія.
Навіть під час коротких приїздів додому Владислав намагався не створювати рідним зайвих клопотів. Мама пригадує, що іноді він міг приїхати лише на кілька годин, щоб випрати речі та побачитися з близькими. Якщо одяг не встигав висохнути, забирав його вологим, кажучи, що розвісить у лісі.
Поза службою Владислав мав багато захоплень. Грав у баскетбол, любив риболовлю та збирання грибів. Він обожнював тварин, особливо їжачків, і навіть мріяв, щоб вони жили вдома.
«Я взагалі дивувалася, як у ньому поєднувалася любов до цивільного життя і до військового, як він це все міг об’єднувати, як міг переключатися з військового на цивільне життя, щоб нас не травмувати, щоб не зачіпати тему війни. Він був дуже багатогранним, розвиненим», — розповідає Юлія.
13 листопада 2023 року Владислав повертався на Донеччину після відпустки та реабілітації. Перед цим він переніс операцію на очах через різке погіршення зору. Після повернення побратими дали йому кілька днів на відпочинок. На третій день воїн сам запропонував знову вирушити працювати.
Під час виконання бойового завдання поблизу села Новомихайлівка Покровського району Донецької області група потрапила під обстріл керованими авіабомбами. Владислав дістав тяжкі поранення. Побратими евакуювали його, першу медичну допомогу надали в Покровську, згодом воїна доправили до лікарні в Дніпрі, а потім були Київ та Тернопіль. Медики боролися за його життя, однак стан захисника погіршувався.
«Коли ми його знайшли в Тернополі, нам сказали, що він уже в термінальному стані й помирає. Ми ще дві доби були поруч із ним. Його серце зупинилося 21 листопада — у День Гідності та Свободи. Для мене це повністю відповідає його внутрішньому стану», — розповідає мама.
Після загибелі сина Юлія шукала спосіб пережити втрату та зберегти зв’язок із ним. За порадою психологів почала виготовляти сири.
«Це як арттерапія. А він сири обожнював. Коли вже наварювала стільки, що ми самі не встигали все з’їсти, почала роздавати знайомим. А вони вже просили прайс, щоб купувати. Тому назвали цю справу на його честь — «Сири від їжачка», подали на реєстрацію торгову марку і присвятили повністю його пам’яті», — розповідає мама захисника.
За мужність і відданість Україні Владислава Середу посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам’ять».
Для Юлії пам’ять про сина — це не лише його фотографії та нагороди. Це й справа, яку вона продовжує на його честь, спогади про його характер, любов до життя та турботу про близьких.
