Після війни: спочатку не дата виборів, а критерії готовності

Марина Ставнійчук, заслужений юрист України, правник, конституціоналіст, член Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) в 2009-2013 рр.

Системна проблема сучасного українського політикуму полягає в тому, що післявоєнна дискусія про вибори майже неминуче зведеться до боротьби за дати. Майбутні учасники виборчого процесу вже зараз намагаються прорахувати електоральні цикли. Проте з точки зору конституційного права ця дискусія має точитися не навколо календаря, а навколо мінімальних умов, за яких вибори стануть не лише формально можливими, а й справді вільними, загальними, рівними та достовірними.

Якщо критерії готовності будуть сформульовані вже після того, як стане зрозуміло, кому політично вигідна конкретна дата, будь-яке рішення парламенту ризикуватиме виглядати маніпулятивно й підірвати довіру до інститутів влади. Тому ключова теза має звучати так: після війни спочатку не дата виборів, а критерії готовності до них.

Конституційна рамка для нас є безальтернативною: стаття 5 гарантує народовладдя, стаття 38 — право громадян брати участь в управлінні державою, стаття 69 визначає форми народного волевиявлення, а стаття 71 закріплює принципи загального, рівного і прямого виборчого права та таємного голосування. Усе це спирається, зокрема, на принцип правової визначеності.

За чинним законодавством вибори не проводяться під час воєнного стану. Але самого його скасування недостатньо, щоб наступного дня розпочати повноцінний виборчий процес. Україні потрібен час на підготовку. Орієнтиром може бути перехідний період щонайменше у пів року — такий строк пропонувала ЦВК до початку виборчого процесу. Це має бути чітко визначено законом, а не сприйматися як уже встановлена Конституцією вимога.

Виборчий кодекс містить процедури, які можна застосовувати і до окремих викликів війни, однак його положень недостатньо для масштабу повоєнних завдань. Тому потрібен окремий закон про особливості проведення перших повоєнних виборів. Водночас основні критерії готовності слід визначити завчасно — із чітким порядком їх застосування, відкритими підставами для рішень і можливістю їх оскарження. Такий тест готовності має допомогти відповісти на питання, чи спроможна держава провести вибори, а не стати приводом для політичного затягування.

Серед найскладніших вимірів — безпека та визначення територій, де голосування може відбутися. Рішення щодо можливості проведення виборів у конкретних громадах мають ухвалюватися за законом, із визначеними критеріями та з урахуванням офіційних висновків компетентних органів — зокрема РНБО, Міністерства оборони, СБУ, Національної поліції та військових адміністрацій. Під час оцінювання потрібно враховувати мінну загрозу, близькість до фронту й інші ризики для виборців. Важливо, щоб рішення ґрунтувалися на зрозумілій методиці, а причини обмежень були належно обґрунтовані.

Наступний критичний виклик — забезпечити виборчі права військовослужбовців: і право голосувати, і право бути обраними. Для цього потрібні практичні механізми, зокрема можливість організувати голосування поблизу місць дислокації, якщо це дозволяє безпека, та спростити процедури включення військовослужбовців до списків виборців. Водночас командири не повинні контролювати волевиявлення підлеглих: голосування має залишатися таємним і вільним від будь-якого тиску. Для висування кандидатур військовослужбовців можна передбачити дистанційну подачу документів — наприклад, через довірених осіб або з використанням електронного підпису. Але порядок такого висування й правила агітації мають бути окремо врегульовані, з урахуванням військової служби та вимог законодавства.

Не менш масштабна проблема — забезпечення участі внутрішньо переміщених осіб та громадян України за кордоном. Чинне законодавство вже передбачає зміну виборчої адреси й тимчасового місця голосування, але ці процедури потрібно адаптувати до масового переміщення людей і зробити доступними для виборців. Це важливо, адже коли значна частина громадян фактично не має можливості проголосувати, це може поставити під сумнів суспільну довіру до результатів.

Наявної консульської мережі може виявитися недостатньо для організації голосування за кордоном. Тому варто розглянути розширення мережі виборчих дільниць за межами посольств і консульств, а також завчасну реєстрацію виборців. Поштове голосування може бути одним із варіантів для обговорення, але лише після оцінювання ризиків і визначення надійних гарантій таємниці й безпеки голосу.

Для збереження довіри до виборів потрібні гарантії незалежного адміністрування. Це передбачає прозоре формування ЦВК із належними гарантіями її незалежності та збалансованого представництва, рівні умови доступу до медіа, дієвий контроль за фінансуванням кампаній і оперативний судовий розгляд виборчих спорів.

До початку кампанії політичні сили, представники ветеранів і громадянського суспільства можуть підписати меморандум про дотримання чесних правил і повагу до результатів, установлених відповідно до закону. Такий документ не замінить правових гарантій, але може сприяти довірі між учасниками процесу. Запрошення міжнародних спостерігачів, зокрема ОБСЄ/БДІПЛ, також важливе: вони мають незалежно оцінити перебіг виборів і надати висновки та рекомендації. Результати ж встановлюються українськими органами відповідно до закону.

Лише завчасно визначивши ці правові й організаційні умови, ми зможемо говорити про вибори, які не просто відбудуться, а дадуть громадянам реальну можливість вільно висловити свою волю.

 

автор - Марина СТАВНІЙЧУК, Заслужений юрист України, правник, конституціоналіст