Повернення до країни, якої більше немає. Рецензія на фільм «Батьківщина»

У 1949 році, після шістнадцяти років добровільного вигнання, німецький письменник Томас Манн повертається на батьківщину, яку залишив у 1933-му після приходу нацистів до влади. На той час Манн уже був одним із найвідоміших письменників світу й лауреатом Нобелівської премії, а за роки вигнання став своєрідним символом тієї великої німецької культури, яку Третій рейх намагався підпорядкувати власній ідеології. Але країна, до якої він повертається, вже зовсім не схожа на ту, яку пам’ятає.
Німеччина програла війну, лежить у руїнах і фактично розділена між двома політичними системами, кожна з яких претендує на право визначати її майбутнє. Разом із донькою Ерікою Манн вирушає з Франкфурта, що перебуває під американським контролем, до Веймара в радянській зоні окупації. В обох містах письменник має виступити з промовами на честь двохсотріччя від дня народження Гете. І, здається, навіть не підозрює, наскільки болючим виявиться це повернення.
«Батьківщина» (Fatherland) – нова історична драма польського режисера Павела Павліковського, автора оскароносної «Іди» та «Холодної війни», за яку він у 2018 році отримав приз Каннського кінофестивалю за найкращу режисуру. Через вісім років Павліковський повернувся до Канн із новою стрічкою й знову здобув ту саму нагороду, цього разу розділивши її з іспанським режисерським дуетом Хав’єра Кальво та Хав’єра Амброссі. Українська прем’єра стрічки відбулась в межах 32-го фестивалю «Нове німецьке кіно», а в грудні стартує кінотеатральний прокат.
Як і в попередніх роботах, режисера цікавить людина, яка намагається знайти своє місце серед історичних катаклізмів, що безжально руйнують звичний світ. У «Холодній війні» він розповідав про кохання, якому не знайшлося місця по жоден бік залізної завіси, а в «Батьківщині» звертається до стосунків людини з власною батьківщиною. Причому обирає для цього постать, яка сама стала одним із головних символів німецької національної ідентичності.

Цікаво, що в цьому сенсі «Батьківщина» перегукується з «Берлінським героєм», також представленим в програмі фестивалю «Нове німецьке кіно». Обидві стрічки доволі критично розглядають повоєнну Німеччину, яка після падіння нацистського режиму опинилася перед необхідністю не лише відбудувати зруйновані міста, а й переосмислити власне минуле. І з останнім, як виявляється, справи значно гірші.
У західній частині країни Манн зустрічає людей, які ще зовсім недавно підтримували нацистів або цілком комфортно почувалися за їхнього правління, а тепер перевзулися і так само завзято святкують перемогу демократії. Власне, навіщо згадувати про незручне минуле, якщо можна урочисто проголосити початок нового життя? От тільки за всіма цими промовами та привітаннями письменник дедалі чіткіше бачить, що жодних серйозних висновків із катастрофи німецьке суспільство так і не зробило.
Не краща ситуація й у східній частині країни, яка перебуває під контролем Радянського Союзу. Тут Манна зустрічають із не меншими почестями, але місце колишньої нацистської ідеології вже посіла нова, соціалістична. Всюди військові мундири, сувора дисципліна, чиновники з непроникними обличчями, нескінченні офіційні церемонії та ретельно підготовлені виступи дитячих і військових хорів. Усе виглядає настільки впорядковано й урочисто, що мимоволі починає нагадувати ту Німеччину, від якої Манн колись утік.
На цьому тлі особливо іронічно, що обидві сторони намагаються використати авторитет Манна у власних політичних цілях. Адже письменник прибув до Німеччини насамперед для того, щоб говорити про Гете, його «Фауста», гуманістичні ідеали та культурну спадщину, на якій, на його думку, мала б будуватися нова країна. Він виступає з промовами у Франкфурті та Веймарі, намагаючись нагадати співвітчизникам про цінності, які існували задовго до Гітлера й повинні пережити будь-яку політичну систему. Але складається враження, що нікому не цікаво, про що саме говорить нобелівський лауреат. Його готові вітати й слухати, але над змістом сказаного ніхто не збирається замислюватися.
Водночас Павліковський не обмежується політичними спостереженнями, приділяючи чимало уваги стосункам Манна з його донькою Ерікою, яка супроводжує батька протягом усієї подорожі. Її грає Сандра Гюллер, яка цього року отримала дві акторські номінації на премію Європейської кіноакадемії, зокрема за роль Еріки. Якщо сам Манн у виконанні Ганса Цішлера намагається зберігати дипломатичну стриманість навіть у найбільш незручних ситуаціях, то Еріка значно гостріше реагує на людей, які ще вчора були частиною нацистської системи, а сьогодні без жодного сорому вітають її батька як національного героя. Вона не настільки схильна шукати виправдання співвітчизникам і не поспішає пробачати їм минуле лише тому, що війна закінчилася. До того ж у стосунках батька й доньки поступово проступають давні суперечності й дається взнаки спільна втрата. Усе це робить їхню подорож чимось більшим за звичайне зіткнення двох поколінь із наслідками історичної катастрофи.
При цьому в «Батьківщині» Павліковський залишається вірним своїй любові до чорно-білого зображення, статичних кадрів і максимально стриманої оповіді. Оператор Лукаш Жаль, який працював із режисером над «Ідою» та «Холодною війною», знову створює вишукані композиції. Однак за всією цією естетичною довершеністю ховається кіно, яке вимагає від глядача неабиякого терпіння. Події розвиваються вкрай повільно, а більшість важливих конфліктів так і не проговорено до кінця. Іноді навіть здається, що на екрані взагалі нічого не відбувається, окрім нескінченних зустрічей, промов та офіційних церемоній. На щастя, режисер вклався у 82 хвилини, і такій неквапливій історії це явно пішло на користь.

Утім, саме за цією зовнішньою безподієвістю поступово вимальовується головна трагедія героя. Манн повертається до Німеччини, зберігши вірність її культурі навіть тоді, коли сама країна від цієї культури відмовилася. Він сховався від нацизму й війни у самовигнанні й тепер міг би сподіватися, що після всього пережитого його батьківщина нарешті отримає шанс на справжнє відродження. Але натомість бачить два нові політичні утворення, які не стільки намагаються осмислити минуле, скільки прагнуть якнайшвидше використати його для власного майбутнього. І поступово усвідомлює, що Німеччини, яку він пам’ятає, більше немає. Залишилися твори Гете й велика культурна спадщина, але суспільства, яке могло б гідно її успадкувати, письменник так і не знаходить. Та й узагалі, чи має він право розповідати співвітчизникам, як жити далі, якщо не пережив разом із ними всіх жахів війни?

У цьому сенсі «Батьківщина» стає своєрідною історією прощання зі старим життям, тільки тут герой прощається з цілою країною. Манн ніби повертається додому, щоб остаточно переконатися, що його дім існує лише у спогадах. І ця думка надає фільму Павліковського значно більшої ваги. Зрештою, виходить доволі гірка, але напрочуд актуальна історія про повоєнне відновлення, яке далеко не завжди супроводжується моральним переосмисленням минулого. Адже відбудувати зруйновані міста, змінити прапори й проголосити нові ідеали значно простіше, ніж змусити суспільство визнати власні помилки.
Дмитро Сидоренко
Найкращі історичні фільми всіх часів
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati