Росія наступає, Франція втрачає: що рухає змінами в Африці та в чому звинувачують Україну

У травні 2026 року Емманюель Макрон обрав столицю Кенії Найробі місцем проведення саміту Africa Forward – одного з останніх великих африканських заходів під час свого президентства. 

Цей вибір може здивувати, адже Кенія є англомовною країною, ніколи не була французькою колонією і розташована далеко від західноафриканських держав, які традиційно входили в зону особливого інтересу Парижа і в яких останніми роками позиції Франції зазнали найбільшого погіршення.

Протягом 2022–2025 років французькі війська вийшли з Малі, Буркіна-Фасо та Нігеру, а також передали місцевим збройним силам постійні військові бази в Чаді, Сенегалі, Кот-д’Івуарі та Габоні. Ледь не єдиним винятком із цього списку є Джибуті.

Саме ця логіка змусила Париж шукати новий формат співпраці з африканськими країнами – заснованої на інвестиціях, інноваціях і спільному ухваленні рішень, а не на старому французькому pré carré – привілейованій сфері впливу. 

Цей підхід має гарантувати збереження французької присутності в Африці, звідки її витісняють інші країни. Найбільш болючим для Парижа стало російське просування у центральному Сахелі – регіоні, який раніше розглядався саме як привілейована зона впливу Франції. 

Тож Париж здійснює непублічні розгортання сил у Беніні, поновлює переговори з Чадом і вибудовує нові оборонні відносини з Кенією. Мета тепер полягає не в мережі великих постійних баз, а у взаємовигідній економічній співпраці.

Як Франція почала втрачати Африку

У 2013 році, задовго до активізації РФ у Африці, Франція розпочала у Малі операцію "Сервал". Її безпосередня військова мета була чіткою: зупинити просування джихадистських сил на південь країни. 

А після того розпочалася значно масштабніша регіональна контртерористична операція "Бархан", у межах якої протягом багатьох років у Сахелі перебували тисячі французьких військовослужбовців. 

Франція стала не просто одним із багатьох іноземних партнерів, а найпомітнішою зовнішньою силою, відповідальною за безпеку регіону.

Зрештою ця помітність стала слабким місцем. 

Французькі війська могли знищувати джихадистських командирів і послаблювати збройні угруповання – але не могли виправити слабкість державних інституцій, місцеві конфлікти, корупцію чи відсутність державної влади на величезних територіях. Як наслідок, джихадистське насильство продовжувало поширюватися Малі, а згодом перекинулося на Буркіна-Фасо та Нігер. 

На додачу військова активність Франції активізувала старі образи на неї. Це і французькі втручання після здобуття незалежності, і підтримка авторитарних урядів, і обмежувальна візова політика.

Франція дозволила своїй африканській політиці надмірно мілітаризуватися, а її спроби переосмислити відносини виявилися запізнілими, щоб не допустити домінування безпекової кризи над усім спектром взаємин.

Вихід цьому невдоволенню дали перевороти в Малі, Буркіна-Фасо та Нігері.

Нові військові лідери оголосили державний суверенітет центральним елементом своєї легітимності, подаючи виведення французьких військ як доказ завершення старих колоніальних відносин. 

Цією суперечкою миттю скористалася Росія. 

Російські інформаційні кампанії посилювали антифранцузькі наративи, іноді досить агресивно. 

Проте варто визнати: Москва не вигадала образи, на яких вони ґрунтувалися. У 2025 році Сенат Франції визнав, що навіть якщо частина антифранцузьких наративів була маніпулятивно посилена ззовні, ключовою причиною нинішнього погіршення було несприйняття в африканських країнах старого формату відносин.

На що зробила ставку РФ

Попри те, що економічні позиції Франції на африканському континенті ослабли, особливо з розширенням присутності Китаю, Туреччини, держав Перської затоки та інших країн, вони досі залишаються вагомими. 

Вже згаданий звіт французького Сенату 2025 року показав, що Франція й надалі залишається одним із головних постачальників для країн Африки на південь від Сахари та другим за обсягом іноземним інвестором за накопиченим обсягом прямих інвестицій. 

Також на африканському континенті продовжують працювати тисячі французьких компаній.

Що цьому змогла протиставити РФ?

У кількох країнах Сахелю Москва зосередила свою пропозицію навколо інституцій, найближчих до політичної влади: збройних сил, військової підготовки, розвідки, озброєння та безпеки режимів. 

Російські інструктори прибули до Нігеру після того, як військова влада розірвала відносини із західними партнерами у сфері безпеки. У Малі бійці приватної військові компанії "Вагнер" діяли разом з армією, перш ніж їх замінив "Африканський корпус", який тепер значно більше пов’язаний із Міністерством оборони Росії. 

Так само військове співробітництво та співпрацю у сфері безпеки з Росією тепер розвиває Буркіна-Фасо.

Це геть інший тип партнерства, ніж європейська модель.

Відносини Росії в регіоні зазвичай мають транзакційний характер і зосереджені на безпековій допомозі та політичному виживанні, водночас вони містять менше публічних вимог щодо демократичного переходу чи державного управління. 

Це не означає, що африканські лідери просто обміняли залежність від Франції на підпорядкування Москві. Вони роблять вибір, який вважають корисним, часто паралельно розвиваючи відносини з Туреччиною, Китаєм, державами Перської затоки, США чи європейськими країнами.

Проте ефект російського впливу швидко змінив політичний курс регіону. 

Західна компанія, яка інвестує в телекомунікації чи інфраструктуру, може мати величезне значення для економіки. Але іноземна сила, яка навчає президентську гвардію, постачає зброю або навіть напряму забезпечує безпеку представників влади, матиме набагато ефективніший вплив. 

Перехід такого формату відносин від "Вагнера" до "Африканського корпусу" зробив цей підхід ще очевиднішим.

Найманці дали Москві можливість зберігати певну дистанцію від операцій, які здійснювала формально приватна організація.

Натомість "Африканський корпус", тісніше пов’язаний із російською державою, дає Кремлю більший контроль, хоч і ускладнює відокремлення Москви від того, що відбувається на місцях.

Африканська стратегія РФ

Перевага запропонованого Росією формату відносин особливо помітна на прикладі Малі.

В цій країні після зміни влади військова хунта вигнала старих західних партнерів, залучила російські сили та пообіцяла більш суверенний підхід до боротьби з джихадистськими й сепаратистськими угрупованнями. 

Підтримувані Росією сили справді допомогли столиці Бамако у 2023 році повернути контроль над стратегічно важливим містом Кідаль, що стало важливою символічною перемогою.

При цьому якщо Франція діяла в межах значно ширшої міжнародної архітектури, яка включала європейські сили, ООН та регіональних партнерів (до перевороту в Малі перебувало близько 20 тисяч міжнародних і регіональних військовослужбовців та іншого персоналу), то малійська хунта навмисно демонтувала значну частину цієї системи й замінила її значно вужчим російським партнерством. 

Нинішній російський контингент оцінюється в 1000–2500 осіб.

Існують серйозні звинувачення у зловживаннях як з боку малійських сил, так і їхніх російських партнерів. Human Rights Watch звинуватила "Африканський корпус" у здійсненні невибіркового авіаудару, внаслідок якого в червні загинули цивільні. Інші моніторингові організації пов’язують насильство проти цивільного населення з активізацією повстанського руху.

Проте це компенсується тим, що Росія позиціонує себе як противник західного домінування, постійно апелюючи до підтримки Радянським Союзом антиколоніальних рухів. 

Така стратегія вже дала свої результати. За даними української розвідки, понад 1700 громадян африканських країн наразі служать у російських збройних силах, причому багатьох було завербовано за допомогою оманливих схем. 

Зокрема, Reuters документує зростаюче занепокоєння в Кенії, Гані та Південній Африці – там місцевим чоловікам пропонують цивільну роботу в Росії, після чого вони опиняються в російській армії.

Разом із цим посилення присутності в Африці дає РФ можливість руйнувати єдиний фронт дипломатичної підтримки України. Наразі більшість африканських країн воліють триматися нейтралітету 

Проте зайнявши місце Франції, Росія успадкувала також її проблеми. 

У квітні 2026 року джихадистські та туарезькі сили здійснили скоординовані атаки по всій країні, зокрема проти Бамако та стратегічних об’єктів на півночі й у центральній частині. Упродовж літа відбулися нові атаки.

Але що більше іноземна сила представляє себе як партнер, здатний гарантувати безпеку, тим важче їй пояснювати тривалу нестабільність чужою невдачею. Тому перевага Росії в Сахелі є реальною, але не незворотною. 

Нові можливості для України

Виступаючи наприкінці вересня на засіданні Генеральної асамблеї ООН, прем'єр-міністр Нігеру Алі Махаман Ламін Зейн звинуватив Францію та Україну у дестабілізації регіону Сахель та підтримці озброєних угруповань. 

Попри абсурдність цих звинувачень, така заява свідчить, що Франція не збирається "тікати" з Африки. Більш того, Париж нарешті почав адаптуватися до нових умов. 

Травневий саміт у Найробі був свідомо побудований навколо економічних інвестицій, приватного капіталу, технологій і партнерства, співорганізованого африканським урядом – а не чергового саміту під керівництвом Франції в Парижі. Вибір Макроном Кенії також відображав ширшу спробу розвивати відносини за межами колишньої французької колоніальної сфери.

Водночас Париж не відмовився від співпраці у сфері безпеки. Французькі сили непублічно працюють із Беніном, переговори з Чадом відновилися, а Кенія стає новим оборонним партнером.

Але при цьому Франція намагається зберегти присутність, не відтворюючи постійну військову архітектуру, яка стала політично токсичною.

Натомість свою політику в регіоні активізувала Україна. 

На початку повномасштабного вторгнення її дипломатична присутність на континенті була слабкою. Тепер ситуація швидко змінюється – лише за останні роки в Африці відкрилися вісім нових українських посольств. 

Київ формує свою африканську політику навколо торгівлі, сільського господарства, технологій, освіти, оборонного співробітництва та продовольчої безпеки – а не розглядає відносини переважно як пошук голосів в Організації Об’єднаних Націй. Ця зміна відображає ту саму реальність, з якою довелося зіткнутися Франції: африканські уряди не хочуть, щоб до них ставилися передусім крізь призму чужих геополітичних пріоритетів.

Інтереси Франції та України хоч і не є ідентичними, проте часто перетинаються. Зокрема, обидві країни мають причини обмежувати вплив РФ у Африці. 

При цьому Україна не має французького колоніального минулого, однак країни, чиї лідери стали партнерами РФ, зараз активно ставлять їх в один ряд – мовляв, Київ діє в Африці в інтересах Парижа. 

І це демонструє реальне занепокоєння країн, чиї уряди стали заручниками російської допомоги.

Авторка: Шарлотт Гійу-Клер, 

журналістка (Франція)