Сандармох: 1111 розстріляних і трагедія української інтелігенції

Урочище Сандармох у Карелії стало одним із найтрагічніших символів сталінських репресій. Наприкінці жовтня — на початку листопада 1937 року тут розстріляли тисячі в’язнів Соловецької тюрми, серед яких були сотні українців — письменники, науковці, митці, політичні та громадські діячі.

За історичними даними, у Сандармосі було вбито близько 7 тисяч людей різних національностей. Серед них — представники української інтелігенції, знищення якої стало однією з найтрагічніших сторінок історії України XX століття.1111 розстріляних за наказом радянської влади

Масові страти в Сандармосі відбувалися в межах Великого терору 1937–1938 років. 5 серпня 1937 року розпочалася масштабна кампанія репресій проти людей, яких радянська влада вважала ворогами режиму. Переслідування охопили не лише суспільство загалом, а й ув’язнених політичних таборів.

За сфабрикованими справами Особлива трійка УНКВС Ленінградської області ухвалила рішення про розстріл 1825 в’язнів Соловецької тюрми. Найбільшу групу — 1111 осіб — стратили 27 жовтня та 1–4 листопада 1937 року.

Серед приречених на смерть були близько 290 українців. У документах радянських спецслужб їх таврували як «українських буржуазних націоналістів». Такі формулювання використовувалися для виправдання політичних переслідувань і знищення людей, які представляли українське культурне, наукове та громадське життя.

Серед загиблих були творець модерного українського театру Лесь Курбас, письменник Валер’ян Підмогильний, драматург Микола Куліш, поет і перекладач Микола Зеров, історик Матвій Яворський та колишній голова уряду УНР Володимир Чехівський.

Як в’язнів доправляли до місця страти

Соловецьких в’язнів перевозили морем до порту Кемь, звідти залізницею — до Медвежої Гори, нині Медвеж’єгорська. Далі засуджених доставляли до Сандармоху, де відбувалися розстріли.

За наявними історичними свідченнями, страти проводили співробітники НКВС, а серед виконавців був капітан державної безпеки Михайло Матвєєв. Людей убивали й ховали в масових похованнях, а інформацію про справжні обставини їхньої загибелі радянська влада приховувала десятиліттями.

Розстріли наприкінці жовтня та на початку листопада 1937 року приурочили до 20-ї річниці більшовицького перевороту. Символічне святкування радянською владою річниці революції відбувалося на тлі масового знищення людей, звинувачених у нелояльності до режиму.

Соловецький табір — місце ув’язнення українців

Соловецький архіпелаг у Білому морі має тривалу історію, пов’язану з монастирем і в’язницею. У 1923 році радянська влада створила там Соловецький табір особливого призначення — СЛОН, який став одним із важливих осередків формування радянської табірної системи.

У 1920–1930-х роках через Соловки пройшли десятки тисяч ув’язнених. Серед них були учасники українських визвольних змагань, діячі Української Народної Республіки, військові, священнослужителі, письменники, науковці та митці.

Згодом на острови відправляли заарештованих у справах так званої Спілки визволення України, Українського національного центру та Української військової організації. Звинувачення нерідко ґрунтувалися на сфабрикованих матеріалах, а вироки ставали інструментом політичного переслідування.

В’язнів використовували на важких роботах, зокрема під час будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, який з’єднав Біле море з Онезьким озером. Роботи виконувалися в умовах виснаження, нестачі харчування та медичної допомоги, що призводило до численних смертей.

Історія Соловків також пов’язана з Петром Калнишевським — останнім кошовим отаманом Запорозької Січі. Після зруйнування Січі 1775 року його ув’язнили в Соловецькому монастирі, де він провів близько 25 років.

Українці, чиї імена стали символами трагедії

Лесь Курбас (1887–1937)

Режисер, актор, драматург і теоретик театру. Курбас реформував українську сцену, поєднавши національні традиції з новітніми європейськими мистецькими напрямами. Створений ним театр «Березіль» став одним із найважливіших явищ українського модернізму.

Микола Зеров (1890–1937)

Поет, перекладач античної літератури, літературознавець і лідер київських неокласиків. Він прагнув розширити культурні горизонти української літератури через діалог із європейською та античною спадщиною. Під час ув’язнення Зеров продовжував перекладацьку роботу. Доля частини його рукописів залишається трагічною сторінкою історії української культури.

Валер’ян Підмогильний (1901–1937)

Письменник і перекладач, один із провідних представників українського модернізму. Його роман «Місто» став класикою української літератури XX століття. Підмогильний досліджував психологію людини, її прагнення, внутрішні суперечності та взаємодію з міським середовищем.

Микола Куліш (1892–1937)

Драматург, громадський і освітній діяч, редактор. Його творчість суттєво вплинула на розвиток української драматургії. Співпраця з Лесем Курбасом дала змогу створити новаторські театральні постановки, які виходили за межі офіційних радянських мистецьких вимог.

Володимир Чехівський (1876–1937)

Український політичний і релігійний діяч, голова Ради народних міністрів УНР у 1918–1919 роках. Він підтримував розвиток Української автокефальної православної церкви та брав участь у громадському й науковому житті. Його переслідування стало частиною репресій проти діячів українського державотворення.

Матвій Яворський (1885–1937)

Історик, академік Всеукраїнської академії наук. Досліджував історію України, суспільні рухи та політичні процеси. Його наукова діяльність розвивалася в умовах дедалі жорсткішого ідеологічного контролю, а політичні звинувачення завершилися репресіями.

Степан Рудницький (1877–1937)

Український географ, історик і академік, один із засновників української наукової географії. Він розробляв політико-географічні концепції України та обґрунтовував її територіальну цілісність. Його праці мали значення для формування української географічної науки.

Мирослав Ірчан (1897–1937)

Письменник, драматург, поет і перекладач. Працював у літературних та журналістських виданнях, очолював літературну організацію «Західня Україна» в Харкові. Його життя і творчість відображають складні долі українських митців, які пов’язували свої надії з радянським проєктом, але зрештою стали жертвами його репресивної системи.

Серед розстріляних і репресованих українців були також Аркадій Барбар, Олексій Вангенгейм, Антін Крушельницький, Михайло Полоз, Михайло Лозинський, Петро Дідушок та інші діячі.

Відкриття Сандармоху та повернення пам’яті

У 1995 році дослідник Веніамін Іофе, директор Санкт-Петербурзького науково-дослідного центру «Меморіал», знайшов в архіві Архангельського управління ФСБ розстрільні списки в’язнів Соловецької тюрми. Він повідомив українським колегам, що серед убитих було чимало вихідців з України.

У липні 1997 року дослідник Юрій Дмитрієв разом із представниками санкт-петербурзького та московського «Меморіалів» виявив у карельському лісі місця масових поховань. Під час обстеження території зафіксували 236 розстрільних ям. Подальші дослідження та робота з архівами допомогли встановити обставини злочину й повернути імена багатьом загиблим.

За оцінками дослідників, у Сандармосі загалом могли бути поховані до 9,5 тисячі людей — представників 58 національностей та етнічних груп і десяти релігійних конфесій. Водночас документально встановлено імена 1111 в’язнів першого Соловецького етапу, розстріляних із 27 жовтня до 4 листопада 1937 року.

За списком, укладеним дослідником Сергієм Шевченком, серед цих 1111 жертв було 287 вихідців з України.

Останній шлях соловецьких в’язнів

Засуджених до розстрілу в’язнів вивозили із Соловків морем до Кемі. Звідти їх залізницею доправляли до Медвеж’єгорська в Карелії, де утримували в слідчому ізоляторі Біломорсько-Балтійського каналу НКВД. Далі людей партіями перевозили до урочища Сандармох.

Операцією керував Михайло Матвєєв — співробітник каральних органів, який обіймав посаду заступника начальника Ленінградського управління НКВД з адміністративно-господарської частини. У виконанні операції брали участь також інші співробітники та конвоїри. У матеріалах згадуються Алафер, Ганцов, Ларіонов, Васильєв, Деревянко, Кузнецов і Твердохлєб; перевезення в’язнів забезпечували водії Воскресенський і Федотов, а також господарник Орлов.За описами, в’язнів підводили до краю підготовлених ям і вбивали пострілами в голову. Документи свідчать про масштаб страт на початку листопада 1937 року: 1 листопада розстріляли 210 людей, 2 листопада — 180, 3 листопада — 265, а 4 листопада — 248.

Ці дані свідчать про заздалегідь організовану каральну операцію, у якій долі сотень людей вирішувалися відповідно до складених списків.

За матеріалами Українського Інституту національної пам'яті