Тіло як архів, танець як зцілення: Роберто Казаротто та К’яра Фріго про резиденцію «Віднова Спільнотою» в Карпатах

У липні мальовниче Славсько стало місцем тихої, але глибокої трансформації. На базі Креативної резиденції МС6 реалізували особливий формат проєкту «Віднова Спільнотою» — спеціальну ітерацію програми психоемоційного відновлення, орієнтовану на жінок із найрізноманітнішим досвідом війни.

Спільними зусиллями трьох команд — резиденції МС6, творчої групи танцювальної вистави «Косачка» та італійської асоціації e20danza — простір у Карпатах перетворився на місце безпеки, соматичних практик та вираження того, що часто неможливо втілити у слова. Серед учасниць — ветеранки й військовослужбовиці, жінки, які очікують близьких із фронту чи полону, проживають втрату, доглядають поранених або були змушені залишити власні домівки через війну.

Особливою складовою липневої програми стала участь міжнародних експертів із руху та танцю як соціальної практики. Італійські митці Роберто Казаротто, К’яра Фріго та Джованна Гарзотто вперше відвідали Україну, аби працювати пліч-о-пліч з українськими мисткинями.

Про перший візит в Україну під час війни, силу невербального діалогу та танець як інструмент відновлення агентності й внутрішньої опори ми поспілкувалися з Роберто Казаротто та К’ярою Фріго.

e20danza багато років проводить танцювальні практики для людей із хворобою Паркінсона, онкопацієнтів, підлітків у психологічно вразливому стані. Що спільного між цими настільки різними групами — і з чого все почалося?

Роберто: Ідея виникла в межах європейського проєкту Act Your Age, присвяченого тілу, що старіє, і танцю — в Італії, Нідерландах і на Кіпрі. Саме завдяки цьому проєкту ми познайомилися з митцями й науковцями, які одними з перших у Європі почали впроваджувати танцювальні практики для людей із хворобою Паркінсона.

Разом із групою митців, науковців і дослідників ми розробили практики, що приводять танець — у просторі музеїв — до людей із хворобою Паркінсона, тих, хто живе з онкозахворюванням або подолав його, та людей у психологічно вразливому стані. Згодом ці ініціативи поширилися й на інші країни Європи та Азії.

В основі наших практик — імпровізація й миттєва композиція: це спільний фундамент для всіх наших музейних програм. Вони розгортаються у діалозі з творами мистецтва, даючи учасницям і учасникам змогу через рух і творчий обмін по-новому пережити музейний простір.

Ми працюємо зі змішаними групами — людьми з конкретними станами здоров’я та без них. Заняття безкоштовні, і ми намагаємося не встановлювати для них чітких кінцевих дат: так ми прагнемо формувати спільноти, які танцюють разом і оновлюються рік у рік.

Фото: Артур Бизенко

Де саме проходить межа між мистецькою практикою і терапією, коли ви працюєте з такими групами? Чи проводите ви її взагалі?

Роберто: Наша робота має мистецьку природу. Її ведуть люди із серйозним танцювальним досвідом, які додатково навчалися в інших фахівців, зокрема науковців, щоб уміти контекстуалізувати танцювальні практики і адаптувати їх до потреб і особливостей кожної групи.

Ми прагнемо, щоб кожне заняття мало сенс для учасниць та учасників на індивідуальному і на колективному рівні. Рух стає способом з’єднатися із собою, з іншими й з простором, у якому відбувається практика.

Ми визнаємо позитивний вплив нашої роботи на здоров’я, самопочуття й соціальне життя учасників, але чітко відрізняємо її від терапії. Наша мета — не замінити медичну чи терапевтичну допомогу, а створити мистецький досвід, що її доповнює: досвід, заснований на русі й прожитий у красивому просторі, здатний підтримати те, що прописав лікар чи терапевт.

К’яра: Для мене ця межа доволі чітка: я художниця, а не терапевтка. Те, що я створюю, — це мистецькі процеси з мистецькими питаннями, методами й намірами.

Звісно, спільна робота, рух і тимчасова причетність до спільноти можуть створювати відчуття добробуту, зв’язку, довіри та інше сприйняття власного тіла. Я вважаю, що в цьому й проявляється трансформаційна сила мистецтва — його здатність щось змінювати в нас, індивідуально й колективно. Моя роль: створювати умови, за яких цей досвід може відбутися через мистецьку практику.

Фото: Артур Бизенко

Досвід роботи зі спільнотами й те, що ви дізналися про вплив танцю на фізичний і ментальний стан людей, — як це вплинуло на ваше власне сприйняття танцю як мистецтва?

Роберто: Робота зі спільнотами дала нам усвідомити танець як втілене знання — мистецьку форму, яка найглибше з’єднує людину з її тілом із рисами людяності загалом.

Для нас цінне навчання через практику в спільноті: досвід роботи з різними групами збагатив культурний і професійний горизонт митців, які ведуть ці практики, — зробив їх чутливішими, уважнішими до того, щоб залучити кожного присутнього, і готовими реагувати на несподівані ситуації, що можуть виникнути під час заняття.

Ми бачимо, як це розширює саму роль танцю: такий досвід дає підставу уявляти, куди танець може рухатися далі, і показує, що він може ставати все більш значущим для суспільства й культурної спадщини — не лише як мистецька практика, а і як простір для зв’язку, усвідомлення й трансформації, що підтримує процеси соціальних змін. Наприклад, одна молода жінка з хворобою Паркінсона розповіла, що під час танцю почувається красивою — такого відчуття в неї не було від самого моменту діагнозу.

К’яра: Робота зі спільнотами докорінно змінила моє розуміння танцю. Я бачила, як тілесні практики можуть народжувати довіру, зв’язок і відчуття приналежності, часто без жодних слів.

Це не існує окремо від моєї мистецької практики — це стало її серцем. Мене цікавить танець як те, що відбувається між тілами: коли вони діляться простором, дбають одне про одного і створюють щось разом. Це змінило фокус моєї уваги з окремого тіла на тіло колективне: танець як простір стосунків, присутності й спільної дії.

Це ваш перший досвід поїздки в Україну. Якими були ваші очікування, коли з’явилася пропозиція приїхати сюди?

Роберто: До цієї першої поїздки в Україну ми підходили з великою цікавістю й відкритістю. Нам хотілося зустрітися з незнайомою реальністю, вчитися в ній і якомога більше поділитися нашим досвідом з українськими митцями, фахівцями та учасницями.

Фото: Артур Бизенко

Ви працювали в різних зонах конфлікту та постконфлікту. Як би ви описали Україну на цьому тлі — що в ній інакше, а що впізнаване з вашого попереднього досвіду?

Роберто: Наш досвід роботи в інших зонах конфлікту стосувався контекстів, де бойові дії тривали довше, ніж в Україні. У таких умовах ми бачили, як підтримуючі практики формуються швидко, відповідно до конкретної історії, знань і досвіду кожного місця.

Різниця у тому, як формуються ці інтервенції і на яке знання вони спираються. Знайомство з мистецькими практиками з регіонів, де цілі покоління зростали серед війни й конфлікту, допомогло нам краще зрозуміти різні підходи та колективні способи роботи. Наприклад, в Ізраїлі, де вже понад п’ятдесят років конфлікт позначається на житті арабського й єврейського населення, пряме зіткнення з атаками, терором і систематичним насильством дуже присутнє в житті більшості мешканців цієї невеликої території.

Незмінним залишається одне: відповідальність, яку беруть на себе митці в часи надзвичайних ситуацій. Є спільне усвідомлення того, що знання танцівників і танцівниць може підтримати людей, які переживають травму, і що колективний, соціальний вимір цього досвіду є ключовим для підтримки кожної людини.

Чи є щось спільне і щось відмінне між групою учасниць цієї резиденції, жінок, які переживають досвід війни, та іншими спільнотами, з якими ви працювали в інших країнах?

Роберто: Досвід в Україні залишив у нас глибокий слід. Ми зустріли людей, які живуть у реальності, яку вдома ми зазвичай бачимо лише в новинах або чуємо в історіях тих, хто шукав прихистку в нашій країні. Ми ділили їжу, мистецькі заняття й багато хвилин танцю. Завдяки цьому досвіду ми вибудували зв’язки й форми спілкування, що виходили за межі мовного бар’єру й культурних відмінностей. Ми слухали й «читали» тіла учасниць, шукали разом стратегії, які допомогли б їм почуватися живими, бути у  зв’язку з іншими і реагувати.

На перший погляд може здатися, що конфлікт в Україні порівняно недавній, а травма, яку він спричинив, — щось нове, особливо порівняно з контекстами, де люди формувалися серед війни багато років. Та, зрештою, людські потреби й досвід, із якими ми зіткнулися, виявилися дуже знайомими і нагадали нам, наскільки багато в нас спільного.

Фото: Артур Бизенко

 

Проєкт передбачав співпрацю з українськими танцівницями й танцівниками, творчою командою вистави «Косачка». Чи легко було знайти спільну мову? Як відбувалася ваша взаємодія?

Роберто: Контакт з українською творчою командою відчувався природним і змістовним від самого початку. Ми відразу побачили спільні цінності та схожий підхід до мистецької практики. Українська команда була щедрою й відкритою до співпраці. Мисткині допомагали нам зрозуміти контекст, ділилися особистим досвідом і показували, як вони створюють свою роботу. Це породило багатий і гармонійний обмін, і час пролетів дуже швидко. Для нас це відчувалося як початок можливих майбутніх співпраць.

К’яра: Знайти спільну мову було доволі природно. Ми прийшли з різних мистецьких контекстів, але одразу виникло розуміння через тіло й через практику. Співпраця розгорталася через обмін, а не через спробу від початку створити спільну мову. Ми ділилися практиками, питаннями й різними підходами до руху і водночас відкривали міцну спільну основу в тому, як ми думаємо про тіло, присутність і колективний досвід. Можливо, саме ця спільна чутливість і зробила обмін таким швидким: ми могли привносити в простір різні погляди й водночас відчувати, що рухаємося в одному напрямку.

Фото: Артур Бизенко

 

У багатьох країнах мистецтво починало працювати з колективною травмою вже після завершення війни. Україна змушена робити це одночасно з тим, як війна триває. Як це, на ваш погляд, змінює підходи до роботи з людьми?

Роберто: У світі зараз понад п’ятдесят конфліктів, і ми бачили багато контекстів, де люди продовжують танцювати навіть серед конфлікту. В одних випадках цей танець сприймають як мистецьку практику, в інших — як ритуал зцілення.

Я вважаю важливим дбати про людину цілісно, тримаючи тіло й психіку разом, а не розділяючи чи ставлячи щось одне понад інше. Коли люди танцюють разом, вони можуть переживати зустрічі й зв’язки, яким сприяють митці-фасилітатори, і часто саме із занять народжується нова дружба.

Чи є щось, чого ви як практики, що працюють із травмою й тілом, не змогли б передбачити чи підготувати заздалегідь саме через цю специфіку — роботу «просто зараз», а не постфактум?

Роберто: Ми не могли передбачити, наскільки глибокими виявляться зв’язки з учасницями, і наскільки значущим стане обмін, який нагадав нам, наскільки танець здатен змінювати життя. Буквально за кілька перших годин знайомства ми відчули цю трансформацію разом. Так само ми не сприймали як щось самозрозуміле те, наскільки природно складеться співпраця з митцями й командою і як швидко з’явиться відчуття довіри й солідарності.

Думаю, саме взаємна довіра, взаємне розуміння, практика емпатії та солідарності, спільні цінності й робота поза межами власного его дозволили цьому зв’язку виникнути так швидко, навіть у настільки вразливих обставинах.

Фото: Артур Бизенко

Якби танець як практика підтримки ментального здоров’я отримав системну підтримку на державному рівні, наприклад, став частиною програм охорони психічного здоров’я, а не поодинокими ініціативами ентузіастів, що це могло б означати для суспільства? Що для цього потрібно, судячи з досвіду e20danza та інших країн, де ви працювали?

Роберто: Танець має потужний ресурс, який може бути корисним для суспільства. Колись лікарні в таких містах, як Алеппо, Александрія чи Дамаск, розташовувалися поруч із садами, бібліотеками та просторами для музики й танцю — це нагадування, що зцілення, мистецьке вираження і краса колись були тісно пов’язані.

Сьогодні e20danza співпрацює зі Всесвітньою організацією охорони здоров’я, навчаючи митців працювати разом із науковцями та дослідниками, щоб танець доповнював програми здоров’я, добробуту й профілактики. Я вважаю важливим визначати, які мистецькі практики є найбільш релевантними, забезпечувати належну підготовку митців, які їх ведуть, і підтримувати баланс між мистецькою експертизою та науковою перевіркою.

Танець здатен розвивати «м’які навички», які допомагають людям жити краще, — з ефектом, що виходить за межі індивідуального досвіду й сягає колективного рівня. Ми досліджували ці навички останні 6 років у Європі в межах проєкту Empowering Dance, cеред них: активне слухання, розуміння й визнання відмінностей, уміння домовлятися, творчість, солідарність, самоусвідомлення, управління часом, уміння ділити простір з іншими, емпатія, терпіння, гнучкість і здатність адаптуватися, вміння працювати з невизначеністю й складністю, внутрішня сила, впевненість у собі — і це лише частина переліку.

Проєкт реалізується Part.ua e.V. (Німеччина) у партнерстві з Креативною резиденцією MC6 (Україна) та асоціацією e20danza (Італія) в межах програми «Culture Helps Solidarity / Культура допомагає: Солідарність».

«Culture Helps Solidarity / Культура допомагає: Солідарність» — проєкт, що співфінансується Європейським Союзом і реалізується Європейським культурним фондом (Нідерланди), «Інша освіта» (Україна), zusa (Німеччина) та рухом VETERANKA (Україна).

Фінансується Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки є лише поглядами та думками автора(-ів) і не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Європейського виконавчого агентства з питань освіти і культури (EACEA). Ані Європейський Союз, ані орган, що надав фінансування, не несуть за них відповідальності.