2 травня в Олександрівці відбулася акція підтримки родин зниклих безвісти та військовополонених – щемка і водночас сильна. Вона пройшла під символічною назвою «Маминої хустки два крила» — як нагадування про те, що саме з матері починається життя, і саме вона тримає його, береже, шукає, не відпускає навіть тоді, коли між нею і дитиною — відстань і невідомість. У цьому чеканні є щось незриме, але дуже міцне — зв’язок, який не розірвати.
Про це Першій електронній газеті розповіла співорганізаторка акції і членкиня ГО «Пріоритет» Тетяна Бондаренко.
З її слів, центральним образом акції стала інсталяція «Мамина хустка». Її два крила ніби обіймали рідного захисника — там, де він є, і там, де його чекають. Легка тканина колихалася на вітрі, але в цьому русі відчувалася сила оберегу, який не підвладний ні часу, ні відстані. Біля неї зупинялися, мовчали, торкалися — як до чогось дуже особистого. А поруч – кітелі, черевики, портрети тих, хто пішов захищати родини, і зник безвісти, і тріпотіли на вітрі прапори в такт з полум’ям свічок.
А над Алеєю Надії здійнявся в небо синьо-чорний прапор як знак, що Олександрівка обов’язково дочекається своїх Героїв!
Зі слів і тиші складалася ця зустріч. Лунали виступи — представників влади, фахівців служб підтримки, тих, хто працює поруч із родинами. Але найважливішими були голоси самих родин. Простими словами вони говорили про те, чим живуть щодня: чеканням, вірою, надією, яку не можна втратити.
«Між словами звучали пісні. Живі, справжні, такі, що торкають не гучністю, а щирістю. Зворушливим моментом стала прем’єра пісні «Материнська молитва» — про силу, якій немає рівних. Бо немає в світі сили, дужчої за мамину любов. Вона знаходить, кличе, веде — навіть тоді, коли здається, що дорога втрачена.
Під час акції створили інсталяцію «Серце надії». Люди запалювали свічки — кожен за свого. Маленькі вогники складалися у велике серце. Живий вогонь — як символ душі, що не згасає, як знак віри у повернення. У тиші цього світла було більше, ніж у словах.
Після цього учасники рушили ходою центральною вулицею Незалежності. У руках — прапори, портрети, імена. Крок за кроком — як спільне свідчення: ми пам’ятаємо, ми шукаємо, ми чекаємо. До ходи долучалися люди, крокували військові, втирали сльози перехожі обабіч — і це було ще одне підтвердження: ця тема болить не лише родинам, вона об’єднує громаду.
Ця акція — про єднання. Про те, що чекання не має бути самотнім. Про те, що поруч є ті, хто розуміє і підтримує. І про те, що надія — жива.
Бо вони мають повернутися. Усі», — наголосила Тетяна Бондаренко.
Галина Шевченко для Першої електронної газети
Фото автора та Олександрівської селищної ради.
Читайте також: Крила надії: у Малій Висці збирають кошти на інсталяцію в підтримку зниклих і полонених
Залишити коментар: