Київ
$ 45.35USD
€ 50.68EUR
UARU
$ 45.35USD
€ 50.68EUR
ГоловнеПолітикаЕкономікаСуспільствоПодіїСвітРегіониТехнологіїНаукаАвтоСпортЗдоров’яШоу-бізнесІнвестиціїІнше
Київ
Шоу-бізнес

Гольф для багатих, рабство для бідних. Рецензія на фільм «Філіпіньяна»

Kinowar
Гольф для багатих, рабство для бідних. Рецензія на фільм «Філіпіньяна»

Ідеально підстрижені газони, мальовничі краєвиди, килими й вензелі в інтер’єрах та заможні гості, які приїжджають сюди відпочити від повсякденних турбот. Елітний гольф-клуб неподалік Маніли виглядає справжнім раєм, особливо на тлі бідності, у якій живе значна частина населення Філіппін. Поки люди в місті шикуються в чергу біля цистерни з водою, поля для гольфу щедро поливають.

Однак для місцевих працівників цей рай має зовсім інший вигляд. У той час як багаті китайські туристи та філіппінські бізнесмени насолоджуються грою, десятки дівчат у рожевій та блакитній уніформі змушені годинами стояти під палючим сонцем, розкладати м’ячики й виконувати будь-які забаганки клієнтів. Такий контраст Рафаель Мануель заклав в основу своєї сатиричної драми «Філіпіньяна» (Filipiñana), яку представили в Конкурсі повних метрів ювілейного 55-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість».

«Філіпіньяна» (Filipiñana)

Для філіппінського режисера це повнометражний дебют, хоча сама історія народилася ще 2018 року під час його навчання в Лондонській кіношколі. Спочатку Мануель написав сценарій повнометражного фільму, але швидко зрозумів, що знайти гроші на настільки амбітний проєкт буде непросто. Тому вирішив спершу зняти короткометражну версію, яка 2020 року потрапила до програми Берлінського кінофестивалю й отримала «Срібного ведмедя». Цей успіх допоміг режисерові повернутися до початкового задуму й залучити фінансування з кількох країн, зокрема Великої Британії, Сінгапуру та Франції.

Цікаво, що одним із виконавчих продюсерів «Філіпіньяни» став китайський режисер Цзя Чжанке, автор «Натюрморту» та «Дотику гріха», відомий своїми спостереженнями за соціальною нерівністю й наслідками стрімкого економічного розвитку Китаю. Він познайомився з Мануелем під час менторської програми й допомагав молодому колезі розвивати його режисерський підхід. Цей вплив відчувається у стрічці, яка значно більше покладається на спостереження за повсякденним життям, ніж на традиційну драматургію. Це наближає її до документального кіно. Світова прем’єра фільму відбулася на Sundance 2026 року, де він здобув спеціальну нагороду журі за творче бачення. Крім того, «Філіпіньяну» висунули від Філіппін на премію «Оскар».

Головна героїня стрічки – сімнадцятирічна Ізабель (Джоррібелл Аґото), яка приїхала з бідного сільського регіону й отримала роботу помічниці на полі для гольфу. При цьому працівницям заборонено без дозволу пересуватися окремими ділянками клубу й користуватися клубними зручностями. У цьому світі існує чітка межа між тими, хто платить за відпочинок, і тими, хто забезпечує чужий комфорт власною працею.

Ізабель поступово знайомиться з правилами цього дивного середовища, спостерігаючи за його мешканцями з цікавістю новачка. Її особливу увагу привертає президент клубу доктор Паланка (Терой Ґусман), який походить із того самого регіону, що й дівчина. На перший погляд, він здається доброзичливим чоловіком, готовим допомогти молодій землячці. Проте що більше Ізабель дізнається про внутрішнє життя клубу, то очевиднішим стає, що за ввічливими усмішками й бездоганним сервісом приховано значно неприємніші речі.

Паралельно фільм знайомить нас із Кларою (Кармен Кастельянос) – молодою філіппінкою, яка живе у США й не надто прагне повертатися на батьківщину. Її заможний дядько намагається переконати дівчину долучитися до сімейного бізнесу, пояснюючи, що освічена молодь повинна працювати на розвиток рідної країни, а не шукати кращого життя за кордоном. Проте Клара дивиться на місцеві порядки значно критичніше. Вона прекрасно бачить, що достаток родини значною мірою тримається на дешевій праці людей.

Контраст між двома героїнями стає однією з найцікавіших складових фільму. Ізабель перебуває на самому дні місцевої соціальної ієрархії й лише починає усвідомлювати правила суспільства, у якому народилася. Клара, навпаки, належить до привілейованого класу, проте завдяки життю за кордоном здатна подивитися на знайомі порядки збоку. Першій клуб здається недосяжним світом розкоші, куди вона може потрапити лише як прислуга. Другій – місцем, у якому дедалі складніше не помічати лицемірства.

Особливо показова сцена, де одна з працівниць запитує Клару, чи існують у США такі самі дівчата, які обслуговують гравців у гольф. З’ясувавши, що там клієнти самі носять свої ключки, вона щиро дивується. Адже для неї принизливі правила клубу давно стали настільки звичною частиною життя, що сама можливість іншого порядку речей здається майже фантастичною.

Саме на таких деталях Мануель і вибудовує свою сатиру на соціальний поділ філіппінського суспільства. Причому об’єктом його критики стає не лише сучасний капіталізм, а й колоніальна спадщина країни. Адже гольф з’явився на Філіппінах завдяки американцям, які будували поля насамперед для військових і представників колоніальної адміністрації. І навіть після здобуття незалежності ці величезні ділянки землі залишилися символами привілеїв заможної меншості та туристів із комуністичного Китаю.

Сам режисер звертав увагу на промовисту особливість Маніли: у багатомільйонному мегаполісі катастрофічно бракує доступних громадських парків, зате існують десятки приватних полів для гольфу. Земля, на якій могли б відпочивати тисячі звичайних мешканців, перетворилася на закритий простір для багатіїв. А місцеві працівники можуть перебувати там лише доти, доки виконують чиїсь забаганки. Причому цей соціальний поділ проявляється у фільмі буквально в усьому. Навіть розташування людей у кадрі постійно нагадує про їхній статус. Заможні гості займають центральні місця, тоді як обслуга розташовується на периферії.

За своєю стилістикою «Філіпіньяна» дуже нагадує сучасне азійське авторське кіно, зокрема роботи Рюсуке Хамаґучі. Тут так само переважають стримані емоції, довгі кадри й уривчасті розмови з паузами, які ніби навмисно залишають місце для роздумів. Герої рідко дозволяють собі відкрито демонструвати обурення, а справжні почуття виявляють лише у вчинках, коли їх ніхто не бачить. Усмішка для прислуги стає професійним обов’язком, а говорити можна лише тоді, коли до тебе звертаються.

При цьому режисер уникає розвитку конфлікту, якого очікує глядач, коли пригноблені працівники поступово усвідомлюють несправедливість свого становища й вирішують повстати проти багатіїв. Натомість він майже документально спостерігає за життям клубу, розкриваючи абсурдність місцевих порядків через буденні ситуації. І хоча деякі епізоди відверто комічні, цей гумор доволі холодний і нерідко залишає після себе неприємний післясмак.

Така манера оповіді, безумовно, потребує терпіння. Подекуди здається, що режисер надто захоплюється милуванням власними красивими кадрами, а окремі епізоди могли б бути значно коротшими без особливої шкоди для змісту. Адже протягом майже ста хвилин тут відбувається на диво небагато подій. Проте саме ця неквапливість дозволяє відчути атмосферу світу, в якому практично нічого не змінюється. Багатії продовжують грати в гольф, обслуга мовчки виконує їхні забаганки, а молоді люди, які бачать несправедливість цієї системи, не надто прагнуть щось змінювати й радше воліють утекти за океан.

Фільм «Філіпіньяна» вийшов цікавою й доволі незвичною соціальною сатирою й чорною комедія, яка насправді не намагається розважати глядача гострими діалогами чи несподіваними сюжетними поворотами. Рафаель Мануель створив холодний, повільний і сповнений символізму портрет суспільства, де багатство одних тримається на праці та приниженні інших. Його герої рідко говорять про нерівність уголос, але практично кожен кадр нагадує, наскільки глибоко вона вкорінена в їхньому повсякденному житті. Це кіно навряд чи сподобається тим, хто очікує динамічної історії про боротьбу бідних із багатими. Проте уважний глядач знайде тут чимало влучних спостережень про колоніальну спадщину, суспільне лицемірство та здатність людей звикати навіть до відверто принизливих порядків. Адже найефективніша система експлуатації – не та, у якій людей постійно змушують підкорятися силою, а та, у якій вони навіть не уявляють, що можна жити інакше.

Дмитро Сидоренко

Найкращі трагікомедії всіх часів

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Підтримайте Україну:

Джерело: Kinowar